Заповіді Божі і передання людські
Коли людське передання вступає в протиріччя з Переданням Священним, воно має бути відкинуте.
На перший погляд вчення Христа є добрим завжди, в усьому і для всіх. Але насправді воно дуже незручне, невигідне, часто суперечить загальноприйнятим поняттям і нормам. І в цих випадках виникає велика спокуса підкоригувати це вчення. Не суперечити йому, але придумати шпаринки, винятки, різні способи обійти заповідь Божу, якщо нам дуже не хочеться її виконувати.
Тим більше ця спокуса виникає, якщо для виконання заповіді нам потрібно чимось жертвувати: майном, суспільним становищем, авторитетом тощо. А якщо виконання заповіді означає відмову від того, що називають державним або національним інтересом, суспільним благом, то тоді коригування заповіді Божої стає просто необхідним. І перекази людські успішно справляються з цим завданням.
Прикладів тому в історії безліч. Один з останніх – гучна дискусія між Патріархом Кирилом і священником Олексієм Шляпіним на зборах духовенства Московської митрополії. Священник говорив Патріарху про заповідь Божу проповідувати Царство Боже, а Патріарх йому відповідав про патріотизм Дмитра Донського та Олександра Невського. Те, що заповідь Божу не можна скасовувати ніякими прикладами святих, начебто очевидно. Але ж на кону інтереси держави, тим більше коли ця держава веде за них війну.
Дійсно, ми маємо величезний масив і житійної літератури, і проповідей, і повчань різних церковних діячів, які закликають до захисту інтересів держави і суспільства. І начебто ці всі міркування та приклади з людського погляду правильні й логічні. Захист батьківщини, порятунок вітчизни, слава нашої країни, суспільне і приватне благополуччя тощо. Усе це нам до серця, ми хочемо саме це слухати і саме цим керуватися. І так хочеться себе заспокоїти і сказати: «Ось бачите, самі святі так говорять і так роблять». Але Євангеліє тим і незручне, що воно часом не вписується в наші людські концепції, нехай навіть і озвучені святими та натхненні їхніми прикладами.
Однією з найпоширеніших хибних думок нашої церковної свідомості є те, що, канонізувавши того чи іншого святителя, подвижника або мученика, ми у своїй свідомості канонізуємо всі його дії, вчинки, всі його думки і навіть риси характеру.
Якщо житія святих і згадують про їхні гріхи, то, як правило, це відбувається за схемою: «до» і «після». Так, грішив, але потім покаявся і став святим. У нас не прийнято говорити про те, що, вже живучи святим життям, людина може помилятися, чинити неправильно або навіть гріховно. А тим часом підхід Святого Письма до цього зовсім інший. Святість, обóження, здобуття Святого Духа не забирає в людини нічого людського: рис характеру, національних, інтелектуальних та інших особливостей, способу мислення, людських слабкостей, права на помилку.
Хто може бути святішим і праведнішим за апостола Петра, якому Господь вручив ключі Царства, повелів пасти Своїх овець, сповнив Святого Духа в день П'ятидесятниці? Петра, одна тінь якого могла зцілювати безнадійно хворих? Проте, коли Петро впав у лицемірство, він отримав докір від апостола Павла: «А коли Петро прийшов до Антіохії, то я особисто виступив проти нього, бо він зазнав докору. Бо, до прибуття деяких від Іакова, їв разом із язичниками, а коли ті прийшли, став таїтися й ухилятися, побоюючись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші іудеї, так що навіть Варнава був захоплений їхнім лицемірством. Але коли я побачив, що вони не прямо чинять за істиною Євангельською, то сказав Петру при всіх: якщо ти, будучи іудеєм, живеш по-язичницьки, а не по-іудейськи, то для чого язичників примушуєш жити по-іудейськи?» (Гал. 2:11-14).
Виправдовуючи війни й агітуючи брати в них участь, зазвичай наводять приклади святих воїнів – Георгія Побідоносця, Феодора Стратилата, Олександра Невського тощо. Але хіба Церква їх канонізувала за ратні подвиги? Хіба вони стали святими від того, що вбивали на війні собі подібних? Очевидно, що ні.
Вірність Господу Ісусу Христу, діяльне виконання заповіді про любов до Бога і ближнього, покаяння і подвижницьке життя – ось що стало причиною їхньої канонізації. Але поточний політичний момент нас змушує все це відсувати на задній план, а вперед випинати історичні факти, що такий-то святий з тими-то бився, тих переміг, а тих вигнав зі своєї землі.
Чи не це те саме «предання людське», яким ми скасовуємо заповідь Божу? Чи не про це говорив Ісус Христос, коли викривав фарисеїв: «Бо ви, полишивши заповідь Божу, дотримуєтесь передання людського, омивання кухлів і чаш, і робите багато чого іншого, подібного до цього» (Мк. 7:8).
Комусь дуже хочеться повоювати і нав'язати своє бачення світу силою зброї. Це явно суперечить заповіді Божій «Не убий», яка стовідсотково стосується агресивної війни. Значить, треба придумати щось таке, що виглядало б привабливо і красиво в очах народу і маскувало б це протиріччя євангельському вченню. І ось на допомогу приходить приклад святих воїнів. Начебто все логічно і правильно. Те ж саме було і за часів Христа. Комусь дуже не хотілося витрачати на старих батьків свої матеріальні ресурси, але в законі Мойсеєвому була заповідь «Шануй батька і матір». На допомогу прийшов переказ людський – так званий корван, коли людина замість того, щоб утримувати своїх батьків, оголошувала ці кошти «даром Богу». Причому віддавати їх було не обов'язково, можна було продовжувати ними користуватися.
«І сказав їм: чи добре, що ви скасовуєте заповідь Божу, щоб дотриматись свого передання? Бо Мойсей сказав: «шануй батька свого і матір свою»; і: “хто злословить батька або матір, нехай помре смертю”. А ви кажете: "хто скаже батькові або матері: корван (тобто: “дар Богові”) те, чим би ти від мене користувався", тому ви вже дозволяєте нічого не робити для батька свого або матері своєї, усуваючи слово Боже переказами вашими, що ви встановили, і робите багато чого, подібного до цього» (Мк. 7:9-13).
Як же відрізнити передання людське від Священного Передання? Адже вони можуть поєднуватися в прикладі одного й того самого святого, бути присутніми у творіннях одного й того самого святителя.
Перша ознака, коли ми повинні визнати передання не священним, а людським, – якщо воно прямо суперечить Святому Письму. Причому не одній якійсь цитаті, вирваній із контексту, а самому духу Писання. Наприклад, нинішню агресивну війну заведено виправдовувати тим, що потрібно захищати «останній оплот віри» від «Западу, що впав у сатанізм», зі зброєю в руках.
Що може бути праведнішим і благочестивішим, ніж захист Самого Христа? Однак Євангеліє говорить нам зовсім інше. Коли Іуда прийшов із воїнами до Гефсиманського саду, щоб схопити Ісуса, апостол Петро вихопив меч і безстрашно став на захист Христа: «А Симон Петро, маючи меч, вийняв його, і вдарив раба первосвященичого, і відтяв йому праве вухо. Ім'я рабу було Малх» (Ін. 18:10). Але Господь не схвалив цього: «Тоді каже йому Ісус: поверни меч твій на його місце, бо всі, хто взяв меч, мечем загинуть...» (Мф. 26:52). Вдумаймося в це! Господь каже, що від меча загинуть навіть ті, хто взяв цей меч для захисту Сина Божого!
Ось ще одна ситуація: «...І послав посланців перед обличчям Своїм, і вони пішли, і ввійшли в селище Самарянське, щоб приготувати для Нього, та там не прийняли Його, бо Він мав вигляд того, хто мандрує до Єрусалима. Бачачи це, учні Його, Іаков й Іоанн, сказали: Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов із неба й винищив їх, як і Ілія зробив? Але Він, звернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духа...» (Лк. 9:52-55). У цьому прикладі є все: і «праведний» гнів апостолів, і прагнення постояти за Христа, і вказівка на приклад святого пророка Іллі. З людського погляду все правильно і логічно, але Господь забороняє і каже: «Не знаєте, якого ви духа».
Ну і найнезручніші для пропагандистів війни слова Христа: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, милуйте тих, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить вас, і за тих, хто жене вас...» (Мф. 5:44).
Наведених прикладів достатньо, щоб зробити однозначний висновок: агресивна війна прямо суперечить вченню Христа, незалежно від того, з яких мотивів і з якими цілями вона починається. Аналогічно можна простежити різницю між вченням Євангелія і переданням людським і з інших питань: грошових, соціальних, особистих.
Ще однією ознакою «передання людського» є те, що воно стосується земних питань, а не спасіння душ. Великий християнський Катехізис Православної Кафолічної Східної Церкви дає таке визначення Священному Переданню: «Під Священним Переданням розуміється те, що словом і прикладом люди, які справді вірять і шанують Бога, передають одне одному, а предки передають своїм нащадкам: вчення віри, закон Божий, Таїнства і священні обряди».
Тобто те, що виходить за рамки цих предметів, не може вважатися Священним Переданням за визначенням.
Звісно, і людське передання має право на існування, і святі можуть висловлювати свою думку з найрізноманітніших питань: політичних, соціальних, наукових тощо. Але коли це людське передання вступає в протиріччя з Переданням Священним, воно має бути відкинуте.
Господь дуже різко відреагував, коли апостол Петро поставив людські цінності вище Божественних: «Відтоді Ісус почав відкривати учням Своїм, що Йому треба йти до Єрусалима, і багато постраждати від старійшин, і первосвященників, і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. І, відкликавши Його, Петро почав докоряти Йому: будь милостивий до Себе, Господи! нехай не буде цього з Тобою!. А Він, обернувшись, сказав Петру: Відійди від Мене, сатано, ти Мені спокуса, бо думаєш не про те, що Боже, а що людське» (Мф. 16:21-23). Думати про те, що людське, на збиток тому, що Боже, – ось справжній сатанізм за словами Христа.
І в інших євангельських епізодах Христос старанно оминав розв'язання земних питань, життєвих або політичних. «Тоді люди, що бачили чудо, створене Ісусом, сказали: це воістину Той Пророк, Якому має прийти у світ. Ісус же, довідавшись, що хочуть прийти, ненавмисно взяти Його і зробити царем, знову пішов на гору один» (Ін. 6:14-15). «Хтось із народу сказав Йому: Учителю! скажи братові моєму, щоб він розділив зі мною спадщину. Він же сказав людині тій: хто поставив Мене судити або ділити вас?» (Лк. 12:13-14).
Коли Христа намагалися спровокувати на політичні заяви щодо римського правління, Він змінив саму постановку питання: «Тоді фарисеї пішли й радилися, як би вловити Його в словах. І посилають до Нього учнів своїх з іродіанами, кажучи: Учителю! ми знаємо, що Ти справедливий, і істинно шляху Божого навчаєш, і не дбаєш про догоду будь-кому, бо не дивишся на жодну обличчя, тож скажи нам, як Тобі здається, дозволяється давати данину кесареві, чи ні? Але Ісус, бачачи їхнє лукавство, сказав: що спокушаєте Мене, лицеміри? Покажіть Мені монету, якою платиться данина. Вони принесли Йому динарій. І каже їм: чиє це зображення і напис? Кажуть Йому: кесареві. Тоді каже їм: отже, віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22:15-21).
У Першому посланні до Тимофія апостол Павло дає різні настанови щодо богоугодного життя, а наприкінці підсумовує: «Хто вчить інакшого і не дотримується розумних слів Господа нашого Іісуса Христа і вчення про благочестя, той гордий, нічого не знає, але заражений пристрастю до змагань і балачок, від яких походять заздрість, чвари, лихослів'я, лукаві підозри. Порожні суперечки між людьми пошкодженого розуму, далекими від істини, які думають, ніби благочестя служить для прибутку. Віддаляйся від таких» (1 Тим. 6:3-5).
У тлумаченнях на це місце Писання можна зустріти різне розуміння того, що означає «інакше». Одні тлумачі кажуть, що «інакше» можна розуміти як протилежне або незгодне. Наприклад, Христос вчить про любов до ворогів, а хтось про ненависть до них. Але «інше» можна розуміти і як інакше, тобто інший предмет вчення. Наприклад, Христос говорить про милосердя, а хтось просуває соціальні чи політичні вчення, через які справді дуже часто «відбуваються заздрощі, чвари, лихослів'я, лукаві підозри».
Також потрібно звернути увагу на ще одну ознаку, яку нам дає апостол Павло. Це те, що люди «пошкодженого розуму» думають, що «благочестя служить для прибутку». Під цим прибутком можна розуміти як особисту вигоду, так і користь для держави, суспільства чи будь-якої організації. Апостол засуджує, коли благочестя, яке має служити для наближення людини до Бога, використовується як засіб для досягнення земних цілей. І дає нам пораду, що робити, якщо ми зіткнемося з людьми, які роблять подібне: «Віддаляйся від таких».
Нині в Церкві триває видима боротьба між силами, які хочуть зберегти середньовічну (умовно) форму релігійності, насичену й перенасичену людськими переказами, і тими, хто хоче жити, керуючись Євангелієм і вченням апостолів Христових. Цю боротьбу можна побачити в Україні, Росії, Греції та інших країнах, всередині Помісних Православних Церков, у взаємовідносинах цих Церков між собою (наприклад, Константинопольського Патріархату та УПЦ).
У цій ситуації кожній людині необхідно розуміти, що не кожне передання, яке оголошують Священним або церковним, дійсно є таким. І ще більш необхідно навчитися відрізняти заповіді Божі від передань людських.
