Про методи інформаційної війни проти Православної Церкви – 2

В першій частині цього матеріалу ми розповіли про деякі основоположні принципи, на яких, власне, і базується шалена кампанія з дискредитації канонічної Православної Церкви в очах пересічного українського обивателя. Зараз же настав час поговорити про ті конкретні медійні прийоми¹, без яких перераховані вище принципи або виявляться малоефективними, або ж просто не працюватимуть.

Втім, тут наче само по собі напрошується зустрічне запитання: а навіщо все це потрібно? Навіщо копатися в деталях, «нагнітати ситуацію і т. д., коли цілісна картина і без того очевидна? На жаль, очевидна вона лише для тих небагатьох людей (нонконформістів), які ще зберегли здатність до аналітичного мислення, які вміють хоча б у деякій мірі контролювати свої емоції на загальному тлі масової істерії, що панує в нашому суспільстві.

А ось тим, хто особливо не замислюється над суттю суспільно-політичних процесів, що відбуваються навколо нас, хто схильний вірити нашим ЗМІ, хто звик довіряти лише своїм емоціям (а таких людей у нас, як кажуть, хоч відбавляй), ми радимо добре подумати над тим, що буде написано нижче.

Ставка на емоції: нами маніпулюють, тому що ми самі цього хочемо

Якщо ви думаєте, що сучасні ЗМІ потрібні лише для того, щоб донести до нас ту чи іншу об'єктивну інформацію, то ви глибоко помиляєтесь. Я розумію, що це звучить неприємно, але найчастіше нас використовують як пішаків, розмінні монети у складній грі, яку ведуть сильні світу цього, переслідуючи найрізноманітніші цілі (продати потрібний товар, перемогти на виборах, консолідувати суспільство перед навислою загрозою або, навпаки, зробити так, щоб ми не помітили загрози і т. д.). Тобто, просто кажучи, сучасні ЗМІ (які мало не поголовно обслуговують інтереси великих гравців) нами маніпулюють.

І треба зауважити, роблять це вони досить успішно: так, що у більшості випадків ми навіть і не помічаємо цього самого маніпулювання. Та й хто б з цим сперечався, адже там працюють справжні професіонали своєї справи, які добре знають про те, що інформаційну політику не можна будувати на відвертих антагонізмах (протиставленнях). Ну подумайте самі, адже навіть дуже невибагливим та недосвідченим людям рано чи пізно набридне постійний тиск на психіку, моралізаторство і банальні повчання, що подаються у гомеричних дозах. Хіба комусь із нас подобаються постійні нотації на тему, що таке добре, а що таке погано?

«Маніпулювання – це прихований вплив... За допомогою декорацій, через маніпулювання порядком та технічні прийоми фільтрації інформації, використовуючи надійність комунікатора, увагу споживачів інформації фокусують на тому її фрагменті, який важливий для маніпуляторів. При цьому суспільство акуратно підштовхується до бажаних для маніпуляторів висновків».

До речі, успіх цієї справи (маніпулювання громадською думкою) багато в чому залежить від того, наскільки ефективно маніпулятори зможуть нейтралізувати альтернативні погляди, а також пряму критику з боку опонентів (це ще один аргумент, який говорить про корисність даного матеріалу).

Чотири стратагеми впливу

Заведено розрізняти чотири основні стратегії медіа-маніпулювання. Причому всі вони призначені виключно для того, щоб паразитувати на наших емоціях, обходячи стороною будь-який натяк на розумне сприйняття інформації, яка подається ЗМІ.

Перша – формування упередження. Іншими словами, всі наші особисті фобії, упередження, помилкові вірування і т. д. використовуються сучасними ЗМІ для вибудовування сцени і декорацій якоїсь медіавистави, яка, власне, і покликана сформувати у глядачів (читачів, слухачів) ту чи іншу досить ефективну з точки зору замовника всієї цієї «музики» світоглядну позицію. А якщо люди вірять у справжність декорацій, приймаючи їх за реальність, то вони повірять і в справжність історії, що розігрується в цих декораціях.

Друга стратагема – довіра до джерела. Це та сама надійність комунікатора, від якої залежить, чи повірять люди голові, що розмовляє в телевізорі, чи ні.

Третя стратагема – це послання: «Сенс послання не в донесенні до суспільства інформації sui generis, а в донесенні інформації, потрібної комунікатору. За допомогою декорацій, через маніпулювання порядком та технічні прийоми фільтрації інформації, використовуючи надійність комунікатора, увагу споживачів інформації фокусують на тому її фрагменті, який важливий для маніпуляторів... "Успішною є тактика переконання, яка спрямовує і каналізує думки таким чином, щоб мішень думала відповідно до точки зору комунікатора: успішна тактика підриває будь-які негативні і заохочує позитивні думки про пропонований спосіб дії"», – стверджують американські фахівці».

Ясна річ, що в наших сучасних умовах «надійним комунікатором» є кожен, хто заявив про себе як про патріота, борця з корупцією, захисника незалежності та борця з агресором. Після того, як у головах людей був створений образ ворога (про «торгівлю страхом» ми вже писали у першій частині цього матеріалу), вони найбільше будуть довіряти тим, хто з цим ворогом нібито бореться. І тут вже не важливо, що більшість цих піар-медіа-патріотів банально паразитують на почутті патріотизму наших співгромадян, не забуваючи при цьому злодіювати, та так, що колишні бандити та злодії здадуться нам безневинними дітьми, що граються в пісочниці. Хто це все буде перевіряти у дійсності?

Адже ніхто не перевіряє ті звинувачення-послання (в пропаганді «руського миру», в «сепаратизмі» тощо), які сиплються, як з «рогу достатку», на нашу Церкву. Насправді, люди міркують дуже просто: якщо патріот сказав, отже, так і є насправді. А інакше, навіщо йому брехати, він же патріот і за ідеєю не повинен шкодити своїй країні і людям, які в ній проживають? На цьому їхній емоційний заряд закінчується, а інтелектуальних зусиль не вистачає на те, щоб зрозуміти одну просту річ: людей судять по справах, а не по балачках. Але хіба нам хтось процитує з екрану телевізора слова з Євангелія: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7, 15-16).

Хіба нам процитують слова Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія про те, що патріотом є не той, хто просторікує про патріотизм, а той, хто робить добрі справи на користь своїй країні і навколишнім людям? Ні, звичайно. Навіщо це потрібно? А раптом люди зрозуміють, що вся ця кампанія, спрямована проти Православної Церкви, в принципі ініціюється нашими західними «друзями», які начебто повинні були принести нам процвітання і повне безумовне щастя в Євросоюзі. Нашим ЗМІ потрібно спрямувати народний гнів у «потрібне русло», проти так званої «п'ятої колони», куди з легкої руки наших недоброзичливців (заражених західним «гуманізмом») потрапила Українська Православна Церква.

Власне, у цьому, тобто у пробудженні і каналізації (гарне слово, чи не правда) наших емоцій (наприклад, патріотичних почуттів), і полягає саме «зерно», сама суть медіа-маніпулювання. Ну а потім, вже будучи використаними, наші патріотичні почуття просто змиваються в унітаз (каналізацію).

Але ми цього навіть не помічаємо, бо вже не можемо жити без емоційних сплесків, якими нас напихають ЗМІ, як наркотиком. Ми – емоційні наркомани! І тому ми самі хочемо, щоб нас обманювали, грабували, налаштовували один проти одного і т. д. Головне, щоб все це лоскотало нерви, інтригувало і давало, нехай і примарне, але відчуття того, що ми ще живі, що від нас щось залежить і т. д. І не важливо, що згодом кожен з нас може легко перетворитися з гонителів на гнаних. Це вже деталі, які мозок емоційного наркомана не може осмислити. Та й навіщо йому (нашому мозку) ці деталі, коли ЗМІ обіцяють нові й нові дози адреналіну?

У цьому сенсі, четверта стратагема впливу, що називається, «з тієї ж опери». Це контроль емоцій: «На жаль, за самою своєю природою люди не люблять і не вміють думати, а наш раціональний розум не більше ніж верхівка айсберга – масиву несвідомого та ірраціонального. І головна ставка в пропаганді завжди робилась на емоції. Проблема саме в тому, щоб контролювати викликані емоції. Якщо пропагандист провокує такі сильні емоції, як гнів та ненависть, то він неодмінно повинен підказати, на кого слід виплеснути агресію (ми про це тільки що говорили). Тому що безконтрольна лють може звернутись на самих пропагандистів. Точно так само замало викликати страх – треба відразу ж підказати рецепти позбавлення від нього. В іншому випадку страх здатний перерости у некеровану паніку».

Тепер же давайте розглянемо основні методи формування упередження (основний стратагеми з нашого списку).

Когнітивна пастка для простаків: краще один раз побачити, або на чому заснована сила телебачення

Протягом всієї нашої історії кращі уми людства багаторазово говорили і писали про силу слова. Слова, яким можна буквально поранити людину або навіть «вбити», але можна й «воскресити» до нового життя, розрадити, підтримати, надихнути і т. д. Однак слова прозвучать у сто крат переконливіше, якщо вони підкріплені картинкою або синхронізовані із зображальним рядом. Простіше кажучи, якщо вони звучать з телевізора: «Сила і переконливість ТБ заснована не лише на яскравості зображень, що змінюють одне інше, та вмілому створенні драматичного ефекту. Дивлячись телевізор, люди потрапляють у когнітивну пастку, у полон стійкого стереотипу: те, що показує ТБ, вони несвідомо (це дуже важливо: несвідомо!) сприймають як те, що відбувається безпосередньо у них на очах, як щось, свідками чого є вони самі. А кому ми найбільше довіряємо, як не самим собі? Ця когнітивна пастка чудово описана приказкою, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути... Сфабриковані телесюжети, майстерний мікс з правди, напівправди та інсценування виявляються для глядачів справжньою достовірною реальністю. Адже вони бачили це на власні очі!.. Гадаю, тепер зрозуміло, чому телебачення виступає найпотужнішим та найефективнішим інструментом медіаманіпулювання, значно перевершуючи в цьому відношенні друковані медіа та радіо. Не те щоб не можна маніпулювати за допомогою друкованого слова або радіо. Просто ефект значно слабший».

Коли я читаю подібні речі, то на думку відразу приходять телесюжети (найчастіше від телеканалу 1+1) про жирних, нахабних попів на мерседесах, що оббирають бідних пенсіонерів, та які до того ж ще й «агенти Кремля». Хто ж встоїть проти такого потоку інформації?

Але якщо уважно придивитися до таких телесюжетів, то ми помітимо, що, за рідкісним винятком, вони як за лекалами скроєні на один манер, а саме: першорядне місце там завжди займає текст диктора, на який накладається нарізка з якихось відео-картинок, що найчастіше не мають безпосереднього відношення до озвучуваного матеріалу. Наприклад, вигадки про те, що Святіший Патріарх Кирил нібито «благословив» війну проти України, завжди транслюються на тлі відео, де Патріарх вітається з президентом Росії Володимиром Путіним. Ну подумайте самі, яке відношення цей сюжет має до озвученого безглуздя? Ніякого! Але це вже не важливо. Важливо, що зачеплені емоції глядача. А глядач у нас ніжний, емоційний, схильний вірити ТБ, та ще й не дуже освічений.

Критерій відбору матеріалів

Саме тому, тобто з урахуванням усіх вищеописаних факторів, на ТБ існує простий критерій відбору матеріалів та вибудовування новинних сюжетів, згідно з яким більшість із них: «мають бути зрозумілі 13-14-річному підлітку. І зовсім не тому, що підлітки цього віку дивляться телевізор. Просто більшість людей, коли дивляться телевізор, опускаються приблизно до цього вікового рівня: вони жадають розваги і відволікання, а не повчання і розумового напруження. Хоча сорок-п'ятдесят років тому телебачення теж розважало, рівень глядачів оцінювався вище: телепослання орієнтувалося на одинадцятикласників і навіть студентів першого курсу вишів. Що ж робити, люди в переважній більшості ліниві, недопитливі та конформістські налаштовані. Така їхня природа, яку телебачення експлуатує».

І робиться це до банального просто, наприклад, шляхом зведення складних питань до простих (зрозумілих підліткам) інтерпретацій. Або за допомогою заміни доказів та аргументів хльосткими, але нічого не значущими фразами-гаслами та яскравими, часто безглуздими, метафорами. Однак найчастіше телебачення просто не залишає нам шансу задуматися про побачене або почуте. Це вам не книга, і навіть не газета, яку потрібно вдумливо прочитати, потім відкласти і обдумати написане. Телебачення захоплює глядача потоком образів і вражень, несучи його по хвилях власної (телебачення), а не глядача, логіки.

Обхідний шлях переконання

Втім, що грішити на телебачення. Найчастіше ми й самі не хочемо у щось серйозно вникати. Адже в більшості випадків люди дивляться телевізор увечері, під час їжі, часто поєднуючи його перегляд з заняттям якимись іншими справами або бесідою: «При цьому одночасно з телевізором ми можемо переглядати новинну/френдстрічку в айпаді/планшетнику або взагалі працювати на комп'ютері. Час від часу відволікаємося, щоб подивитися одним оком сюжет, що нас зацікавив, чи особливо скандальну ескападу якої-небудь з "розмовляючих голів" ТБ (до речі, саме з цієї причини учасники телевізійних шоу замість дискусій і раціональної аргументації все частіше "беруть горлом". На телебаченні їм навіть спеціально радять: побільше емоцій! А інакше не вдасться привернути увагу тих, у кого телеприймач працює у фоновому режимі, а таких більшість). Так чи інакше, в даному випадку ми не сконцентровані на телевізійній передачі, не сфокусовані на інформації, а отримуємо її непрямим чином, попутно. Навряд чи треба спеціально доводити, що саме такий шлях отримання інформації в теперішній час превалює».

І називається він «обхідним шляхом переконання». Обхідний шлях – незрівнянно більш ефективний спосіб маніпуляції, ніж прямий, що, загалом, природно. Природно тому, що ми самі обираємо цей шлях. Люди, які слухають і дивляться телевізійне послання «між іншим», просто не замислюються про нього, не піддають його критичному розгляду, а сприймають як фонове, буквально як частину розмови або навіть внутрішнього діалогу.

«Сила обхідного шляху в його комфортності. Ще раз доводиться повторювати: люди ліниві і не допитливі, вони не горять бажанням інтелектуально напружуватись, особливо після непростого трудового дня. Вони воліють чути прості пояснення і прості рішення, тим більше, коли ті освячені авторитетом експертів».

Щоправда, на це нам можуть заперечити, мовляв, не завжди ж ми перебуваємо в такому стані? Зрештою, кожна людина періодично, від випадку до випадку, концентрує свою увагу на чомусь, особливо на тих речах, які безпосередньо стосуються її життя та добробуту. Саме тому сьогодні політика займає так багато місця в нашому житті, як, втім, і на ТБ. Однак медіаманіпулятори та політтехнологи й тут не вдарили «лицем у багно». Вони без зусиль використовують і цю нашу здатність концентруватись, яка багато в чому вже відмирає. Наша увага з розсіяної стає концентрованою: «Коли фонове муркотання ТБ раптом переривається емоційним викидом – на професійному жаргоні це називається "випуклістю". Подібні "випуклості" чим далі, тим виразніше перетворюють жанр "ток-шоу" (не важливо, розважальних або "аналітичних") на вітчизняному телебаченні в сеанси колективних істерик і морального ексгібіціонізму. Розум спить, народжуються химери».

Але про ці випуклості та химери розуму ми поговоримо наступного разу.

1. У статті використані цитати з книги «Абсолютна зброя. Основи психологічної війни та медіаманіпулювання».

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.