Афанасій Сидячий – грек на троні Мгарської гори
Триста сімдесят років тому стамбульський патріарх сів на кам'яний трон у полтавському склепі – і відтоді не вставав.
Над Сулою панує початок лютого 1662 року. У Преображенському храмі Мгарського монастиря, під амвоном перед царськими воротами, ченці розбирають кам’яну кладку. Уже вісім років, як під нею знаходиться гробниця цареградського патріарха. Митрополит Газький Паїсій (Лігарид) приїхав побачити мощі – він розповідав, що сам святитель з'явився йому уві сні і велів розібрати кладку. Коли віднімають останню плиту, у підземеллі розливається світло лампади.
Всередині сидить людина. На ній повне архієрейське вбрання, в руці посох. Дерево крісла за вісім років у вогкій землі згнило, шовк ризи подекуди згнив, але тіло стоїть на місці, як стояло в день поховання: нетлінним – лише на правій руці, що тримала посох, бракувало двох або трьох пальців.
У цьому й полягає особливість східного чину поховання: коли спускаєшся у звичайний склеп, дивишся вниз – на покійника, що лежить. Тут інакше. Живий зустрічає покійного віч-на-віч, на одному рівні, як двоє співрозмовників у холодній кімнаті.
Грек з Криту та його остання подорож
Олексій Пателарій народився близько 1597 року в критському місті Ретімно, у родині, що мала родинні зв’язки з імператорською династією Палеологів. Про себе він пізніше скаже коротко і влучно: «Я був знавцем богослов’я, математики, риторики, багатотрудної граматики, поетики, астрологічної мудрості, музики та інших мистецтв». Підсумок його життя: блискуча освіта, Афон – де він прийняв постриг з ім’ям Афанасій, – Солунська кафедра, нарешті Константинопольський патріарший престол у березні 1634 року, саме в день Благовіщення.
Потім – турецький тиск, скинення, втечі, заслання, в’язниця у Фессалоніках, де він отримує поранення, які згодом дадуть про себе знати. Італійський папа пропонує йому кардинальську шапку в обмін на зречення від Православ’я – він відмовляється. Знову Афон, знову Валахія, знову спроби утримати знекровлену турками Константинопольську кафедру. 8 жовтня 1652 року святитель Афанасій залишає Константинополь востаннє, по дорозі заїжджає до Богдана Хмельницького в Чигирин – і через півроку опиняється в Москві.
У квітні 1653 року владика зустрічається з патріархом Никоном і царем Олексієм Михайловичем – привозить чин архієрейської літургії, той самий, що увійде в ужиток. У грудні він уже на зворотному шляху до Галаца. Лютий 1654 року застає його на дорозі в повному бездоріжжі. Старі рани розкриваються, тіло починає набрякати. Далі їхати не можна, і кучеру наказано звернути до воріт Мгарського монастиря, що стоїть над Сулою, на лісистій горі, яку місцеві називають Фавором.
Ігумену Петронію він, за переказами, скаже: «Бажаю тут завершити свої дні». Грек обирає собі місцем спочинку глинистий схил над українською річкою, у чужій для нього місцевості, серед людей, чия мова йому ледь зрозуміла. 5 квітня, у середу на Фоміному тижні, святитель Афанасій відходить до Господа – за словами сучасника, «як мученик, як святитель, даруючи благословення всім християнам».
Східний чин і кам'яний трон
Ігумен Петроній з братією ховає покійного за звичаєм східних патріархів. Візантійський чин наказує покійному первосвятителю бути покладеним у землю сидячим, у повному облаченні, з посохом у правій руці, так, як за життя він сидів на патріаршому високому місці під час читання Євангелія.
Тіло святителя саджають у крісло: на голову одягають митру, на плечі – саккос, у руку кладуть посох. І разом із кріслом сидячого патріарха опускають у кам’яну гробницю, видовбану в підлозі храму під амвоном – біля самих царських врат.
Щоб поховати людину сидячою, потрібна не лежача труна, а вертикальна склепінчаста ніша. І коли через вісім років її відкривають, відбувається те, чого на українській землі ще не бачили: владика Афанасій постав перед духовенством сидячим, як правлячий архієрей.
2.jpeg)
Ігумен Петроній замість гробниці встановив кафедру покійному святителю. Це має глибокий сенс: архієрей і після смерті залишається архієреєм – його служіння не перервалося, а триває перед Престолом Божим. Саме тому Схід ховав своїх першосвятителів так, а не інакше. Полтавська гора несподівано стала причалом для цієї традиції – немов Візантія кинула тут, на березі Сули, свій останній якір.
Як трон поїхав до Харкова
З 1662 року до Мгарського монастиря йдуть люди. Тисячами. Дружина кошового Івана Сірка, яка тяжко хворіла, теж їде сюди – і отримує зцілення. Срібну раку, в якій стоїть крісло зі святими мощами, відливають вагою в чотири пуди десять фунтів. Над Сулою шириться слава про «сидячого» архієрея. Святителя називають Лубенським чудотворцем.
А потім настає 1922 рік. З Харкова до Лубен їде нарком Середа з листом від Петровського і наказом вилучити срібну раку. Населення Полтавщини оточує монастир живим кільцем у десятки тисяч людей. Літургія триває цілодобово, священники змінюють один одного кожні три-чотири години.
Влада стягує до Мгарської гори до трьох тисяч солдатів, починає навчання з кулеметами та артилерією. Натовп не вдається розігнати ні криками «ура», ні маневрами – лише початок збиральної кампанії відриває людей від стін обителі.
Ченці самі перекладають мощі святителя в просту дерев'яну труну. Раку відвозять до Харкова як брухт. Потім туди ж – до музею – перевозять і мощі самого патріарха Афанасія. І лише в 1948 році, з ініціативи архієпископа Стефана (Проценка), святиня повертається з музейного запасника до храму. Мощі святителя піднімають на підвищення в правому, південному приділі Благовіщенського кафедрального собору – і знову саджають на трон.
Відтоді він постійно сидить там. У мегаполісі, за кілька десятків кілометрів від лінії бойового зіткнення, по якій зараз йдуть удари. Над ним розпростерлася сінь, під ним різьблене підвищення. Очі закриті, посох так само міцно стиснутий у руці. Триста сімдесят років патріарх тримає цей посох – і за цей час навколо нього зруйнувалися дві імперії, пройшли чотири війни, змінилося двадцять поколінь. Але святиня залишилася недоторканною, як і віра нашого народу, яку не можуть зламати жодні випробування.
