Діалог зі старцем Іосифом: «Молитва – це ремесло»

Кожен віруючий, незалежно від віку та ступеня воцерковленості, прагне духовної їжі, яку намагається отримати з уст наставника. Але як діяти, коли ми чітко бачимо оскудіння старчества в наші дні?

Хтось через це може розчаруватися і піти з Церкви. Хтось починає будувати духовне життя, виходячи з власних, часто помилкових поглядів. І лише деякі люди, для яких по-справжньому цінне духовне зростання, післідують мудрій пораді святителя Ігнатія (Брянчанінова):

«Засвой собі думки і дух святих отців читанням їхніх писань. Святі отці досягли мети – спасіння. І ти досягнеш цієї мети. Як однодумний і однодушний святим отцям, ти спасешся».

Ми починаємо серію публікацій «Діалоги зі святими і старцями». Щоб глибше зрозуміти дух святоотцівської проповіді, ми доторкнемося до досвіду великих духовників, вступивши з ними в діалог через їхні творіння. Такі бесіди через книги і листи, сподіваємося, стануть для нас корисними і повчальними.

Першим нашим співрозмовником на цьому шляху стане преподобний Іосиф Ісихаст. Його настанови – безцінний скарб духовної мудрості для кожного, хто шукає свою дорогу до Христа.

Богослов без богословського ступеня

Про життя афонського подвижника ми дізнаємося від його близького учня – старця Єфрема Філофейського. Його книга «Моє життя зі старцем Іосифом» відкрила світу видатного подвижника XX століття – монаха Іосифа, який отримав за успіхи в розумній молитві прізвисько Ісихаст (Мовчальник).

Архімандрит Єфрем зазначає, що старець Іосиф з мирської точки зору був малограмотним, закінчивши всього два класи початкової школи.

«Він був премудрим у божественних речах, був богонавченим. Старець не вивчав богослов'я, проте був дуже глибоким богословом. Університет пустелі навчив його тому, чого ми потребуємо найбільше, – речам небесним».

У 24 роки майбутній подвижник роздав своє майно бідним і пішов подвизатися на Святу Гору Афон. Духовно зростаючи в молитві й безмовності, Іосиф Ісихаст згодом став родоначальником нового покоління афонського чернецтва. Його учні відродили духовне життя в шести з двадцяти афонських монастирів і в багатьох обителях за межами Святої Гори.

Старець Іосиф залишив після себе безліч листів духовним чадам: монахам і мирянам, священникам і ігуменям. Для кожного він знаходив потрібні слова і поради, які сьогодні зібрані в книгах «Вираження монашого досвіду» і «Досвіди Божественної благодаті».

Що ж, почнемо наш діалог зі старцем.

Молитва – це ремесло, а не магія

«Як правильно молитися?» – таке питання віруючі часто задають священникам або шукають на нього відповідь в інтернеті, сподіваючись знайти легкий спосіб. Людині простіше отримати «завдання» у вигляді певного набору молитов (правила) і задовольнятися його регулярним читанням. А коли завдання «прочитати правило» виконане, в розумі виникають питання: «Чим я зараз займався?», «Для чого потрібно це "вичитування"?», «Я взагалі молився чи ні?».

Старець Йосиф застерігає від такого механічного підходу, більше схожого на магічний ритуал, ніж на усвідомлену бесіду з Богом. Для нього молитва – це праця або, як кажуть на Афоні, «ділання» (πράξις).

«Розумна молитва для мене – це як ремесло для будь-якої людини, і я труджуся в її діланні більше тридцяти шести років», – пише геронда.

На жаль, ми рідко підходимо до молитви з належною старанністю. У духовному житті часто зустрічаються дві крайності: або молитися ситуативно, за настроєм (який з'являється вкрай рідко), або звести молитву до формального «вичитування» правила. Старець Іосиф же, посилаючись на заклик апостола Павла (1 Фес. 5: 17), говорить про молитву як про постійну працю.

«Потрібен подвиг: стоячи, сидячи. Коли втомишся, сідай. І знову вставай, щоб тебе не здолав сон. Це називається діланням», – наставляє авва.

Ця практика, звичайно, в повній мірі недоступна для мирян. Але це не скасовує необхідності змушувати себе до частого призивання імені Божого, що рятує нас від щоденних спокус.

Плоди молитви: любов, благодать і умиління

Щоб зрозуміти, наскільки якісна наша молитовна праця, важливо оцінити її результати. Монотонне «вичитування» в кращому випадку ні до чого не приведе, а в гіршому – може занурити душу в зневіру. Щоб уникнути цього, старець Іосиф радить стежити за почуттями, які народжуються в нас під час бесіди з Богом.

«Коли ти встаєш і молишся, <…> співчуваєш і милуєш, тоді тебе любить Бог. І тоді й ти Його любиш. Він перший любить і виливає Свою благодать», – стверджує авва.

Таким чином, перший плід правильної молитви – діяльна любов до Бога і людей. Другий – благодать Божа, яка дарується у відповідь на наше старання. Цей дар святі отці ще називають «спогляданням» (θεωρία).

Але який найголовніший і цінний дар для молільника? Геронда каже, що це умиління (κατάνυξις). Це благодатний стан важливо відрізняти від прелесті, коли людина вважає себе досконалим молільником. Умиління завжди тримає душу в тверезості, не дозволяючи їй забувати про свої гріхи, але в той же час вселяючи надію на Божу милість. Ось що пише про це авва Іосиф:

«Умиління приходить, коли замислюєшся про те, наскільки ти засмутив Бога – Того, Хто такий добрий, настільки солодкий, настільки милостивий, благий, весь сповнений любові, Хто розіп'явся і все перетерпів заради нас. Роздуми про це… приносять умиління».

На цьому наша перша розмова зі старцем Йосипом Ісіхастом добігає кінця. На прощання, як благословення, почуємо від афонського духовника такий заклик: «Стукай прямо в двері Божественної милості, і Христос неодмінно тобі відчинить. Інакше не може бути. Полюби Його багато, щоб ти й отримав багато!».