Як апостольська Церква допомагала бідним

Сьогодні соціальне служіння займає важливе місце в житті Церкви. Більшість новин на православних ресурсах присвячені допомозі бідним, біженцям, хворим, підтримці збройних сил, організації благодійних зборів та ярмарків. Все це важливо: милосердя і турбота про ближнього завжди були і залишаються невід'ємною частиною християнського життя.

Однак варто пам'ятати, що соціальне служіння – це не тільки видимі дії. Воно глибше: у співчутті, молитві, внутрішній жертвенності.

Якщо залишаються тільки зовнішні прояви, виникає відчуття «порожнечі». Постійний потік благодійних новин часом створює враження штучності, а сама Церква ризикує бути сприйнята лише як соціальна служба.

Щоб зрозуміти справжню сутність милосердя, варто звернутися до досвіду перших християнських громад. Уже в апостольський час благодійне служіння (діаконія) було природним продовженням життя у Христі, органічно поєднуючи духовне і практичне служіння.

Витоки християнського людинолюбства

Різні форми благодійності існували і в еллінському, і в нехристиянському світі. Але ранні отці Церкви і настанови апостолів говорили про діаконію як про вираження людинолюбства – не просто як про соціальну доброчесність, а як про властивість любові, що походить від Бога і проявляється в турботі про кожну людину.

Апостол Павло пише: «з'явилася благодать і людинолюбство Спасителя нашого, Бога» у втіленні Слова (Тит. 3:4). Тому що «так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Християнство руйнувало кордони, стирало расові та соціальні відмінності, проголошуючи: «Немає вже юдея, ні язичника; немає раба, ні вільного; немає чоловічої статі, ні жіночої: бо всі ви одне у Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Любов на практиці не обмежувалася якоюсь групою.

Сам Христос в Євангелії від Матвія говорить: «голодний Я був, і ви дали Мені їсти; спраглий, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви одягли Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; у в'язниці був, і ви прийшли до Мене… істинно кажу вам: так як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25:35-40). Ці слова стали не просто духовним заповітом, але й практичним орієнтиром для всього життя громади.

«Климентини», пам'ятка ранньохристиянської писемності II століття, дають живе визначення благодійності: «Велич благодійності полягає в тому, що вона передбачає любов до кожної людини… Благодійність любить кожного і благодіє йому, тому що кожен є людиною, якими б не були його особисті переконання... Людинолюбна людина робить добро навіть своїм ворогам... Кожен є ближнім кожному… Бо добрий і злий, друг і ворог – всі люди. Тому тому, хто благодіє, належить бути наслідувачем Бога, що робить добро праведним і неправедним».

Любов до ближнього, виражена через допомогу нужденним, відвідування хворих і ув'язнених, підтримку вдів і сиріт, була серцем місії Церкви і яскравим свідченням її унікальності. Язичники дивувалися безкорисливості: «Дивись, – говорили вони, – як вони (християни) люблять один одного… і як готовий кожен померти за іншого» (Тертуліан, «Апологія»).

Основні форми соціального служіння

Милостиня і благодійність. Милостиня була центральним елементом життя громади. Від «Апостольських постанов» до творів св. Кипріана Карфагенського підкреслювалося, що роздача милостині – не просто акт доброї волі, але й релігійний обов'язок, що має духовне значення. Кошти збиралися в громадські каси (aerarium, за свідченням Тертуліана) для допомоги один одному в найрізноманітніших обставинах.

Турбота про вдів і сиріт. Вдови носили почесний титул «вівтаря Божого», і їх підтримка вважалася священним обов'язком громади. Римська громада, наприклад, в середині III століття піклувалася про 1500 вдів і нужденних. Така практика зміцнювала почуття братства і демонструвала світу унікальність християнської турботи про найуразливіших.

Допомога хворим і немічним. Диякони і диякониси відвідували хворих, доставляли продукти, підтримували духовно через молитву. Під час епідемій (чума в Александрії і Карфагені), як пише Євсевій Кесарійський, «тільки християни… засвідчили на ділі своє співчуття і людинолюбство; вони цілий день то доглядали за вмираючими і ховали мертвих… то, збираючи по всьому місту натовпи жебраків і голодних, роздавали їм хліб», часто жертвуючи власним життям, тоді як язичники кидали своїх хворих.

Турбота про ув'язнених. Християни відвідували в'язнів, особливо тих, хто постраждав за віру. Молилися за них, приносили їжу і, за словами Тертуліана, «не зупинялися перед підкупом тюремних охоронців, щоб домогтися побачення» з ув'язненим. Вони також прагнули звільняти братів, засуджених на роботи в рудниках, посилаючи їм утіху. Імператор Ліциній спеціальним указом заборонив це, що показує значущість подібних дій.

Турбота про рабів і трудящих. Християнство не скасувало інститут рабства, але забезпечувало духовні і соціальні права рабів. Рабів приймали в громадське життя, допускали до церковних посад, підтримували в нужді. Громади заохочували працю: «хто не хоче працювати, той і не їж» (2 Фес. 3:10), створюючи