100 років гонінь на Церкву – 3: Відновлення патріаршества

100 років гонінь на Церкву: до річниці Помісного Собору 1917-18 років. Частина 1.

100 років гонінь на Церкву – 2: Як відкривався Помісний Собор 1917-18 рр ..

Відновлення патріаршества на Русі було, безумовно, найважливішим діянням Помісного собору 1917-18 років. 200 років вище церковне управління було організовано за протестантськими лекалами, що їх підгледів Петро I в «цивілізованій» Європі.

Рівно у 1700 році помер патріарх Адріан. Скарбник Петра, Олексій Курбатов, порадив цареві: «Про обрання ж, государ, патріарха, гадаю, варто до часу почекати». Слова ці лягли бальзамом на серце цареве, і «до часу почекати» затяглося більш ніж на 200 років. Як пише церковний історик прот. Владислав Ципін, «владною рукою Петра Православна Церква була відсунута від головного русла національного життя. Світський уряд став дивитися на Церкву не як на найвищу святиню народу, а як на одну з підпор державного апарату, яка потребувала опіки та нагляду».

У 1721 році патріаршество було офіційно скасовано, а верховне керівництво Церквою передано «Духовній колегії», перейменованій незабаром у «Святійший Правлячий Синод», повністю підлеглий світській владі. Показовим у цьому відношенні є текст присяги членів Синоду: «Исповедую же с клятвою, крайнего судию Духовной сей коллегии быти самого всероссийского монарха, государя нашего всемилостивейшего». Ця клятва була скасована тільки у 1901 році. Від імені «государя нашого всемилостивого» наглядачем у Синоді був світський чиновник, обер-прокурор.

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1917 року революційні події висунули на перший план Помісного Собору питання про відновлення патріаршества. В країні панувала анархія, Тимчасовий уряд доживав свої останні дні, наростали хаос та беззаконня. У ці дні Церква усвідомила нагальну необхідність покінчити з абсолютно ненормальним синодальним управлінням та отримати свого Предстоятеля. 11 (24) жовтня 1917 року голова Відділу вищого церковного управління єпископ Астраханський Митрофан (Краснопольський) виступив з доповіддю про відновлення патріаршества на пленарному засіданні Собору.

Сам єпископ Митрофан менш ніж через два роки буде розстріляний більшовиками за безпідставним звинуваченнями. Разом з ним загине і його вікарний архієрей, єпископ Леонтій. Цікава історична деталь: два святителя за життя конфліктували один з одним. Владику Митрофана дуже умовно можна було назвати консерватором, а владику Леонтія – лібералом. Але в час розстрілу вони попросили один в одного прощення, примирилися, облобизалися і разом відійшли до сонму священномучеників.



У документах, які готувалися до початку Собору, не було згадки про патріаршество. Також і одразу після його відкриття лише деякі боязко порушували цю тему. Але незабаром ідея знову отримати Предстоятеля Церкви настільки захопила соборян, що питання це було визнано невідкладним.

28 жовтня (10 листопада), тобто через три дні після Жовтневої революції, Помісний Собор виніс постанову: «Відновлюється патріаршество і управління церковне очолюється патріархом».

Процедура обрання патріарха була наступною:

• На першому етапі кожен член Собору подавав записки з ім'ям одного кандидата в патріархи. Якщо один з кандидатів отримував абсолютну (50%+1 голос) кількість голосів, він вважався обраним. Якщо ж ні, розпочинався наступний етап.
• Кожен член Собору подавав записки з іменами трьох кандидатів. Той, хто отримав відносну більшість голосів, вважався обраним у кандидати в патріархи. Таких турів мало бути три, і за їхніми результатами визначалися три найдостойніших кандидата.
• На останньому етапі патріарха визначав Промисел Божий, за допомогою жеребу.

30 жовтня (12 листопада) 1917 року був проведений перший тур голосування, який не виявив абсолютної першості кого-небудь із кандидатів. Голоси розподілилися наступним чином:

• архієпископ Харківський Антоній (Храповицький) – 101 голос;
• архієпископ Тамбовський Кирил (Смирнов) – 27;
• митрополит Московський Тихон (Белавін) – 23;
• митрополит Тифліський Платон (Рождественський) – 22;
• архієпископ Новгородський Арсеній (Стадницький) – 14;
• митрополит Київський Володимир (Богоявленський) – 13 і т. д.

Після ще трьох турів визначилися троє кандидатів: архієпископ Антоній (Храповицький), архієпископ Арсеній (Стадницький) і митрополит Тихон (Белавін). Як їх жартома називали – найрозумніший, найсуворіший і найдобріший. Розподіл голосів був наступним:

• архієпископ Антоній – 309;
• архієпископ Арсеній – 159;
• митрополит Тихон – 148.

Особи цих кандидатів були вельми непересічні.

Архієпископ Антоній був найбільш видатним церковним діячем останніх десятиліть синодальної епохи. Церковний письменник і богослов, він був давнім поборником відновлення патріаршества і більшістю священства і народу вважався найвірнішим кандидатом на цю посаду. Невідомо, що він відчував, коли жереб патріаршества припав не на нього, але під кінець свого життя він сказав: «Я вдячний Богу, що не став Патріархом. Я б знищив Церкву».



Після Революції 1917 року він опинився в еміграції, очолив Руську Православну Церкву Закордоном і помер у 1936 році.

Архієпископ Арсеній був дуже суворим і владним ієрархом з багаторічним досвідом як церковного, так і державного управління. У 1907 році він став членом Державної Ради Російської імперії від чернецтва. Попри це, можливого патріаршества боявся як вогню і, за свідченням митрополита Євлогія (Георгієвського), «молив Бога, щоб ця чаша минула його».



За словами митрополита Мануїла (Лемешевського), архієпископ Арсеній був людиною важкого характеру, але справедливим та прямим. У середині 20-х років він був засланий у Середню Азію. У 1933 році призначений митрополитом Ташкентським і Туркестанським. Про те, як йому служилося в цій єпархії, можна судити з того факту, що в кафедральному місті Ташкенті були закриті всі до єдиного храми. Владика звершував богослужіння просто неба, біля цвинтарної каплиці ікони Богородиці «Всіх скорботних Радість». При цьому на служби приходило до 20 000 віруючих. Він був духовним наставником святителя Луки (Войно-Ясенецького) та помер на його руках у ташкентській лікарні в 1936 році.



У 1981 році митрополит Арсеній був зарахований Руською Православною Церквою Закордоном до собору новомучеників і сповідників Руських. Прославлений також як місцевошанований святий у Новгородській та Ташкентській єпархіях.

Особа третього кандидата на патріарший престол, святителя Тихона, настільки значуща для всієї Православної Церкви, що йому буде присвячена наступна, окрема публікація циклу «100 років гонінь на Церкву».



Тут же наведемо опис повноважень Патріарха, якими наділив його Помісний Собор.

Визначення про права та обов'язки Святішого Патріарха Собор прийняв 22 жовтня (4 листопада) 1917 р. Патріарх оголошувався «першим поміж рівними йому єпископами» та «підзвітним Собору». Його повноваження можна згрупувати у кілька категорій.

Адміністративні повноваження

Святіший Патріарх:

• має піклуватися про внутрішній і зовнішній добробут Церкви;
• скликає Церковні Собори і головує на них;
• головує у Священному Синоді та у Вищій Церковній Раді;
• має піклуватися про своєчасне заміщення єпархіальних архієрейських кафедр;
• дозволяє відпустку архієреям з їхніх єпархій на строк більше 14 днів;
• має вищий начальницький нагляд за всіма центральними установами при Священному Синоді і Вищій Церковній Раді;
• надає Помісному Собору звіти про стан РПЦ за міжсоборний період.

Представницькі повноваження

Святіший Патріарх:

• є представником Церкви перед державною владою (цікава деталь – патріарх не тільки представляє Церкву, але й має обов'язок клопотання перед державною владою);
• представляє РПЦ у відносинах з іншими автокефальними Православними Церквами.

Пастирські повноваження

Святіший Патріарх:

• звертається до всієї Руської Православної Церкви з учительними пастирськими посланнями та закликами;
• подає нарочите благословення духовним і світським особам за їхню корисну для Церкви діяльність;
• користується правом відвідування всіх єпархій РПЦ;
• дає архієреям братні поради, як щодо особистого життя, так і щодо виконання ними архіпастирського обов'язку.

Судові повноваження

Святіший Патріарх:

• у разі неуваги архієреїв до його братніх порад, подає про те Священному Синоду;
• приймає скарги на архієреїв і дає їм належний хід;
• приймає до свого розгляду справи по особисті непорозуміння між архієреями без формального судочинства;
• має право помилування і скорочення термінів єпітимій та напучування у межах, наданих Собором.

Крім того, Святіший Патріарх є єпархіальним архієреєм для патріаршої області, яку складають Московська єпархія та ставропігійні монастирі РПЦ.

Нинішні повноваження Святішого Патріарха, що описані в Статуті РПЦ в останній редакції від 2016 року, від повноважень варіанту 1917 року не відрізняються по суті нічим. Просто сьогодні вони є більш деталізованими і юридично більш чіткими.

5 (18) листопада в храмі Христа Спасителя відбулася Божественна літургія та молебень перед Володимирською іконою Божої Матері, після яких майбутній священномученик митрополит Володимир (Богоявленський) виніс ларець з жеребами на амвон. З вівтаря вийшов усіма шанований старець ієросхимонах Зосімової пустині преподобний Алексій (Соловйов). Він вийняв жереб і передав його митрополиту Володимиру:

– Тихон, митрополит Московський – аксіос!

І весь переповнений собор в єдиному радісному пориві відповів багатоголосим:

– Аксіос!

Так завершилась 200-річна синодальна епоха.

Святитель Тихон при цьому не був присутній. Він служив Літургію на Троїцькому подвір'ї. Коли делегація, очолювана митрополитом Володимиром, принесла йому звістку про обрання на патріаршество, він сказав пророчі слова: «Зараз я вимовив по чиноположенню слова: "Дякую і приймаю і нічого всупереч не кажу". Але, міркуючи по людині, можу багато казати всупереч нинішньому моєму обранню. Ваша звістка про обрання мене в патріархи є для мене тим сувоєм, на якому було написано: "Плач, і стогін, і горе"».

Продовження – в наступних публікаціях СПЖ.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.