Дзеркало поверх ікони: пастка «правильного» благочестя
Ми ховаємося від тривоги в устав. Але за ідеально вичитаними акафістами можна не помітити, як ми починаємо молитися власному відображенню, а не Христу.
Ми всі нестерпно втомилися. Від війни, нічних сирен, блокпостів і новин, від яких щоранку перехоплює подих. Коли на твоїх очах руйнується звичний хід речей, інстинкт самозбереження вимагає знайти хоча б якусь нерухому точку опори. Для нас такою точкою традиційно став храм, ранкове правило, звичний устав богослужінь. Ми тримаємося за розклад постів і молитовник як за поручні у вагоні, що падає.
І тут, у судорожній спробі утримати внутрішню рівновагу, відбувається дивна річ.
Занурюючись у рятівне благочестя, можна пропустити момент, коли фокус зору непомітно зміщується.
В Євангелії від Луки є притча про митаря і фарисея. В оригінальному грецькому тексті там приховано деталь, яку синодальний переклад згладжує. Описуючи молитву фарисея, перекладачі пропонують м'яку фразу: «молився сам у собі так». Але якщо перекласти конструкцію буквально, вимальовується жахлива картина: він «ставши, молився до самого себе».
Людина приходить у найсвятіше місце, стає перед вівтарем, але мисленно дістає дзеркало, ставить його прямо поверх ікони і починає уважно вдивлятися в себе. У своє правильне стояння, у свій витриманий піст, у свою бездоганність.
Чужа дитина в нашому музеї
Мабуть, кожен з нас ловив себе на тому, що стоїш на літургії, намагаєшся зібрати думки, і раптом десь ззаду починає голосно плакати дитина. Або хтось незграбно роняє свічку на кам'яну підлогу. Або випадковий, розгублений відвідувач голосно запитує у свічного ящика, куди тут ставити за упокій.
Згадаймо ту хвилю роздратування, яка піднімається всередині, той важкий, скануючий погляд, яким ми обливаємо матір цього малюка.
Якщо чесно запитати себе в цю секунду: ми справді захищаємо богослужбову тишу? Чи ми злимося просто тому, що хтось наважився вломитися в наш ретельно вибудуваний гордістю музей духовності? Хтось завадив нам красиво передстояти перед Богом.
Святитель Ігнатій (Брянчанінов) у своїх «Аскетичних дослідах» називав цей стан «оманою думки». Це тиха, але смертельна хвороба.
Людина не бачить ангелів уві сні і не чує бісівських голосів, вона просто починає приписувати собі значущість власної молитви. Вона починає вірити у свою винятковість, і ця віра непомітно стає важливішою за Того, до Кого сама молитва звернена.
Зараз, коли багато храмів закривають, коли на знайомих дверях з'являються чужі замки, ця підміна відчувається особливо болісно. Стоячи на вулиці, дуже легко піти в глуху оборону. Сказати собі: «Ми мерзнемо тут, тому що ми справжні сповідники, а всі навколо – теплохладні зрадники». Ця думка приходить майже непомітно. І за нею стоїть не покаяння, а уявне почуття переваги, яке перетворює трагедію на п'єдестал.
Рогатина і підроблене смирення
Проблема в тому, що наше его вміє пристосовуватися до чого завгодно. У преподобного Іоанна Ліствичника є один цікавий і точний образ – трибол. Це стародавня військова рогатина, яку кидали під копита коням на дорогах. Як її не кинь, вона завжди падає гострим шипом догори.
З марнославством відбувається те ж саме. Ліствичник писав про це просто: пощу – марнославлюся, перериваю піст, щоб ніхто не помітив мого утримання – марнославлюся своєю мудрістю. Одягнуся красиво – перемагаюся гордістю, надіну старий одяг – горджуся ще сильніше.
Клайв Льюїс у «Листах Баламута» показував той же спосіб виживання гордості. Досвідчений біс радить ловити людину саме в момент смирення, убогості її духа, контрабандою підкидаючи їй думку: «Дивись, яким ти став смиренним». Якщо ж людина спам'ятається і спробує придушити в собі цю гордість – зробити так, щоб вона пишалася навіть цією спробою.
Ми бачимо це постійно. У тих же соцмережах, де віруючі постять естетичні фото відкритого молитовника на тлі чашки кави, і в багатозначних текстах про скорботи нинішнього часу.
Мати Марія (Скобцова) говорила про духовний егоцентризм – стан, коли ми читаємо правила і вистоюємо служби виключно для того, щоб підгодувати свою праведність. Людина ніби стяжає благодать, але залишає її тільки собі, стаючи абсолютно глухою до болю людей, які живуть у неї за стінкою.
Бунт перед дзеркалом
Іноді ми все-таки помічаємо цю фальш. Втомлюємося від своєї «правильності», бачимо, що стали крижаними, і… здійснюємо різкий розворот. Починаємо демонстративно порушувати пости, кидаємо ранкове правило, дозволяємо собі жорсткий сарказм. І говоримо з якимось дивним викликом: «Зате я чесний. Я такий, який є, а не лицемір».
Але якщо придивитися, дзеркало то нікуди не поділося. Ми просто змінили перед ним позу. Вчора ми милувалися своєю суворістю, а сьогодні милуємося своєю зухвалістю. А в підсумку – ми як і раніше дивимося тільки на себе.
Устав, довгі служби, харчові обмеження – це не причина для фарисейства. Це будівельні риштування, інструменти для духовного зростання.
Якщо хтось використовує мікроскоп, щоб забивати цвяхи, це говорить про безрозсудність людини, а не про якість оптики.
Сьогодні, коли звичні опори йдуть з-під ніг, наше домашнє благочестя перевіряється дуже простими речами. Сусідом, чий дім постраждав від обстрілу. Родичем, який панікує через повістки і не може взяти себе в руки. Наляканим від літаючих над головою дронів підлітком.
Ми навчилися обходитися без молока і м'яса, вміємо складати руки для благословення і знаємо, коли потрібно робити земні поклони. Але коли ми востаннє дивилися на людину поруч не як на прикру перешкоду нашому «режиму благочестя», а як на Самого Христа?
