Чи може православний християнин працювати у святкові та недільні дні?

На жаль, нерідко у православному середовищі доводиться чути думки про те, що віруючі люди не повинні працювати у недільні та святкові дні. Тобто, якщо ви будете проводити час у бездіяльності або, більш того, грішити різного роду усладами (празднословити, дивитися телевізор, блукати інтернетом, об'їдатися і т.ін., або просто нічого не робити), вас за це ніхто не засудить. Але тільки спробуйте сказати, що ви працювали (нехай навіть і після відвідування богослужіння) у недільний чи святковий день, і ви дізнаєтеся, хто ви є насправді!

На мій погляд, подібні думки про нібито існуючу заборону на роботу у недільні та святкові дні йдуть своїм корінням у язичництво та обрядовірство, тобто туди, куди православна людина навіть і носа не повинна показувати. Тим більше, що насправді в Церкві немає, та й в принципі не може бути, подібних заборон.

Коли Церква забороняє працювати, а коли ні?

В церковному Переданні є лише одна заборона на роботу у неділю, але навіть і вона не носить абсолютного характеру. 29-е правило Святого Помісного Лаодикійського Собору говорить з цього приводу наступне: «Не подобает христианам иудействовати, и в субботу приздновати, но делати (тобто працювати, – прим.автора) им в сей день: а в день воскресный преимущественно праздновати, аще могут, яко христианам. Аще же обрящутся иудействующие: да будет анафема от Христа».

Всі тлумачі соборних постанов одностайні в тому, що християни, які змушені з тих чи інших причин працювати у недільний день, не підлягають осуду. Так, єпископ Никодим (Мілаш) підкреслює, що даним правилом: «...пропонується особливо шанувати недільний день, не працювати і проводити його по християнськи. Щодо останнього отці Собору додають, що так повинні робити, якщо можуть! Як говорить у тлумаченні цього правила Вальсамон, ніхто не примушується безумовно нічого не робити, тому що, якщо хтось, внаслідок бідності або будь-якої необхідності,  працюватиме і в неділю, він не підлягає засудженню».

Немає в Церкві також заборон на роботу у якій-небудь інший день. Ми шануємо традиції православних свят, коли люди беруть участь у святкових богослужіннях, а потім збираються вдома (або в спеціально призначених для цього приміщеннях біля храму) за святковим столом, ходять в гості один до одного і т. д. Але було б серйозною помилкою приписувати цій традиції якесь мало не ритуальне значення, тим самим перетворюючи її на магічний ритуал, що забороняє будь-яку роботу.

Якби ми так вчинили, то, в першу чергу, нас би не зрозуміли наші попередники – перші християни. Бо з перших днів виникнення християнської Церкви «святкове дозвілля розбурхувало сумління християнина... І тому, якщо для євреїв у суботу заборонялась будь-яка праця, то християнська неділя спочатку не передбачала обов'язкового відпочинку» (1).

Не знаю, добре це чи погано, але наше життя влаштоване так, що навіть у світлі святкові та недільні дні мільйони людей змушені йти на роботу. І ми, тобто ті, хто відзначає неділю і свята в Церкві, що називається, без докорів сумління користуємося результатами їхньої праці. Тільки уявіть собі, що станеться, якщо свої робочі місця у неділю та свята залишать водії трамваїв і маршруток, льотчики і машиністи, якщо підуть військові з бойового чергування або лікарі швидкої допомоги не захочуть здійснювати екстрені виїзди, а хірурги не проводитимуть у ці дні термінові операції? Що станеться, якщо у ці дні зупиняться заводи, фабрики, доменні печі, пекарні, теплоелектростанції та інші підприємства, що забезпечують нам комфортне життя, в тому числі і в святкові дні? Всі ми залишимося без тепла, їжі і т.ін.!

Не будемо уподібнюватись іудеям, або кілька слів про четверту заповідь Десятислів'я

До речі, ви помітили, що наведене вище канонічне правило забороняє байдикувати у суботу і тим самим уподібнюватись до іудеїв? Проте багато православних християн донині впевнені в тому, що заборона, дана іудеям, поширюється і на християн, і тому вони екстраполюють її (тобто заповідь про шанування суботнього дня та відповідно заборону на працю у суботу) на недільні та святкові дні, а нерідко і будні церковного року.

І дійсно, при поверхневому осмисленні цієї старозавітної заборони проблема здається простою та зрозумілою: Бог сказав «Не працюй!», тож працювати (тобто здійснювати господарську діяльність) не можна. Будеш працювати – будеш покараний. Ось так страх покарання приводить деяких християн у вагання: а як же бути з тими, хто змушений працювати у святкові та недільні дні? Хіба водії автобусів, трамваїв, поїздів і літаків, працівники сфери обслуговування, чергові лікарі, хлібороби, військові та поліцейські, що охороняють мирне життя, та багато інших, хто змушений виконувати у свята свої службові обов'язки, неодмінно загинуть? Але, як це було сказано вище, ми все ж користуємося плодами їхньої праці. Хіба це не лицемірство з нашого боку? Виходить, що ми звалюємо з себе провину на плечі інших людей? Та й хіба краще у святковий день віддаватися пустослі́в'ю та марнослів'ю, розпивати спиртні напої, дивитися телевізор, байдикувати, ніж з користю для близьких і для себе попрацювати?

Так, не вміючи, а часто просто не бажаючи знайти відповіді на ці питання, ми нерідко доводимо ситуацію до абсурду, коли гріх, скоєний у святковий день, вважаємо нормою, а працю на благо – гріхом. Більш того, таким чином ми фактично перетворюємо християнство на язичництво, на якусь «білу магію православного обряду», на релігійну систему, де життя за заповідями Євангелія відходить на другий план, поступаючись місцем обрядовірству та уставщичеству. Саме звідти «ростуть ноги» численних заборон на працю у ті чи інші дні церковного календаря, поширені у напівцерковному середовищі.

Шкода, але часто у своєму захопленні ритуалістикою ми зовсім забуваємо про те, що четверта заповідь була дана народу, який практично повністю забув про Бога. Подумайте тільки: коли Мойсей зійшов на гору Сінай, народ Ізраїлю, залишившись без духовного керівництва, одразу ж, не витримавши і 40 днів, ухилився в язичництво, хоча перед цим йому були пред'явлені такі чудеса, про які нам, християнам, сьогодні можна лише мріяти. Ось чому у ситуації ледь не повного духовного змертвіння ізраїльського народу четверта заповідь була необхідна і більш ніж доречна. Бо без неї євреї через одне-два покоління могли б і зовсім забути про те, до чого їх готував Господь. У цьому сенсі доцільними були і суворі покарання за порушення цієї й інших заповідей Десятислів'я. Інакше просто й бути не могло: дуже часто саме страх покарання і був тим «гальмом», який утримував старозавітних людей від ухилення у вірі. Точно так само нерідко страх покарання утримує, наприклад, і наших дітей від непослуху батькам та поганих вчинків. Діти ще не здатні зрозуміти всіх причин, за які батьки накладають на них ті чи інші заборони. Вони ще не можуть зробити свідомий вибір, і тільки даний їм зверху (від батьків) закон (що передбачає і покарання за його порушення) вчить їх розрізняти, що таке гріх, а що чеснота. Власне, з цієї причини апостол Павло назвав Старий Закон «виховником до Христа» (Гал. 3:24 )!

Але все це стосується виключно ветхої, ще не зміцнілої душею людини. У християн все по-іншому. І, до речі, вже в Книзі пророка Єремії мова йде про те, що Господь поступово готував людей до прийняття нового одкровення, перевершуючого старозавітний юридизм: «Ось дні наступають, говорить Господь, і складу Я із домом Ізраїлевим і з Юдиним домом Новий Заповіт – не такий заповіт, що його з їхніми батьками Я склав був у той день, коли міцно за руку їх узяв, щоб їх вивести з краю їгипетського. Та вони поламали Мого заповіта... Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу...» (Єр. 31:31-34).

І сьогодні ми бачимо, що відповідно до цього Нового Заповіту, ми – християни – вже увійшли у вічну суботу, яка для нас є Христос. Тепер Бог завжди з нами! Саме Він є Господь і суботи (Рим. 10:4). Він Сам зробився для нас суботою, тобто спокоєм (Євр. 4:1-11, Мф. 11:28-30).

Саме тому у Новому Завіті і йде мова про те, що «хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи» (Кол. 2:16); «Хто вважає на день, для Господа вважає, а хто не вважає на день, для Господа не вважає» (Рим. 14:6). У тому числі, у Новому Завіті є слова, які кардинально змінюють вектор старозавітної заповіді про суботу: «Отже, можна чинити добро й у суботу» (Мф. 12:12).

Дивно, але нерідко сучасні християни поводять себе так, як ніби вони забули про те, що тепер Бог завжди з нами. Але ж ми повинні ходити в Церкву і жити церковним життям не тому, що Господь нас до цього зобов'язав, а в силу гострої необхідності жити із Богом, бути у Його Тілі, жити Його життям! В цьому сенсі не тільки один день, але й все наше життя має проходити як постійне «богослужіння», що здійснюється перед очима Божими. Богослужіння, яке включає в себе не тільки відвідування храму і часту молитву (яка, за заповіддю апостола, взагалі повинна бути безперервною), але й праця на благо своїх близьких, бо: «Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1 Тім. 5:8).

Будь-яка праця на благо вже є служіння Богу («богослужіння»), і тому вона благословенна перед Творцем. Власне, тому святі отці завжди закликали християн у свята і недільні дні відвідувати хворих, допомагати стражденним, годувати голодних і т. д.. Турбота про ближніх (і не тільки рідних) взагалі повинна стати нагальною потребою для кожного християнина. Ось чому всі люди, які здійснюють суспільно корисну працю у недільні та святкові дні, не тільки не скоюють гріха, але й творять вгодне Богові!

Ніколи в Церкві не заборонялась необхідна і корисна праця, хай би навіть вона відбувалася і в свята, і у недільні дні. Так, наприклад, святитель Григорій Палама, закликаючи християн відвідувати церкву по неділях, зазначає: «Відвідуй в день сей храм Божий, і будь на всіх службах церковних... і ніякої життєвої справи у той день не роби, крім необхідної» (2).

Звичайно, мова не може йти про те, щоб подібні святоотецькі поради і соборні постанови стали причиною (тобто звучали як відмовка) для невідвідування богослужінь. Але, все ж, вони чітко вказують на те, що творча праця є благо! Вказують на те, що людина, а тим більше християнин, повинна трудом своїм прикрашати та приводити до ладу навколишній світ: свою квартиру, під'їзд, вулицю, двір, країну нарешті. На жаль, але дивлячись на наші засмічені двори, вулиці та міста, тобто на оточуюче нас середовище, стан якого цілком залежить від нас самих, стає прикро від думки, що тут живуть християни, які бояться Бога, але не люблять свого двору, вулиці, країни і т .д.. У зв'язку з цим не можна не згадати слова апостола Іоанна про те, що «страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Ів. 4:18). Згідно з обітницею Господа, Новий Закон – закон любові – повинен бути написаний у наших серцях, бо «Любов є виконання закону» (Рим. 13:10). І хіба цей закон може виправдати лінь і неробство?

Посилання:

1. Адальбер-Гюстав Гаман. Повсякденне життя перших християн 95-197 р. р. Москва. «Молода гвардія». 2003 р., с. 225, 232.
2. Добротолюбіє. Т. 5