Як зберегти громаду після рішення Верховного Суду
Днями було опубліковано текст рішення Верховного Суду від 3 квітня 2024 р. про незаконні переведення до ПЦУ. Коротко: захопленням – бути, але є нюанси. Аналізуємо текст.
Велика Палата Верховного Суду України, яка розглядала цю справу, опублікувала повний текст рішення дуже оперативно, що наводить на думку, що хтось у цьому був зацікавлений. Адже досить часто на подібну публікацію у Верховному Суді витрачалися місяці. Сам текст рішення досить складний для сприйняття навіть професійними юристами. Щоб зрозуміти його сенс, доводиться прочитувати те саме кілька разів. У цій статті ми виділимо лише найголовніші моменти цього рішення. З коротким описом суті спору, а також з першими висновками рішення Верховного Суду можна ознайомитись у статті «Верховний суд дав добро рейдерським захопленням?».
По суті, суд мав дати відповідь на запитання: чи може територіальна громада приймати рішення про зміну юрисдикції релігійної громади. На це питання Верховний Суд дав, знову ж таки із застереженням: по суті, ствердну відповідь. Треба віддати належне суддям, які постаралися надати законного вигляду твердженню, яке явно суперечить законам і Конституції України. Це рішення має стати прецедентним, на нього будуть орієнтуватися інші суди при розгляді аналогічних справ. Схема перереєстрації Свято-Покровської релігійної громади УПЦ села Калинівка на Житомирщині є типовою схемою захоплення храму.
Основні моменти суперечки
Статут Свято-Покровської релігійної громади затверджено Житомирською єпархією УПЦ 24.10.1991 р., а сама релігійна організація зареєстрована виконкомом Житомирської облради 20.11.1991 р.
20.01.2019 р. відбулися збори громади у кількості 28 членів, на яких вона підтвердила свою вірність УПЦ та її Предстоятелю Митрополиту Онуфрію.
09.03.2019 р. збори територіальної громади с. Калинівка, на яку не було запрошено ні настоятеля, ні дійсних членів релігійної громади, ухвалило рішення про перехід до ПЦУ.
06.07.2019 р. відбулися збори найактивніших прихильників переходу до ПЦУ в кількості 10 осіб, які назвали себе зборами релігійної громади та внесли зміни до Статуту.
03.10.2019 р. новий Статут вже з підпорядкуванням ПЦУ зареєстрував голова Житомирської обласної держадміністрації.
Релігійна громада УПЦ ці рішення оскаржила в судовому порядку, пройшла всі інстанції аж до Великої Палати Верховного Суду і скрізь отримала відмову.
Ключове питання – оформлення членства
Це найголовніше у рішенні суду. Саме слабкість позиції громади УПЦ у цьому питанні дозволила ухвалити це рішення. І саме це може бути ключем до успішної оборони громад УПЦ від церковних рейдерів на юридичній ниві.
Цитата: «Судді палати <…> зазначають, що питання членства у релігійній громаді є одним із ключових у цій суперечці, враховуючи, що Позивач (настоятель Свято-Покровської громади УПЦ – ред.) як керівник релігійної громади Української Православної Церкви заперечує, що рішення про зміну підпорядкованості було прийнято уповноваженими членами релігійної громади».
Верховний Суд має рацію, питання: як держава, у тому числі суди, можуть відрізнити дійсних членів громади від самозванців, справді є ключовим. У тих Статутах, які релігійні громади приймали на початку 90-х, визначення членів громади формулювалося настільки обтічно, що формальних критеріїв, по суті, не було. Ця ситуація в абсолютній більшості парафій УПЦ зберігається і досі, що робить їх уразливими для подібних незаконних перереєстрацій.
Ось ще одна цитата: «Статут (Свято-Покровської громади УПЦ – ред.) у редакції 1991 року не встановлює жодного врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів до релігійної громади, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дозволили чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить понять фіксованого членства, процедури прийняття до членів релігійної громади».
У цьому пункті рішення Верховного Суду міститься завдання для громад УПЦ: прописати у своїх Статутах усі ці моменти та документально оформити списки членів громади. Тут, щоправда, є два неприємні моменти. По-перше, швидше за все робити це вже пізно, оскільки державні реєстратори відмовляються реєструвати зміни до Статутів, якщо вони не передбачають перехід до ПЦУ. Ця негласна команда дана зверху і під різними приводами здебільшого виконується. По-друге, для судів важливо, щоб була наступність рішень про прийом нових членів, тобто початкова «десятка», яка створювала та реєструвала громаду, має прийняти та оформити протоколом прийняття нових членів, потім уже розширений склад громади має прийняти наступних членів і так далі. У такому ж документально оформленому порядку має вирішуватись питання про виключення членів громади у зв'язку з фактичним припиненням участі у богослужінні, смертю та іншими причинами. Зараз заднім числом все це оформити вже навряд чи можливо. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, потрібно постаратися формалізувати членство в релігійних громадах, наскільки це можливо. Чим більше буде протоколів різних зборів, більше списків, імен, адрес, підписів і так далі, тим краще.
Прив'язка до місцевості
У тексті рішення Верховного Суду вичитується приблизно така думка: якщо ви не встановили чітких критеріїв членства в релігійній громаді, ми, тобто суд, будемо це встановлювати з власних міркувань. І, звісно, на користь ПЦУ.
Статути релігійних громад УПЦ зразка 90-х у принципі містять критерії членства. Вони такі:
- досягнення 18-річного віку;
- визнання обов'язковості Статуту УПЦ
- регулярне відвідування богослужінь і сповідь;
- перебування у канонічному послуху настоятелю;
- не перебування під забороною чи церковним судом.
Верховний Суд вважає, що об'єктивно встановити можна лише два критерії: 18-річний вік та участь у богослужіннях. Тут і криється лукавство. Якщо вік визначається за паспортом, то як встановити, чи відвідувала людина регулярно богослужіння, чи ні? Адже ніхто не складає на кожній службі переліку присутніх. І тут судді дали волю своїй фантазії.
Суд ухвалив, що ознакою участі у богослужінні є… проживання у цьому населеному пункті. Цитата: «З огляду на відсутність даних, на які посилався Позивач (настоятель громади УПЦ – ред.) і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужінь, Велика Палата Верховного Суду враховує критерій територіального зв'язку, тобто проживання на місцевості, на якій діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію уможливлює виконання умови про регулярне відвідування богослужіння». Це і є в даному контексті підміною поняття «релігійна громада» поняттям «територіальна громада», хоча в іншому пункті рішення Верховний Суд стверджує, що вони не збігаються між собою.
Втім, Верховний Суд ще раз наголосив, що така підміна понять можлива лише в умовах формальної невизначеності членства у громаді. Цитата: «Велика Палата Верховного Суду знову зауважує, що поняття „релігійна громада” та „територіальна громада” не є тотожними, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який дозволяв би встановити її членів, вона застосовує критерій територіального зв'язку як такий, що робить об'єктивно можливим виконання затвердженої статутом умови членства – регулярного відвідування богослужінь».
Ще одним абсурдним моментом є презумпція того, що мешканці с. Калинівка апріорі вважаються членами релігійної громади, якщо не буде доведено протилежне. Цитата: «Позивачем не надано жодного доказу, на якій підставі він вважає мешканців села Калинівка <…> не парафіянами релігійної громади…». Тобто настоятель має доводити у суді, що мешканці Калинівки не ходили до нього на служби!
Обмеження прав єпископів
Це твердження Верховного Суду є логічним з погляду світського права, але порушує один із основних принципів православної еклесіології. Йдеться про повноваження єпископів. У стародавній Церкві єпископ був предстоятелем церковної общини та її ключовим елементом. Ось кілька дуже ємних висловлювань священномученика Ігнатія Богоносця:
«Той, хто шанує єпископа, шанований Богом; той, що робить щось без відома єпископа, служить дияволу».
«Де буде єпископ, там має бути і народ, так само, як і де Ісус Христос, там і Кафолічна Церква».
«Без єпископа ніхто не роби нічого, що стосується Церкви».
Єпископ спочатку займав приблизно таке становище, яке зараз займає священник. Причому це була виборна фігура, а не така, що призначається. Община обирала єпископа, а сусідні єпископи збиралися і висвячували його. Згодом єпископи ставали більше адміністраторами, ніж пастирями, вони відривалися від громад, їх влада ставала дедалі більшою. Єпископи стали призначатись зверху і керувати кількома (а потім і дуже багатьма) громадами. Історія Церкви свідчить, що влада єпископів простяглася далеко за межі пастирства. Доходило до того, що єпископ міг засуджувати людей (наприклад, церковних кріпаків) до каторги і навіть смерті. Сам термін «владика», вживаний і досі, дуже промовисто говорить про це.
Тепер у певному сенсі маятник хитнувся в інший бік. І ось уже Верховний Суд не визнає за єпископом тих прав, які належать йому за правилами Церкви. Цитата: «У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підпорядкованості в канонічних та організаційних питаннях, йдеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом затвердження загальними зборами) не може бути нівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації».
Далі Верховний Суд пояснює, що йдеться про випадки, коли члени релігійної громади проголосували за перехід до іншої юрисдикції, а єпископ їх не відпускає, що очевидно. Суд ухвалив, що думки єпископа враховувати не обов'язково. Але куди тоді подіти православну екклесіологію та правило, що без єпископа нічого не творити у Церкві?
Ложка меду в бочці дьогтю
Але є у рішенні Верховного Суду маленький світлий момент. Справа в тому, що суди першої та апеляційної інстанцій затверджували взагалі абсурдну річ, що нібито переведення громади до ПЦУ не заважає незгодним продовжувати відвідувати богослужіння, оскільки їм це не заборонили. Цитата: «Розглядаючи цю справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що Позивач (настоятель громади УПЦ – ред.) не довів порушення своїх прав на свободу віросповідання, оскільки на спірних зборах релігійної громади приймалося рішення лише про зміну її підпорядкованості в канонічних та організаційних питаннях, <…> проте приймалося рішень щодо відвідування церкви…». Вдумаємося в це марення! «Так, ми перевели храм до розкольників, але ж ми не заборонили вам його відвідувати! Приходьте, як ні в чому не бувало, на служби та реалізовуйте своє право на свободу віросповідання!». Тобто свобода настоятеля громади УПЦ (як і інших віруючих) на віросповідання полягає у тому, що він має тепер приходити на служби ПЦУ. І цю явну нісенітницю затвердили як в суді першої інстанції, так і в апеляційній.
Добре, що хоч Верховний Суд із цим не погодився. Цитата: «З огляду на обґрунтування, викладені вище, Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів попередніх інстанцій не погоджується і вважає, що він стосується права Позивача на свободу віросповідання як права індивідуально сповідувати релігію. Одночасно найбільш спірним питанням у цій справі є питання, чи мало місце порушення права Позивача на сповідування своєї релігії разом із іншими у складі релігійної організації, настоятелем якої був Позивач».
Іншими словами, Верховний Суд розділив поняття індивідуального віросповідання та спільного з іншими віруючими.
Висновки
Що погано
По-перше, те, що Верховний Суд затвердив презумпцію, за якою всі мешканці населеного пункту апріорі вважаються парафіянами храму, а отже і можуть голосувати за його переведення до ПЦУ. Це, звичайно, широко відчиняє двері перед територіальними громадами, які тепер можуть переводити храми до ПЦУ, не озираючись на норми закону. Тепер вони не повинні доводити, що вони є членами релігійної громади, а навпаки, настоятель повинен буде в суді довести, що вони не є членами громади.
По-друге, те, що єпископи позбавляються своїх канонічних прав і не можуть перешкодити переходу громади до ПЦУ або хоча б допомогти тим віруючим (як правило, їх більшість), які хочуть залишитися в УПЦ. Тепер єпископ не указ віруючим у питаннях зміни юрисдикції.
Що добре
По-перше, чітка вказівка Верховного Суду громадам УПЦ: хочете не піддаватися рейдерському захопленню – наведіть чіткий юридичний порядок у питанні членства у громаді: статут, критерії, протоколи про прийняття/виключення тощо. Проводьте регулярно збори громади, фіксуйте всі протоколи тощо. Якщо членство в громаді буде чітко визначено документами, то й суди не зможуть зайнятися такими фантазіями, як записування до громади всіх мешканців села. Ну і звичайно, потрібно дивитися, кого приймати до членів громади, а з ким почекати.
По-друге, визнання того, що поняття індивідуальної свободи віросповідання не збігається з поняттям його колективної реалізації. Кожен громадянин окремо справді може відвідувати богослужіння тієї громади, яку він вважає за правильну. Захопили одну – йди до іншої. Однак спільне сповідання віри передбачає наявність церковної структури, громади, настоятеля, священноначалля, храмової будівлі, начиння, ікон тощо. Якщо в тебе забирають усе це, то право на віросповідання порушується.
До чого все йде
Зрозуміло, що зараз громади УПЦ повинні будуть впритул зайнятися юридичним оформленням членства та документальною роботою, якою взагалі слід займатися завжди. Зрозуміло, що судові позови за храми швидше за все будуть програватися громадами УПЦ. Зрозуміло, що кількість незаконних переведень у ПЦУ, як і раніше, зросте. Хотілося б сказати про більш глобальні тенденції.
По-перше, громади УПЦ повинні будуть усвідомити одну просту істину: Церква – це не відкрите суспільство, куди може зайти будь-хто, а закрите суспільство, доступ до якого відкривається тільки після катехизації та утвердження в православній вірі. Вигук на літургії: «Оголошені, вийдіть!» набуде свого справжнього значення, а саме: не допускаються до Таїнств, а значить і до управління громадою, ті, хто не до кінця затверджений у вірі, не кажучи вже про тих, хто приходить до церкви щороку посвятити паски.
По-друге, Церква – це не будинки, а люди. Так, не дуже приємно з чудового храму переходити до вагончика, але все йде до того, що саме так і буде. І тут має відбуватися деяка зміна нашої церковної свідомості. Якщо громада віруючих збереглася як така, то не так важливо, в якому помешканні вона молиться. Якщо громада звершує Таїнства і живе за заповідями Христовими, вона долучається до Тіла Христового і полягає у спілкуванні з Церквою як єдиним Боголюдським організмом. «Не збирайте собі скарбів на землі, де моль і жито винищують і де злодії підкопують і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні моль, ні жита не винищують і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 19-21). Може це і про нашу сьогоднішню ситуацію? Принаймні те, як «злодії підкопують і крадуть», ми бачимо на власні очі.
По-третє, єпископи повинні стати ближчими до громад, ближчими до простих віруючих. Навіть якщо держава забирає у них права управління громадами, вона не може відібрати у них можливість духовного впливу. Якщо єпископ буде цікавитися життям своїх громад, близько з ними спілкуватися, займатися саме пастирською діяльністю, то й довіра громад до єпископа буде лише зростати, і жодній владі, жодним ПЦУ-шникам не вдасться їх звабити.
Якщо все це висловити в двох словах, то вийде, що Бог веде нас до давньої споконвічної церковної самосвідомості, хоча нам дуже важко на цьому шляху. У цьому сенсі Верховний Суд, як і інші держоргани, не що інше як знаряддя в Божих руках.
Господи, дай нам сил і мудрості!
