Місце релігії і Церкви в творчості Тараса Григоровича Шевченка
Тарас Григорович Шевченко – без сумніву, великий український поет та народний діяч. Людина, яка стала одним із основних символів українського народу у відстоюванні права на самобутність та незалежність.
В силу обставин того історичного періоду, в якому протікало життя Кобзаря, специфіку мислення Шевченка було сформовано, як імпульсивну та яскраву. Однозначно, що ті події, що довелося пережити поету, було закарбовано ним у його творчості.
Хоча навряд чи можна остаточно сформулювати бачення про конфесійну приналежність Тараса Шевченка, варто все ж зауважити, що релігія займала в його житті особливе місце. Шевченко, без сумніву, був християнином, а його погляди скоріше можна наблизити до Православ’я, аніж до інших християнських деномінацій.
Та в своїй поезії Шевченко доволі часто висловлював свої особисті претензії не лише до Церкви, але і до релігії як певної системи. Хоча більшість дослідників його творчості схильні вважати Кобзаря глибоко релігійною людиною, варто все ж приділити окрему увагу тому, як Тарас Григорович ставився до релігії загалом, і до Церкви зокрема.
Релігійні пошуки Кобзаря
Більшість думок щодо релігійних пошуків Шевченка ми зустрічаємо саме в його творчості. Варто зауважити, що вони цілком різноманітні: від глибокої набожності — до відвертого кощунства. Іноді це пов’язують з імпульсивним характером Кобзаря. Зокрема Іван Огієнко так інтерпретував агресивні випади Шевченка до Самого Бога в його віршах: «Хто глибоко й по-синівському любить Бога, як рідного батька, той часом і поводиться з Ним, як зо своїм батьком… Бог для Шевченка — Батько, і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто власне синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю».
В той же час Шевченко відомий й іншою стороною своєї творчості. Кобзар у власному тлумаченні виклав 10 псалмів Царя Давида, що просякнуті емоційними зверненнями та сповнені хвилюваннями щодо тієї історичної долі, яку в той час переживав український народ. Ось так, наприклад, Шевченко висвітлив бачення 43-го псалма:
«Встань же, Боже!
Вскую будеш спати,
Од сліз наших одвертатись,
Скорбі забувати?»
Очевидно, що стиль, в якому переважно писав Шевченко, також мав певний вплив на манеру висвітлення ним релігійних аспектів. Тому, дуже часто релігія ставала заручницею образів Кобзаря, що іноді викладались у ледь не богоборчих метафорах.
Конфесійна складова в творчості Шевченка
Тарас Григорович Шевченко не був приналежним до якоїсь конкретної релігійної конфесії в традиційному розумінні цього питання. Свідченням цьому є не лише специфіка ставлення до тієї чи іншої конфесії в творах Шевченка, але й свідчення його сучасників.
Кобзар, хоча і виховувався у традиційно православному середовищі, – після смерті батьків жив і навчався в церковного дяка, – доволі часто проектував певні антиклерикальні та антицерковні думки у свою поезію. «Шевченко іноді тратить терпець, але ніколи не тратить віри! Часом нападає ніби на Церкву («Кавказ»), але добре пригляньтеся: напад не на церкву, а на лицемірів, яких у світі справді ж багато і які захопили були й церкву в свої руки!... і ця гаряча скарга «За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?»… людині з розумом зовсім ясна, бо ж за нею криється відчай, а не атеїзм…», – пише Огієнко про дану частину творчості Кобзаря.
В той же час архієпископ Харківський й Охтирський Арсеній (Брянцев) вказував харківському губернатору на шкідливість творів Шевченка, вважаючи їх спрямованими проти Православ’я і царської влади.
Особливо не скупився Шевченко на «компліменти» на адресу латинства у проявах римо- та греко-католицизму. Вочевидь агресивне ставлення Кобзаря до латинства було сформоване під впливом польського гніту, в якому опинився тоді український народ.
«Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
… Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли.
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: “Te deum! алілуя!»
(Орська кріпость — 1850, Оренбург)
Наведені вище рядки, написані Шевченком в Оренбурзі, чітко формулюють уявлення щодо ставлення письменника до унії. Більше того, історії відомо факт, коли твори Тараса Григоровича Шевченка, свого часу, було заборонено у Ватикані «Папським індексом», поруч із працями Міколая Коперника, Ґалілео Ґалілея, Джордано Бруно, Вольтера, Декарта, Руссо, Рабле, Даніеля Дефо. Пізніше в Римі навіть було публічно спалено «Кобзар» Шевченка.
Постскриптум
Дарма сьогодні окремі християнські конфесії України намагаються асоціювати Тараса Григоровича Шевченка зі своїми деномінаціями. «Автокефалії» та «Київського Патріархату» на той час ще не існувало, римо- та греко-католики, вочевидь, теж не були в пошані у поета. Що стосується ставлення Кобзаря до сучасної йому Руської Церкви, теж залишається безліч запитань.
Скоріше за все, Тарас Григорович сприймав будь-яку релігію, як певний напрямок філософії, звідки брав для себе щось корисне, відкидаючи все для нього не цікаве. В принципі, подібне ставлення до релігійної тематики було звичним для осіб його спрямування. Мало хто з письменників-сучасників Шевченка може похизуватись якоюсь особливою набожністю. Релігійність скоріше сприймалась такими людьми, як певне обмеження, тому і погляд на питання віри в них завжди був під особливим кутом.
