Вовки в овечій шкурі: до 425-річчя заснування УГКЦ

Сьогодні ми знаємо її під брендом Українська греко-католицька церква. Її керівництво бере участь у всіх великих офіційних заходах. Її глава Святослав Шевчук розповідає, що 1030 років, з дня Хрещення Русі, УГКЦ «не тільки була захисницею, душею українського народу, не тільки була державницькою Церквою, але Церквою державотворчою». І в суспільній свідомості активно формують думку, що греко-католики – мало не такі ж православні, тільки служать українською мовою.

Однак сам термін «уніатство» визначає релігійний рух, спрямований на об’єднання Католицької церкви зі східними Православними Церквами – за умови їх підпорядкування папі римському. І саме цій меті служили і служать уніатські священики впродовж всієї історії.

Чим гірше, тим краще

Головним натхненником ідеї підпорядкування західноруських земель римському престолу став орден єзуїтів. У 1656 році його представники з’явилися в Литві і згодом організували школу-колегіум у Вільнюсі, а також монастир, першим настоятелем якого став Петро Повенський, більш відомий як Петро Скарга. Цей активіст підтримав польського короля Стефана Баторія в агресивній кампанії проти Русі (Лівонській війні), а єзуїтські служителі стали капеланами в польській армії.

Природно, що папі римському все це сподобалося, і після невдалих спроб відкритого окатоличення слов’янського народу латиняни вирішили проводити цю ініціативу шляхом формування унії. Єзуїти тут же включилися в пропагандистську кампанію з дискредитації Православної Церкви і вихваляння римського престолу. Польські королі цьому всіляко сприяли, тому що боялися впливу Великої Русі на підлеглі їм народи. Тому під їх впливом у митрополити Київські поставляли всяких негідників.

Після повалення двоєженця і розпусника митрополита Онисифора Дівочки Константинопольський патріарх Ієремія, який прибув до Польщі, звів на Київський престол єпископа Михайла Рогозу, який мав досить одіозну репутацію.

Щоб якось прикрити можливі непристойні вчинки Рогози, в 1589 році патріарх Ієремія всупереч церковним правилам поставив ще й свого місцеблюстителя – багатого веселуна і гуляку єпископа Кирила Терлецького, якого наділив правами, що перевищували права митрополита. Але, в принципі, цього можна було і не робити, тому що обидві ці людини стали активними діячами проведеної Римом уніатської політики, яка набула до кінця XVI століття широкого розмаху.

Сам термін «уніатство» визначає релігійний рух, спрямований на об’єднання Католицької церкви зі східними Православними Церквами – за умови їх підпорядкування папі римському.

Той же патріарх Ієремія в тому ж 1589 році звів і митрополита Московського Іова в патріарший сан. Але, при всьому позитивному значенні, ця подія лише підстьобнула польського короля Сигізмунда III до активнішого і агресивного окатоличення підлеглого йому православного народу.

У результаті ряду подій 12 червня 1595 року відбувся перший Брестський Собор, на якому Терлецький і єпископ Володимирський і Брестський Іпатій Поцей, що приєднався до нього, склали лист до папи Климента VIII з проханням приєднати їх до Католицької церкви.

Через п’ять місяців у Ватикані, в урочистій обстановці відбулося завершення унії, і ці два зрадника Православної віри присягнули на вірність «папській туфлі». Після деяких коливань до них приєднався і Рогоза.

Вогнем і мечем

Незважаючи на дії зрадників, основна відсіч унії піднялася з низів – від простого народу і рядових священиків. На їх бік стали єпископ Львівський Гедеон (Балабан) і митрополит Ісаія Копинський. Велика частина православної шляхти подала протест королю Сигізмунду проти унії. Але той вирішив довести справу до кінця, в результаті чого в Бресті скликали спеціальний Собор.

Рогоза оголосив про початок його роботи 8 жовтня (за старим стилем) 1596 року, але реально єпископи-уніати та їх католицькі друзі з’їхалися на два дні раніше, щоб після прибуття своїх супротивників поставити їх перед звершеним фактом. У результаті митрополит Михайло Рогоза піддав усіх вірних Православної Церкви прокляттю, відлучив, а духовенство позбавив сану.

Підписанням унії все не закінчилося, і православному народу, який проживав на територіях сучасної Західної України, довелося дуже несолодко. Вже з самого початку уніати продемонстрували, якою «державотворчою душею українського народу» вони були, і з глибини століть передають приклад лукавому Шевчуку. СПЖ не раз описувала страждання нашого народу, тому зупинимося на ряді найцікавіших і трагічних фактів.

Через п’ять місяців у Ватикані, в урочистій обстановці відбулося завершення унії, і два зрадника Православної віри присягнули на вірність «папській туфлі».

У кінці XVI–XVII ст. войовничі католики вирішили остаточно знищити Православ’я в західноруських землях. Не припинялася хвиля жорстоких гонінь і переслідувань. На вимогу Ватикану польський уряд у 1667 році на вічні часи зрівняв уніатське духовенство з католицьким, а в 1668 році священиків, які перейшли в Православ’я, фактично поставив поза законом.

У 1676 році польський сейм заборонив православним будь-які зносини з церковною владою в особі Константинопольського патріархату і встановив за порушення цієї заборони конфіскацію майна і смертну кару.

У 1686 році Росія і Польща уклали «Вічний мир», в результаті якого остання зобов’язалася не чинити гонінь православним на Правобережжі, що відійшло в її володіння. Однак всі ці обіцянки стали «фільчиною грамотою», тому що відразу після підписання договору єзуїти і уніати за підтримки польського короля Яна III Собеського влаштували погроми православного населення.

Багато храмів відібрали і розграбували. Сам король став зразком гонителя і відкрито заявляв про необхідність карати православних, щоб ті навіть не думали чинити опір унії. І цей жорстокий гніт подіяв – на початку XVIII століття в землях західної Русі 700-річне Православ’я було практично знищено.

За фюрера і німецький народ

У кінці XVIII століття відбулися три поділи Польщі, в результаті чого частина земель сучасної Західної України опинилася у володінні австрійських Габсбургів. Це дало деяке полегшення підконтрольним їм православним.

У кінці XIX століття відносини між Німеччиною і Австро-Угорщиною з одного боку і Російською імперією з іншого почали ускладнюватися. Католики і уніати, тримаючи «ніс за вітром», швидко зорієнтувалися в новій непростій ситуації. Для зміцнення позицій вічних ворогів Православ’я папа Лев XIII підняв питання про створення греко-католицького патріархату у Львові. Вибір кандидата на пост глави цієї релігійної організації зупинився на молодому аристократі Романі Шептицькому (в чернецтві прийняв ім’я Андрій), тому що той мав усі необхідні «чесноти». Крім того, в його роду навіть були уніатські єпископи.

Ватикан витратив чимало зусиль і часу на підготовку Шептицького до служіння в ролі глави уніатів. Уся ця історія вкрай неприваблива, але не будемо на ній зупинятися, а відзначимо, що в 1900 році, у віці 35 років, він таки зайняв необхідний пост.

Новоявлений глава уніатів розумів, для чого його звели на таку високу посаду, і відразу ж почав свою діяльність з проповіді про необхідність війни проти Російської імперії, що «гинула в православній єресі».

Перша світова війна не змусила себе чекати, з нагоди чого 21 серпня 1914 року Шептицький звернувся до своєї пастви зі словом, в якому заявив буквально наступне: «Іменем Божим, як ваш митрополит і пастир душ, заклинаю вас: не приймайте юдиної ради, не слухайте тих, хто хоче закувати вас у ланцюги; не слухайте голосу брехливих безбожників (православних – Ред.), які сміють намовляти вас до зради імператору, Батьківщині, вірі... Ми Божою волею пов’язані з австрійською державою і династією Габсбургів».

Авжеж, уніати дійсно 1030 років є українською державотворчою Церквою!

Ватикан витратив чимало зусиль і часу на підготовку Шептицького до служіння в ролі глави уніатів.

СПЖ не раз наводила епістолярні шедеври Шептицького і часів Другої світової війни. 23 вересня 1941 року, відразу після взяття Києва нацистськими військами, він направив Гітлеру вітального листа з такими словами:

«Ваша Екселенціє! Як глава Української греко-католицької церкви, я передаю Вашій Екселенції мої сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі – Києвом!.. Українська греко-католицька церква знає про справжнє значення могутнього руху Німецького народу під Вашим керівництвом... Я буду благати Бога про благословення перемоги, яка стане гарантією тривалого миру для Вашої Екселенції, Німецької Армії і Німецького Народу».

Це був далеко не єдиний улесливий лист, написаний Шептицьким фюреру. Він навіть допомагав вивозити українську молодь на примусові роботи до Німеччини. Чого-чого, а вислужуватися перед можновладцями уніати дійсно навчилися.

Шептицький брав участь і в формуванні 14-ї гренадерської дивізії СС «Галичина». І це мова тільки про главу уніатів, а про те, що творило їх так зване духовенство (з «вісвячуванням ножів» для каральних операцій у кращих традиціях часів Сигізмунда III і Яна Собеського) і говорити не доводиться.

Стабільність крізь століття

Як бачимо, Шептицький був діячем більше політичним, ніж релігійним або церковним, що визнав навіть папа Бенедикт XVI. Тому, передбачаючи поразку німецьких військ, що наближалася, він поміняв тон, що не залишилося непоміченим начальником управління наркомату держбезпеки УРСР по Львівській області Костянтином Волошенком.

Поступово лояльність митрополита Андрія до радянської влади тільки зростала. У результаті 10 жовтня 1944 року він написав листа Сталіну, де назвав його «Правителем СРСР, головнокомандувачем і великим маршалом непереможної Червоної Армії», а з приводу перемоги радянських військ над гітлерівцями на територіях Західної України додав: «Ці світлі події і терпимість, з якою Ви ставитесь до нашої Церкви, викликали і в нашій Церкві надію, що вона, як і весь народ, знайде в СРСР під Вашим проводом повну свободу роботи і розвитку в благополуччі і щасті».

До слова, 7 вересня 1944 року на сесії собору греко-католицького духовенства Шептицький прямо і недвозначно засудив діяльність УПА. Це вже воістину завидний конформізм! Невирішеним залишається тільки питання: що ж «державостворювали» уніати – Польщу, Австро-Угорщину, Третій Рейх або все ж таки СРСР?

Як тільки радянський уряд отримав контроль над територіями Західної України, він зробив ставку на особистість Шептицького в справі зміцнення своєї влади. Тому спочатку комуністи не планували здійснювати будь-які жорсткі дії з обмеження уніатів.

Але 1 листопада 1944 року їхній глава помер. Йосип Сліпий – новий лідер греко-католиків – довіри не вселяв і не володів необхідним авторитетом серед духовенства, а його владні протистояння з Гавриїлом Костельником і антирадянські висловлювання тільки погіршили становище.

Невирішеним залишається тільки питання: що ж «державостворювали» уніати – Польщу, Австро-Угорщину, Третій Рейх або все ж таки СРСР?

У результаті тон відносин між уніатами і комуністичною владою сильно змінився. Наслідком цього 3 лютого 1945 року стало затвердження секретного плану оперативних заходів з ліквідації цієї релігійної організації. Частина греко-католицького духовенства на Львівському Соборі 1946 року перейшла до лона Руської Православної Церкви. Ряд же уніатських служителів був репресований.

До 1990 року діяльність Греко-католицької церкви була нелегальною. Після зустрічі Михайла Горбачова з папою Іоанном Павлом II цю заборону зняли. Потім був розпад СРСР і новий виток непривабливої історії уніатства із захопленнями православних храмів і побиттям віруючих, який триває донині, і свідками якого ми є.

І сьогодні на чолі всього цього неподобства стоїть Святослав Шевчук, який з лукавою посмішкою на обличчі розповідає про «душу» українського народу.