Канон Андрія Критського. День четвертий: як «налаштуватися» на покаяння
Доброчесність – плід багатьох молитовних і покаянних трудів. Але як започаткувати молитовний подвиг, як встати на шлях покаяння і чи під силу це людині?
Підійшли до завершення перші великопісні дні, коли всі ми, які називають себе віруючими, слухали слова Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. Творіння великого гімнографа наповнене безліччю відсилань до подій старозавітної і євангельської історії. Але основна ідея канону – не стільки поглибити богословські знання його читача і слухача, скільки відобразити невгамовний плач грішної людини про свою занепалу душу.
«Навернися і заплач, нещасна душа, перш ніж дійде до кінця свято життя», – волає автор канону. А разом з ним і ми силою молитви пробуджуємо свою душу від гріховного сну. Порівняння життя з торжеством – невипадково. Бог щодня знаходиться поруч з нами, зігріває серце Своєю благодаттю, наставляє нас євангельським Словом. І якщо ми відчуваємо Його близькість до нас, на душі завжди радісно і світло.
Але якщо душа скам'яніла від пристрастей, якщо гріх став для неї бажанішим, ніж спілкування з люблячим Богом в молитві, вона вже не зможе відчути радість свята життя. Преподобний Андрій Критський ніби нагадує нам: «Приклади всі сили душі, щоб знайти і пізнати свого Творця, поки ти ще живий!». Саме народження людини в світ – це вже свято, але ще більше торжество настає тоді, коли ми знаходимо у своїй душі Бога, слідуючи Його заповідями.
Поки людина знаходиться в душевних муках, Сам Христос невпинно шукає її.
Поки людина не знаходить спокою, перебуваючи в полоні вад, вона не може знайти в собі сили, щоб вийти на пошуки Бога. Але поки вона знаходиться в душевних муках, Сам Христос невпинно шукає її. Він шукає грішника, як пастух шукає загублену вівцю, а євангельська вдова – втрачену золоту монету. Він шукає Свій образ, заплямований брудом гріха. Чи зможе Він знайти його в нас – залежить лише від нашого душевного устремління.
Оступаючись і падаючи, здійснюючи колишні помилки, віруюча людина задається питанням: чому гріх стає для нього більш привабливим, ніж чеснота? Відповідь проста: гріх завжди доступніше для нас. Набагато простіше вимовити слово осуду або виплеснути назовні свій гнів, ніж промовчати, загородивши уста молитвою. Срібролюбивій людині бажаніше накопичити ще більше грошей, ніж розумно витратити вже наявну суму. Блуднику легше задовольнити свою похіть, ніж зберегти вірність чоловікові або дружині.
Доброчесність – плід багатьох молитовних і покаянних трудів. Гріх – природний результат неприборканого душевного свавілля. І спокусившись на його доступність, людина втрачає розум і стає добровільним рабом пороку. «Коротка гріха є солодкість, – попереджає святитель Тихон Задонський, - але вічна смерть послідує».
Доброчесність – плід багатьох молитовних і покаянних трудів. Гріх – природний результат неприборканого душевного свавілля.
Кожному з нас знайомий стан душі після її впадання в гріх. Це – непереборне відчуття спустошення, гнітюча зневіра і відчуття свого безсилля у боротьбі з пристрастю. Душа, що пізнала смак гріха стає нездатною до щирого покаяння. Про це говорить і преподобний Андрій Критський, звертаючись до Бога: «Єдиний Спаситель! Не вимагай від мене гідних покаяння плодів, бо сила моя в мені вичерпалася. Даруй мені серце завжди сокрушене і духовну убогість, щоб я міг принести їх Тобі замість сприятливої жертви».
Під духовними злиднями святі отці розуміють смиренність. Дійсно, відразу досягти покаянного почуття неможливо. Не можна «налаштувати» себе на покаяння і змусити себе змінитися, якщо твоя душа не підготовлена до такої зміни. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) говорить про те, що оплакувати свої гріхи може лише лагідний і смиренний чоловік, який досяг цілковитого послуху Богові. А значить – для того, щоб прийти до каяття, нам слід докорінно змінити свої погляди на життя.
Кожному з нас знайомий стан душі після її впадання в гріх. Це – непереборне відчуття спустошення, гнітюча зневіра і відчуття свого безсилля у боротьбі з пристрастю. Душа, що пізнала смак гріха, стає нездатною до щирого покаяння.
Потрібно стати слугою Бога і ближнього, а не вважати себе їх паном і володарем. Замість того, щоб нав'язувати Господу свої умови в молитві, необхідно змиритися з волею Бога про кожного з нас. Замість того, щоб переконувати інших людей у своїй правоті, потрібно навчитися вислуховувати їхні думки і приймати важливі рішення, з огляду на їх точку зору.
Всі служби Великого посту нагадують нам про те, що стати чистішим душею і ближчим до Бога ми зможемо лише, тоді, коли зійдемо з висоти власного Олімпу. За час Святої Чотиридесятниці ми повинні побачити себе справжніми – з усіма своїми недоліками і мізерно малою часткою достоїнств.
І слідом за святим автором покаянного канону вимовити: «Прийми мене, що в страху кається, і в любові закликає: перед Тобою Єдиним згрішив я! Змилуйся наді мною, Милосердний!».
