Програмна брехня від «Київського патріархату» на телеканалі Рада. Частина 2: політика, політика і ще раз політика

Однак найбільше в своєму інтерв'ю телеканалу «Рада» (1) Михайло Антонович говорив про політику. Та й про що йому ще говорити? Порвавши з Церквою, потоптавши всі канонічні норми, порушивши чернечі обітниці і т. д., йому тільки й залишається грати на ура-патріотичних почуттях деяких наших співвітчизників, обтесаних націоналістичною пропагандою.

Нам же залишається розмотати цей останній клубок брехні від «патріарха»-розстриги. Зробимо це просто: по пунктах прокоментуємо окремі його висловлювання.

Перше: надія, як то кажуть, вмирає останньою, і Михайло Антонович не втрачає надії на те, що завдяки зверненням нашого Президента і парламенту його політична структура все ж отримає автокефалію. Про те, чому це неможливо в принципі, ми докладно писали в першій частині нашого дослідження. І тому не будемо зайвий раз тут повторюватись. Лише зауважимо, що Церква у нас відділена від держави, і тому втручання державних чиновників у справи Церкви виглядають, як мінімум, дивно. Та й потім, хіба мало хто чого захоче? Може бути, наші чиновники захочуть об'єднання всіх церков і релігій в одну «українську церкву»? Мріяти, звичайно, не шкідливо, ось тільки до реальності всі ці фантазії не мають ні найменшого відношення.

Друге: ясна річ, що не обійшлося і без відвертого наклепу як на адресу Патріарха Кирила, який нібито закликає до війни проти України і підтримує сепаратистів, так і на адресу Української Православної Церкви, центр якої, нібито, знаходиться в Росії. Хоча і їжакам зрозуміло, що центр управління УПЦ – це Київська Митрополія. Втім, вже не в перший раз відлучений від Церкви чернець-розстрига Денисенко звинувачує нас у «служінні» інтересам іншої держави. При цьому, як зазвичай, він не наводить жодного факту такого служіння. З іншого боку, а навіщо йому їх наводити, якщо наші ура-патріоти готові і без доказів ковтати будь-яку брехню та нісенітниці з уст лже-патріарха? 

Подивіться тільки, якими відданими очима дивилася на нього журналістка під час інтерв'ю: він її буквально загіпнотизував своїми ура-патріотичними мантрами. Тепер ви розумієте, до якої міри буває спокуслива сатанинська брехня?

Третє: посміхнула думка Михайла Антоновича про те, що якщо б в Україні була одна Церква, то і в країні був би порядок. Так і хочеться, у цьому зв'язку, поставити йому питання на засипку: а хто конкретно влаштував розкол в українському православ'ї? Хто обіцяв піти з посади Київського митрополита, давши клятву на Хресті та Євангелії, а потім її ж і порушив? Хто створив ніким не визнаний «Київський патріархат» і донині обманює людей, видаючи цю політичну організацію за Церкву? Хто прикриває банальне шахрайство ура-патріотичними гаслами (2)?

Четверте: втім, коли Денисенко намагається обґрунтувати цю свою думку, стає не до посмішок. Згідно його міркуванням, в цьому випадку (тобто у разі створення в Україні Єдиної Помісної Церкви) ми б уникли проблем, бо єдина Церква виховала б народ, відданий своїй державі. Тільки от проблема полягає в тому, що Церква не виховує ура-патріотів і націоналістів. Та й Єдина Помісна Церква в Україні вже давно існує – це Українська Православна Церква, очолювана Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм. І до речі, Церква Христова завжди Єдина, тобто її не можна розколоти. Саме тому в християнському Символі Віри декларується віра в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

Подобається це комусь, чи ні, але в основі своїй Церква представляє з себе явище наднаціональне, космополітичне. Бо в Церкві: «... немає ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11). Безумовно, церква освячує, приймає в себе все найкраще, що є в національному переказі, що не суперечить її вченням, але все ж таки Христос прийшов на цю грішну землю не для того, щоб підняти і освятити ту чи іншу націю, чого від Нього власне і чекали юдеї, а зараз чекають націоналісти. Він прийшов для того, щоб спасти кожну людину, незалежно від її національної приналежності.

Ось чому Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. Справа церкви – це рятувати всяку людину во Христі, а не відстоювати (освячувати) інтереси нації і держави. У цьому сенсі спроба надати Православній Церкві не просто національного забарвлення, а зробити її національною по суті (тобто релігією однієї конкретної нації, у нашому випадку – української), знищує сотеріологічний аспект Церкви, принижує її Вселенське призначення, призводить до того, що Церква перестає бути християнською і стає церквою язичницькою (тобто народною), де головним предметом поклоніння (ідолом) стає держава, народ, нація і т. д.!

Та й потім, як можна зробити всіх людей націоналістами в поліетнічній державі, якою є Україна? Ну не хочуть люди на Сході країни та в Криму, наприклад, ставати гуцулами, бандерівцями і т. д. Для них Бандера завжди залишиться злочинцем, а російська мова завжди буде рідною. Тож шлях, запропонований лже-патріархом Денисенком, якраз і веде і до розколу в Церкві (що власне і сталося), і до розколу в суспільстві.

Ми не раби, але ми раби!

П'яте: ще раз посміхнувся заяві Денисенка про те, що він не хоче бути в рабстві у Москви. Причому він виголосив її немовби від імені всіх українців. Слухати такі речі смішно, по-перше, тому, що сам він у свою бутність Київським Митрополитом неодноразово зізнавався в любові до руського миру (3). А по-друге тому, що, на превеликий жаль, наша країна фактично повністю втратила незалежність завдяки тим змінам, які принесла нам революція «гідності». І тепер ми перебуваємо під прямим управлінням Заходу, в тому числі постійно випрошуємо кредити, без яких наша економіка впаде, як картковий будиночок. І якщо Михайла Антоновича радує така ситуація, якщо він ненавидить Росію і все руське, то це, як кажуть, – його особисті проблеми!

Шосте: а ось заява про те, що він і його соратники будують в Україні незалежну Церкву, мене особисто навіть дуже порадувала. Адже насправді це висловлювання рівнозначно визнанню в тому, що «Київський патріархат» не належить до Церкви Христової! Тобто до тієї Церкви, яку заснував (побудував) Христос майже 2 тис. років тому, і яку люди, при всьому своєму бажанні, не можуть побудувати. Люди, як ми вже говорили, можуть тільки приєднатися до цієї Церкви, стати її вірними чадами, і не більше!

На ділі ж Михайло Антонович і його соратники будують банальну язичницьку, етнічно забарвлену релігійну структуру. Цей висновок підтверджує той факт, що його устремління повністю збігаються з думками і прагненнями українських язичників-націоналістів, які, зокрема, заявляють наступне: «Релігійна гомогенність – одна країна, одна релігія, одна церква – розглядається як умова консолідації держави, релігійні дисиденти, як і релігійні радикали, які впевнені, що тільки один Іісус Христос і ніхто інший є главою Церкви, вважаються загрозою національним церквам і переслідуються (це, до речі, фактично означає, що загрозою для національної держави вважається канонічна Православна Церква. – Прим. авт.). Національні церкви продукують ідеології, які містять специфічно-національні теми і зміцнюють легітимність нещодавно утворених держав... "Не держава створена для релігії, – писав французький патріот, який залишив чернецтво, – а релігія для держави". Держава є чільною у всьому... Нація не хоче "просто" освячуватися релігією, вона сама стає нею, а націоналізм переробляється на замінник релігії: жити, померти, страждати, любити і ненавидіти в ім'я нації стає більшою чеснотою, ніж страждання в ім'я абстрактного Бога. "Дюркгайм довів, – пише Г. Гелнер, – що в релігійному культі суспільство поклоняється власному закамуфльованому образу. В епоху націоналізму суспільство поклоняється собі відкрито і безоглядно, відкидаючи будь-який камуфляж"» (4).

Таким є фундамент ідеї національної церкви в Україні. Ідеї, що панує сьогодні в певних колах, які вважаються «елітою» українського суспільства. Ідеї, прийнявши яку, ми ризикуємо повністю втратити євангельські орієнтири в нашому житті, ризикуємо неначе застрягти на своїх земних, пристрасних, містечкових проблемах замість того, щоб орієнтувати все своє життя на вічне, благодатне спілкування з Богом. Пішовши по шляху, який нам пропонують націонал-радикальні елементи, ми повинні будемо залишити Христа. Але саме Христос нам, християнам, найбільш дорогий. Безглуздо дорікати, що ми служимо Москві або залежимо від неї і т. д. Українська Православна Церква давно отримала автономію (причому, навіть раніше, ніж Україна отримала незалежність) і є єдиною канонічною Православною Церквою в нашій державі. Ось чого не розуміють наші опоненти: не Москва нам дорога, а Христос і Його благодатні Таїнства. Втім, вони не розуміють і того, що Церкву не може створити людина, якими б благими намірами при цьому вона не керувалась (найчастіше такі «благі» наміри ведуть до пекла) (5).

Сьоме: в процесі інтерв'ю керівник «Київського патріархату» наговорив ще багато дивних речей, наприклад, чого тільки варта його заява про те, що для правильного розвитку держави потрібно, в першу чергу, зберегти нашу державу? Дивина цієї заяви полягає в тому, що подібні речі говорить людина, яка зробила все можливе для розвалу і Православної Церкви, і Української держави. Людина, яка не перестає сіяти брехню, ворожнечу, ненависть між українцями.

До речі, протягом всього свого інтерв'ю він так жодного разу і не заговорив про Христа. Тобто розмова торкалась чого завгодно (корупції, війни, Москви тощо), але тільки не самої суті християнської віри, до якої М. А. Денисенко себе зараховує. Навіть закликаючи любити Бога, Україну, народ, людей, державу, він нічого не сказав про Христа і Його Церкву. Але ж віруючі люди знають, що любов від любові різниться: пристрасна, хибна любов може тільки нашкодити. У тому числі нашкодити державі, в якій ми живемо. І відбувається це тому, що у випадку з нашими розкольниками і ура-патріотами пристрасна любов народжує ненависть до всього неукраїнського, а там, де ненависть, там не може й бути мови про справжню любов і віру в Бога!

Але  був у цьому інтерв'ю якийсь проблиск надії, який полягав у тому, що Михайло Антонович відмовився визнати себе духовним і моральним авторитетом для українців, тобто тим, ким хочуть зробити його наші журналісти і політики. Ну подумайте самі: що може чекати країну, в якій моральним і духовним авторитетом є людина, багаторазово спіймана на брехні, людина, що порушила чернечі обітниці, дані нею перед Богом, людина, що порушила клятву на Хресті та Євангелії? Горе тій нації, у якої такі авторитети.

Програмна брехня від «Київського патріархату» на телеканалі Рада. Частина 1: екскурсія в минуле Київської Митрополії

Посилання:
1. Интервью Денисенко М.А. телеканалу «Рада».

2. Иеродиакон Иоанн (Курмояров). Кто они мошенники в рясах.

3. Иеродиакон Иоанн (Курмояров). О том, как Денисенко русский мир полюбил.

4. Національна академія наук України. Институт філософії імені Г. С. Сковороди. Релігія і нація: в суспільному житті України й світу. С. 90-91, 192-194 (Перевод автора).

5. Иеродиакон Иоанн (Курмояров). Может ли Православная Церковь быть национальной.