Бенкет Царства Божого і диявольська вечірка – як не переплутати
Господь і апостол Павло звертаються до нас цієї неділі зі сторінок Святого Письма з дуже важливим для віруючої людини запитанням.
Позбутися «старого чоловіка з справами його» і зодягнутися «в нового, що відновлюється для пізнання за образом Сотворителя його» – закликає нас за цим недільним богослужінням апостол Павло. Господь же під час літургії оповідає нам притчу «Про покликаних на шлюбний бенкет». Ці два читання, гармонійно доповнюючи один одного, звуть нашу душу в глибину Божественного Життя, закликаючи нас відірватися від бруду землі і згадати про своє вічне покликання.
Православ'я – це не душевні почуття і пристрасні переживання, а ясне і глибоке осягнення Бога всередині самої людини. Все церковне богослужіння закликає пізнати Христа, який «посеред нас», який перебуває всередині нашого серця. Він і є те Джерело безмежного духовного світу, в якому любов і свобода нероздільні. Сенс життя людини в тому, щоб її серце налилося виноградною зрілістю благодаті, що приносить справжній плід святості. На жаль, як про це і говорив преподобний Серафим Саровський, наша біда в тому, що ми не маємо належної рішучості для того, щоб по-справжньому змінити себе. Ну а той, хто все ж таки наважиться йти цією дорогою, на власному досвіді переконається як неспішно, наче поволі, буде кристалізуватися його дух і прояснюватися його серце, пов'язане непорушним кровним зв'язком з Христом і з усім Божественним буттям, яке завжди тут і у всіх нас. Бог чекає від нас стяжання порятунку, в якому ми «все життя наше Христу Богові віддамо».
Наша біда в тому, що ми не маємо належної рішучості для того, щоб по-справжньому змінити себе.
Вдивляючись у красу оточуючого нас світу, ми чекаємо від неї, що вона якимось чином змусить прокинутися нашу душу, змусить її відгукнутися своєю одухотвореною красою. Але насправді справжня краса чекає нас всередині самих себе, а ті, хто її відкрив, йшли в темні лабіринти підземних келій, ховалися в глибині гірських ущелин, щоб ніякі зовнішні враження на відволікали їхні душі від тієї краси Христа, яку вони знайшли в глибині власного серця.
Шлях пізнання Бога через пізнання самого себе і є те, чим займалося богослов'я до тих пір, поки не стало мертвою наукою. Якщо не відбувається благодатної просвіти розуму і серця, то немає і ніякого богослов'я, а тільки порожня думка про самого себе. Шлях богослова – це серце і розум, віддані Богу. Завершення цього шляху – обоження безсмертного людського духу.
Православ'я дано нам Богом не для того, щоб якимось чином змінити наш характер в кращу сторону, і не для того, щоб ми мали правильну світоглядну модель. Православ'я – єдино можливий на Землі засіб вчиненої зміни модусу буття всієї людської особистості завдяки вселенню в неї Духа Святого. Православний християнин і є той «новий чоловік», про якого говорить нам в цей день апостол Павло. Його новизна в тому, що він свою натхненну сутність зміг з'єднати через смирення і покаяння з вічним і безсмертним Богом. Ця нова людина відчуває повну глибокого змісту і нескінченної мудрості присутність Божу в своїй душі, сприймаючи Його зі смиренням і благоговінням.
Мало дати свою згоду бути званим гостем на бенкеті Божественного життя. До цього бенкету ще треба дійти власними ногами.
Якщо в нашій душі живе страх, то ми ще далекі від Православ'я. Мало дати свою згоду бути званим гостем на бенкеті Божественного життя. До цього бенкету ще треба дійти власними ногами. Цей шлях і є те, що ми називаємо духовним життям. Його суть – стійке терпіння скорбот, заради порятунку і знаходження благодаті. Але горе нам, якщо своє терпіння ми докладаємо тільки для того, щоб домогтися побудови власного тихого домашнього щастя або, що набагато гірше, зробити церковну кар'єру. Тоді нам лише залишається судорожне чіпляння мертвою хваткою за вислизаюче життя, до людей і до речей цього світу, в якому постійно розпадається і зникає те, до чого так прив'язане наше серце.
Під комфортним побутовим благочестям з його нескінченною порожньою балаканиною про Бога та віру, під тонким льодом сну самозаспокоєної «побожності» ховаються страшні безодні, в яких глухо перевертається і відшукує свої жертви царство диявола. Бог, даруючи нам свободу, натомість вимагає зречення від власного егоїзму. Тому що свобода у Христі – це, насамперед, ненависть до себе, до постійної обернутості на самого себе, до прихильності і жалості до власного «я», яке висмоктує всі сили нашої душі.
Поки ми не прийдемо до оновленого стану нової людини, в нашому розумі будуть тисячі запитань до Бога. Ми будемо бунтувати проти Його волі, не погоджуватися з Ним, сперечатися, безуспішно намагатися зрозуміти те, що приховано від нашої сліпої душі. Навіть якщо б Бог і відповів на всі наші запитання, у нас виникло б їх ще більше. Але як тільки перетворена душа відчує в собі присутність Духа Святого, вона позбувається всіх непорозумінь. У неї відразу зникають всі питання: «І того дня ви Мене не спитаєте ні про що» (Ін. 16:23). Тоді те, що бачилося нами фрагментальним і роздробленим, стане цілісним і взаємозалежним. Тоді ми зрозуміємо, що окремі долі людей були сплетені в дивовижний цілісний узор промислу Божого, в якому кожна його окрема частина була нерозривно пов'язана з цілим. Ми побачимо єдність геніального задуму Творця, в якому життя однієї душі було пов'язане тонкими і міцними нитками з життям багатьох попередніх і наступних поколінь, а також з долями сучасників так, що все це вело до однієї тільки Богу відомої мети.
Трагедія людини в тому, що протягом всього свого життя вона намагається побудувати світ тиші і спокою зовні, в той час як його потрібно будувати всередині самого себе.
Шкода, що розуміння це часто приходить надто пізно, коли втрачено багато років, в які можна було б докласти зусиль для досягнення свого порятунку. Тоді приходить розуміння і жаль про те, що не встиг перемогти в собі погане, зрозуміти корисне, прикласти належне зусилля для досягнення благодаті, скуштувати солодощі духовного життя у всьому її неймовірному різноманітті. Ще більше шкода тих людей, які так і не почули тихого і делікатного запрошення Бога на бенкет своєї вічності. І вина в цьому не Бога, а кам'яної нестями душі, байдужої до свого власного порятунку. Обличчя цих людей схожі на маски мерців, що застигли в жаху перед відкритою в них безоднею гріха.
Їхня злість найбільше ненавидить доброту за її наївність, дитячість і довірливість. Вона шукає тільки задоволення своїх ницих інстинктів, що добиває і без того мертву душу. І, тим не менш, така душа безсила перед тим, хто добрий Христом. Їх можна і треба жаліти, рятуючи співчуттям і молитвою, але не переживати за них. Біль за людину завжди природний, тоді як виснажливі переживання –вбивають нашу душу.
«Твоя справедливість немов гори Божі, Твої суди безодня велика» (Пс. 35:7). Наше життя таємниче, як таємничий і Сам Бог, Котрий дарував його. Не потрібно намагатися зрозуміти витончений візерунок його незбагненного течії, що йде своїми витоками в Божественний розум, в який не можуть проникнути навіть ангели. Нам лише необхідно із світу суєти і людських мрій повернутися в справжнє життя власного духу.
Трагедія людини в тому, що протягом всього свого життя вона намагається побудувати світ тиші і спокою зовні, в той час як його потрібно будувати всередині самого себе. Той, кому це вдалося, завжди буде зберігати мир у будь-якій зовнішній суєті, і темрява не здолає його. У цьому спокої власного серця перебуває спокій Бога, і в Ньому зникає всяке занепокоєння, гине будь-який страх, там вже немає, та й не може бути, «хвороби, смутку й зітхання».
Кличе нас Бог на званий бенкет, який Він приготував всередині нашого серця. Але чи зможемо ми відгукнутися на цей заклик, залежить від нашої волі й бажання.