Як весілля зупинило війну
Юну слуцьку княжну видали заміж, щоб два магнатські роди не залили місто кров'ю. Невдовзі уніатський митрополит скаржився, що в Слуцьку ожило Православ'я.
31 грудня 1600 року уніатський митрополит Іпатій Потій сів писати сумний лист. Зі Слуцька надійшли погані вісті: новий господар, князь Януш Радзивілл, вигнав уніатського намісника з Троїцького монастиря й віддав обитель православним. Потій нарікав на відродження в Слуцьку «проклятої схизми» і пов'язував зміну з впливом молодої дружини князя.
Цій молодій дружині, княгині Софії Слуцькій, тоді було близько п'ятнадцяти років. Сьогодні Церква шанує Софію як святу праведну, а за її короткою біографією відкривається історія, в якій змішалися гроші, гармати, велика політика і твердість дуже юної жінки.
Наречена, яка припинила кровопролиття
Софія була найбагатшою спадкоємицею Слуцького князівства. Долю дівчинки вирішували опікуни з роду Ходкевичів. У 1594 році було укладено договір про її шлюб із сином князя Кшиштофа Радзивілла. Йшлося насамперед про землі, замки й гроші, а не про велике кохання.
Далі сталося те, що часто стається після вигідних угод. Опікуни й батько нареченого посварилися через маєтки. На початку 1600 року суперечка дійшла до краю. Радзивілли підвели до Вільна війська, Ходкевичі перетворили свій кам'яний будинок на фортецю й поставили в ньому гармати. За однією з версій, у разі зіткнення могли загинути до 20 тисяч людей. Королівські посли намагалися примирити сторони, намагався це зробити й митрополит Потій. Ні в кого нічого не вийшло.
Вихід знайшовся в рішенні самої нареченої. Юна княжна дала згоду на шлюб, і справа завершилася весіллям, а не битвою. Житіє святої Софії називає цей крок подвигом, звершеним «в ім'я миру». Історики можуть сперечатися про її мотиви, але кров на вулицях Вільна, слава Богу, так і не пролилася.
Кальвініст на боці Православ'я
Чоловіком Софії став Януш Радзивілл – кальвініст. Здавалося б, для православних такий шлюб не обіцяв нічого доброго. Але документи змальовують іншу картину.
Уже наприкінці 1600 року, за лічені місяці після Вінчання, князь повернув православним Троїцький монастир, про що й побивався Потій. Пізніше Януш став одним із вождів рокошу 1606–1607 років, що виступав проти обмеження прав некатоликів. А в заповіті залишив розпорядження, яке нащадки були зобов'язані виконувати: «Церкви і монастирі релігії староруської у володіннях моїх, як і раніше, повинні зберігатися, і нащадки повинні стежити, щоб не відбулося в тому жодної зміни».
Популярний у народі переказ малює сюжет про благочестиву дружину, що обстоює віру перед чоловіком-єретиком. Історичні джерела такого протистояння не відображають.
Князь поважав волю дружини і сам підтримував православних у своїх володіннях. Конфлікт в цій історії розгортався лише навколо сім'ї, а не всередині неї.
Високоіменита братчиця
У Слуцьку з 1586 року існувало православне Преображенське братство. Його заснували ще за батька Софії, а за неї воно було відновлено – за одними даними, у 1606 році, за іншими, близько 1610-го. Княгиня стала його покровителькою і, як її називали, «високоіменитою братчицею».
Братства в ті роки були головною опорою Православ'я в Речі Посполитій.
Вони утримували школи, допомагали бідним, видавали книги й протистояли тиску унії. При Слуцькому братстві були монастир, школа й бібліотека, а якщо вірити житію святої Софії – ще й лікарня та друкарня.
Княгиня, на жаль, прожила недовго і померла у 1612 році, не доживши й до тридцяти років.
Суперечка, яка не стихає досі
Біографія Софії Слуцької була не такою вже однозначною, як здається на перший погляд. Церковна традиція вважає княгиню православною, але частина істориків із цим не згодна. Вони наводять документи, за якими 6 лютого 1600 року на суді Софія сама назвала себе католичкою, а свекор улітку того ж року гарантував їй католицького священника. Письменник XVII століття Окольський називав її католичкою, яку «чоловік-єретик» поховав у руській церкві. Ось такий несподіваний поворот.
Прихильники православної версії відповідають своїми доводами: католицький священник відмовився її відспівувати, а документа про католицьке хрещення княгині не знайдено. Суперечка про віру святої не закрита й донині. Безсумнівне інше: за її життя православні Слуцька повернули собі монастир, а братство отримало покровительство влади.
Святий київський проповідник
Братство пережило свою покровительку. Через 65 років після її смерті, у 1677 році, проповідником до Слуцького Преображенського монастиря прийшов монах із Макарова під Києвом. Він жив і проповідував там до початку 1679 року, а потім за бажанням гетьмана Самойловича повернувся в Україну. Пізніше Церква прославить його як святителя Димитрія Ростовського, укладача Четьїх-Мінеїв, за якими православні досі читають житія святих.
Православне населення Слуцька тоді зазнавало великих утисків від уніатів. Тиск із кожним роком посилювався. Православним заважали ремонтувати дерев'яні храми, а в 1696 році до міста прийшли єзуїти. Троїцький монастир протримався до 1930 року, коли його закрили й зруйнували. Мощі княгині повернулися до Мінська лише в роки німецької окупації.
Долю праведної Софії Слуцької нерідко переказують як просту історію про віру, що перемогла невір'я. Справжня історія складніша й цікавіша.
Юна дівчина, чий шлюб був предметом торгу, своєю згодою допомогла зупинити кровопролиття. Її чоловік-кальвініст заповів нащадкам берегти православні храми. А братство, якому вона покровительствувала, дало притулок майбутньому святителю з-під Києва. Ось так іноді допомога для Церкви приходить від тих, від кого її найменше чекають.
