Чому християнство і націоналізм несумісні?

Сьогодні в Україні ні для кого не є секретом той факт, що канонічна Українська Православна Церква піддається безпрецедентному тиску з боку нашої влади та різного роду праворадикальних, націоналістичних угруповань. Причому, тиск цей здійснюється під гаслом створення в нашій країні «Єдиної Помісної Православної Церкви».

Що тут скажеш? Здавалося б, який благий намір: об'єднати всі православні церкви України в одну автокефальну – Помісну Церкву! Поклавши тим самим кінець розколу в українському православ'ї. Ось тільки намір цей з ряду тих, якими вистелена дорога в пекло. І зараз ми спробуємо розібратися в тому, чому це так.

Лицемірство як засіб для об'єднання!

Особисто я впевнений, що у владу приходять розумні і прагматичні люди, які знають, що Церква живе за своїми законами, і тому нав'язування їй своїх правил і настанов (що часто суперечать вченню Церкви) не може привести ні до чого хорошого. Тим більше, що в даному випадку не потрібно придумувати нічого нового: всі ми були свідками того, як був вилікуваний розкол (на подобі українського розколу) в Болгарській церкві. Власне метод подолання подібних розколів один: ПОВЕРНЕННЯ РОЗКОЛЬНИКІВ В ЛОНО МАТЕРІ ЦЕРКВИ ЧЕРЕЗ ПОКАЯННЯ!

Якщо б це сталося, тобто якщо б розкольники повернулися в Церкву, дорога до автокефалії Української Православної Церкви була б відкритою! А цього не відбувається тільки тому, що не створення ЄППЦ та не автокефалія є реальною метою нинішньої влади і наших ура-патріотів.

Спроби відокремити Церкву не лише від держави, але і від суспільства

Їхня реальна мета – це руйнування Православної Церкви як такої! Ви запитаєте мене – навіщо їм це потрібно? Відповім: їм це потрібно просто тому, що в них інша релігія, яка називається український націоналізм. Цій релігії вони служать, і саме її вони намагаються нав'язати українському суспільству з самого початку 90-х років. А Православ'я (яке, по суті, і є справжнє християнство) просто-напросто не вписується в догмати націоналістичної ідеології. Ось і намагаються наші праворадикали зробити так, щоб Церква Христова, при зовнішньому збереженні православної обрядовості, зрадила своїм принципам, тобто змінила своє віровчення на догоду політичній кон'юнктурі і принципам націоналізму. Принципам, згідно з якими в націоналістичній державі не Христос (тобто не Бог) є об'єктом поклоніння для мільйонів віруючих, а фактично обожнені держава і нація! Причому наші опоненти заявляють про це відкрито, не боячись образити релігійні почуття мільйонів православних віруючих людей (1).

Власне, їм і байдуже до почуттів віруючих людей. У них свої завдання, свої цілі, до яких вони йтимуть напролом, не звертаючи уваги на жертви та Православну Церкву. Саме з цієї причини і робляться усі ці спроби дискредитації УПЦ в очах мільйонів українців, робляться спроби відокремити Церкву не лише від держави, але й від суспільства в цілому. А також спроби зруйнувати православну єдність Помісних Церков шляхом об'єднання їх з розкольницьким «Київським патріархатом», що в принципі неможливо з точки зору православного віровчення (2). А наш опір цим спробам оголошується сепаратизмом, зрадою Україні та підступами Кремля.

Але навіть попри такі гучні заяви, я з повною упевненістю можу сказати, що більшість православних віруючих людей ніколи не погодяться піти на компроміс з нашими ура-патріотами. Компроміс, який буде рівносильний угоді з совістю, угоді, яка неминуче призведе до викривлення православної віри! Просто тому, що християнство і націоналізм не сумісні за своєю суттю!

Для того, щоб показати це більш наочно, я дозволю собі звернутися до праць відомого православного богослова паризької школи прот. М.Афанасьєва, який писав з цього приводу наступне:

Універсальність християнської проповіді

«Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте (Мк. 16:15). Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім'я Іісуса Христа на відпущення ваших гріхів, – і дара Духа Святого ви приймете (Діян. 2:38). Християнська проповідь звернена до всіх язиків. Після деякого вагання щодо способу прийому язичників в Церкву християнська місія набула універсального характеру. Подолавши національно-релігійний момент стародавнього іудейства, християнство стало наднаціональним явищем. Як на самому початку, так і протягом усієї історії християнської Церкви, не існує питання про національність при прийомі в Церкву. «Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх... (Рим. 10:12). У Церкви немає ані елліна, ані іудея, ані варвара, ані скіфа. Ідея народу Божого не містить у собі емпіричного національного моменту. Звільняючись від ветхої людини, християни в Церкві звільняються і від своєї старої національності. «Християни, – йдеться в Посланні до Діогнета, – не відрізняються від інших людей ні країною, ні мовою, ні життєвими звичаями. Вони не населяють де-небудь особливих міст, не вживають якогось незвичайного наріччя і ведуть життя, що нічим не відрізняється від інших... Але, мешкаючи в еллінських та варварських містах, де кому дісталося, та слідуючи звичаю тих жителів в одежі, в їжі і в усьому іншому, вони представляють дивовижний і воістину неймовірний спосіб життя. Живуть вони у своїй вітчизні, але як прибульці: мають участь у всьому, як громадяни і все терплять, як чужинці. Для них будь-яка чужа країна є вітчизна і всяка вітчизна – чужа країна... Вони у плоті, але живуть не по плоті. Перебувають на землі, але суть громадяни небесні». Ця особливість життя християн є результатом особливої напруженості Церкви, яка, перебуваючи у світі, не належить йому. В силу цього приналежність до Божого народу не є зреченням від національності, але подоланням її в Церкві заради вищої цінності «горнього звання», одержуваного при вступі в Церкву. Народ Божий побудований не за етнічним принципом, а за принципом приналежності до Бога...

Зберігаючись у Церкві, національні особливості її членів створюють різного роду типи християнського життя. Та чи інша місцева церква може набувати в силу національних рис своїх членів деякі особливості, які відрізняють її від іншої місцевої церкви. Однак національні особливості не можуть і не повинні створювати національних церков... Національний момент, як було сказано вище, не входить в поняття Церкви і є по суті йому чужим. Національні особливості належать людській природі окремих членів Церкви, як і особливості характеру та особливості приналежності до тієї чи іншої культури, але вони не входять у саму природу Церкви. За своєю природою Церква універсальна, тому що вона включає в себе не один язик, а все людство. Місцева Церква, складена з осіб, що належать до однієї емпіричної національності, не стає національною, а продовжує бути універсальною, оскільки у кожній церкві проявляється вся повнота Христової Церкви... Найменування грецька, руська, болгарська і т. д. церква має розглядатися як вказівка на перебування Церкви в емпіричній дійсності, подібно до того як найменування Єрусалимська, Антіохійська, Олександрійська та інші церкви... В силу кафолічної природи Церкви християнство має бути проповідано усім народам. Це незмінний закон життя Церкви, що випливає з її суті. Християнська проповідь звернена до всіх без винятку язиків» (3).

Виходячи з усього вищеподаного, ми маємо з усією певністю визнати той факт, що, ставши християнином, людина повинна перестати бути націоналістом. Повинна відмовитися від націоналістичної ідеології, яка, як вже було сказано вище, за своєю суттю є однією з форм язичницького світогляду, що прямо суперечить євангельському вченню. Ніколи протягом всього свого існування християнство не йшло на компроміс з язичництвом. З історії Церкви ми знаємо багато випадків, коли християн звинувачували у відсутності патріотизму, що виражалось у небажанні служити іншим богам, крім Христа, незалежно від того, в якій формі це служіння мало виражатись – у поклонінні культу імператора, обожнюванні тієї чи іншої нації і т. д. Християнські мученики вважали за краще йти на смерть, ніж осквернити свою віру поклонінням ідолам (у якості яких можуть виступати як окремі держави, так і окремі нації і народи). Але саме цього сьогодні від нас і домагаються, тобто від нас домагаються того, щоб ми пішли на компроміс з совістю і поступилися вірою на догоду політичній кон'юнктурі, яка, до речі, цілком працює проти України.

Але я однозначно впевнений в тому, що мільйони православних віруючих в нашій країні залишаться вірними своїм євангельським ідеалам, в руслі яких тільки й можлива справжня любов до своєї країни, можливий справжній патріотизм, бо за влучним зауваженням великого руського філософа В. Соловйова: «... те саме благо, що одушевляє справжній патріотизм як істинну любов до свого народу, є християнське творення життя для Христа і у Христі, чому і держава, і народність, і все інше повинні служити і в цьому служінні мати свій смисл і мету...» (3).

Посилання:

1. Ось, наприклад, одна з подібних заяв: «Релігійна гомогенність – одна країна, одна релігія, одна церква – розглядається як умова консолідації держави, релігійні дисиденти, як і релігійні радикали, які впевнені, що тільки один Іісус Христос і ніхто інший є главою Церкви, вважаються загрозою національним церквам і переслідуються (це, до речі, фактично означає, що загрозою для національної держави вважається канонічна Православна Церква. – Прим. авт.). Національні церкви продукують ідеології, які містять специфічно-національні теми і зміцнюють легітимність нещодавно утворених держав... "Не держава створена для релігії, – писав французький патріот, який залишив чернецтво, – а релігія для держави". Держава є чільною в усьому... Нація не хоче "просто" освячуватися релігією, вона сама стає нею, а націоналізм переробляється на замінник релігії: жити, померти, страждати, любити і ненавидіти в ім'я нації стає більшою чеснотою, ніж страждання в ім'я абстрактного Бога. "Дюркгайм довів, – пише Р. Гелнер, – що в релігійному культі суспільство поклоняється власному закамуфльованому образу. В епоху націоналізму суспільство поклоняється собі відкрито і безоглядно, відкидаючи будь-який камуфляж"» (Національна академія наук України. Інститут філософії імені Г. С. Сковороди. Релігія і нація: в суспільному житті України й світу. С. 90-91, 192-194).

2. Чому Вселенське Православ'я ніколи не визнає розкольників. http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/pochemu-vselenskoe-pravoslavie-nikogda-ne-priznaet-rask...

3. Прот. Н.Афанасьєв. «Вступ в Церкву». Вид. Свято-Тихонівського гуманітарного університету. Москва.2004 р., с. 207-210.

4. Богословська конференція «Єдність Церкви». М., ПСТБИ, 1996 р., стор 9-11.