Притча: що таке вічне блаженство
Один чернець, який досяг вже високого духовного життя і звершив усілякі подвиги, почав бентежитися помислом – в чому ж полягатиме вічне блаженство?
Адже людині все може набриднути. Збентежений чернець не знаходив собі спокою, душа його журилася. Одного разу пішов він до лісу і зайшов в густу гущавину. Втомлений, присів на старий пеньок, і раптом йому здалося, що весь ліс засвітився якимось дивним світлом. Потім пролунав невимовно солодкий спів. У повному захопленні, чернець слухав ці звуки. Він забув про все на світі. Але ось, нарешті, спів припинився. Скільки часу це тривало – годину або дві, – монах не міг визначити, але явно не дуже довго. Хотілося б ще послухати.
Величезними труднощами монах вибрався з лісу і пішов у свою обитель. Але чомусь на кожному кроці старець дивувався, споглядаючи нові, незнайомі йому будівлі і вулиці. Ось і монастир. «Так що ж це таке, - сказав він про себе, – я, мабуть, не туди потрапив». Чернець увійшов за огорожу і сів на лаву поруч з якимось послушником.
– Скажи мені, ради Господа, брат, чи це місто N?
– Так, – відповів той.
– А монастир ваш як називається?
– Так то.
– Що за диво? – і старець почав докладно розпитувати ченця про ігумена, про братію, називав їх імена, але той не міг зрозуміти його і відвів до ігумена.
– Принесіть давній літопис нашого монастиря, – сказав ігумен, передчуваючи, що тут криється якась таємниця Божа.
– Твій ігумен був Іларіон?
– Так, так! – зрадів старець.
– Келар такий-то, ієромонахи такі-то?
– Вірно, вірно, – погодився старець і зрадів.
– Віддай славу Господу, отче, – сказав тоді ігумен. – Господь учинив над тобою велике чудо. Ті ченці, яких ти знав і шукаєш, жили триста років тому. У літописі ж значиться, що в такому-то році, такого-то числа і місяця пропав невідомо куди один із ченців обителі.