Канон Андрія Критського: принеси покаяння, поки живий
Перший тиждень Великого посту ознаменований співом Великого канону преподобного Андрія Критського. Чому саме з нього починається піст?
Час Великого посту для душі людини − це час великих змін, які там відбуваються. Особисте бажання духовної досконалості, відродження слідує в унісон із відродженням природи після зими, на шляху до Великодня Христового весь світ прагне очищення. Церковні піснеспіви підтримують і спрямовують до Бога покаянне почуття людини, виражаючи його у знаменитих творах. Одне із таких творінь – Великий канон Преподобного Андрія Критського. Це особистий плач людини, що пожила і бажає принести покаяння, поки вона жива.
Сам автор, преподобний піснеписець Андрій, був єпископом Критським і жив у VII та на початку VIII ст., передувавши творчості таких піснеписців середини і кінця VIII ст. як преподобний Іоанн Дамаскін і преподобний Косьма Маїумський. Це був час не тільки розквіту візантійської поезії, а й внутрішніх церковних розділень. Церква багато випробувала від тих єретиків, хто вірив, що Іісус Христос має одну природу (монофізити) і має одну дію та енергію (монофеліти та моноенергісти). Все це відбувалося в період нашестя арабів та ісламу.
Багато випробувавши і переживши, преподобний Андрій помер у похилому віці. Один із його 70 канонів уже в Х ст. був уведений у загальноцерковний вжиток.
Твір написано в жанрі канону, оскільки має чітку структуру (грецьке слово канон означає «правило», «мірило»): 9 пісень, що складаються з ірмосу (зв'язки), тропарів із приспівами та заключної пісні. Канон названий Великим, тому що складається з великої кількості тропарів (250 тропарів), що у кілька разів більше, ніж це заведено для творів такого жанру.
Читається Великий канон преподобного Андрія Критського в перші чотири дні Великого посту, а також на 4-му тижні Великого посту, в тиждень, присвячений пам'яті Марії Єгипетської, яка явила своїм життям зразок найсильнішої зміни від гріха до чесноти та збереження в цілості своєї душі. Читання канону супроводжується численними земними поклонами.
Текст канону пронизаний усвідомленням гріха в житті людини і стражданням через гріх, цієї випадкової властивості людської природи, як назвав гріх святитель Амвросій Медіоланський (IV ст), усвідомленням відповідальності перед Богом за зроблений гріх.
У каноні преподобний Андрій відкриває широку панораму гріховного життя людства, використовуючи відомі події Біблійної історії Старого і Нового Завіту. Усвідомлюючи охопленість гріхом, автор навіть не знає, з чого почати покаяння: «Откуду начну плакати окаянного моего жития деяний?». Але сподіваючись на благоутробність Христа, просить дати «прегрешений оставление».
Які гріхи: «ревність злочину первозданного Адама», «уподібнення першій Єві», які вказують на ухилення людини від Бога, опір Йому. Підносячи покаяння, автор наважується і вимагає: «Вонми небо і возглаголю» («будь уважне до мене, небо, і я повідаю), «вонми ми, Боже, Спасе мой, милостивным твоим оком, и прими мое теплое исповедание».
Образи зі Старого й Нового Завіту, що містяться в пам'яті християнина, допомагають пригадати картини гріхів і виправлень, підбадьорюючи і зміцнюючи того, хто кається. «Буря мя злых обдержит, благоутробне Господи: но яко Петру и мне руку простри».
Автор поспішає покаятися, тому що час життя короткий, як час життя трави польової, а людина ще й метушиться, через багатозадачність розосереджується: «Приближается, душе, конец, приближается, и нерадиши, ни готовишися: время сокращается, востани, близ при дверех судия есть. Яко соние (сновидіння), яко цвет (квітка), время жития течет: что всуе (даремно) мятемся?»
Саме життя минає «в нощи», так автор бачить своє марне гріховне життя, чекаючи «дня Сина, Спасителя», діяльно сходячи в чесноти ніби сходами, які «видел древле (некогда) великий в патриархах» Яків. На доказ «обновления Богом законов естества» згадаємо Мойсея, якому Бог як доказ Своєї підтримки тому, хто сумнівається, покрив руку проказою і вмить зцілив її. «Рука нас, Млисеова да уверит, душе, како может Бог прокаженное житие убелити и очистити, и не отчайся сама себе, аще и прокажена еси».
Порівнюючи свою душу з душею Давида «стрелою прелюбодейства устреленной и копием убийства плененный» автор бачить її більш обтяжену «самохотными стремленьми».
Читаючи чи слухаючи канон, ми знаходимо такі яскраві, точні і водночас гіркі образи гріха, які автор, будучи вже літнім, згадує, переживає, передчуваючи швидкий кінець і малий час покаяння, підносить усі свої переживання до Бога, маючи в Ньому всю надію на порятунок від скоєного гріха. Це глибоке велике покаяння, переживання, зміна, скорбота запропонована Церквою в дні Великого посту для нашого застереження, вдосконалення та надії.
