Апостольське читання про сталкера
«Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, каже Господь, і не торкайтесь нечистого, і Я вас прийму, і буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете, говорить Господь Вседержитель!» (2 Кор. 6:17-18), – чуємо ми слова апостола в 17-ту неділю після П’ятидесятниці.
«Вийдіть з-поміж них та відділіться…»
Кажуть, колись середовище було інше і тут було все інакше. Потім сталося щось страшне. У середовище проникла темрява, та, що над безоднею. Спочатку вона зробила маленьку діру, потім стала її розширювати все більше й більше, поки весь простір середовища не наповнився розрухою, старістю і сіро-коричневою порожнечею.
Світ краси перетворився на зону. Отрута проникла у кожну клітину зони. Ходити по ній стало дуже небезпечно. Болото в середовищі прикривалося зверху зеленим красивим лугом, а хижі звірі маскувалися під домашніх тварин. Всюди були розставлені невидимі пастки. Прекрасні жадані форми манили і зазивали, але варто до них тільки потягнутися, як порожнеча миттєво вгризалася в серці, впорскувала в неї кислоту і повільно і болісно розчиняла душу в коричневій рідині гріха. Люди, дихаючи сірководнем зони, також ставали іншими. Вони зливалися із середовищем і наповнювалися його мутно-сірим змістом. Незліченна їх кількість вчаділа від його смороду.
Ось, наприклад одна сторінка з безлічі біографій загиблих людей, спіймана мною на льоту. Це не вигадка, а реальна історія.
Ерудований, який давав гарні надії на майбутнє, молодий чоловік у роки перебудови лихоліття почав спиватися, потім красти і, придбавши якимось чином вогнепальну зброю, займатися розбоєм. Далі були в'язниці і табори. Вийшовши на свободу, він кинув пити, навіть влаштувався на роботу, але тут за ним прийшли вони – господарі середовища.
«Вже пізно», – кажуть вони.
Ось його розповідь: «Вже десять днів одне і те ж. Не можу заснути, опівночі приходить до мене ціла делегація. Півтіні, примари, ось тільки на ногах у них цілком реальні мідні дзвіночки і якісь маленькі тарілки. Від них йде страшний холод. Головне – тупотять своїми копитами в такт биття мого серця. Піднімають мене і ведуть за собою. Я все добре розумію, я не сплю. Приводять мене в якийсь сірий, нескінченно довгий барак, схожий на один із тих, у яких я жив на зоні. Там дуже холодно і сиро. Нари від підлоги до стелі. На них нещасні, похмурі люди. Все сіро, тьмяно, страшно. Я там бачив деяких померлих моїх товаришів, з якими був на відсидці. Тіні показують одне з ліжок. "Ця буде твоє". "Я не хочу", – відповідаю. "Вже пізно", – кажуть вони».
Хлопець збирався прийти на причастя, але не прийшов. Прийшла його невіруюча мама в чорній хустці. Виявляється, її син помер вночі напередодні того дня, коли хотів причаститися. Серце зупинилося.
Мама каже, що коли сина відвезли в морг, то вона відчула в грудях моторошний холод. «Це певно тому, що його в холодильник поклали», – вирішила жінка. Але прийшла вона до церкви не з цієї причини. Вночі до неї приходили тіні з дзвіночками і маленькими мідними тарілочками на ногах. Стояли і мовчки дивилися, тупочучи ногами в такт биття серця…
* * *
По зоні поруч із життям завжди бродить порожнеча. Вона то заходить спереду, то підкрадається ззаду, іноді дихає холодом в потилицю, а буває так що плює прямо в обличчя. Але для того, щоб проковтнути свою чергову жертву, їй потрібно, щоб людина до неї доторкнулася або, хоча б, простягнула до неї руку.
«Не торкайтесь нечистого…» – застережливо звучать слова апостола Павла. Кожен справжній священик – СТАЛКЕР. Йому треба не тільки самому знати правильний шлях до тих самих дверей, але і зуміти інших провести до них. Один невірний крок вузькою стежкою, що веде до мети, і ти загинув сам і погубив тих, хто йшов за тобою. Бути сталкером смертельно небезпечно. Не можна шукати нічого свого, тільки служити іншим і пам'ятати – ти лише провідник.
«Не торкайтесь нечистого…»
Попередник Сталкера по імені Дикобраз закінчив своє життя плачевно. Розбагатів, будучи провідником, і наклав на себе руки. Найстрашніше, це коли священик все життя ходить за Христом, але не заради Христа, а заради своєї вигоди. Безліч тіней Дикобраза живуть в зоні й запрошують найняти їх провідниками до тих самих дверей. Але приведуть вони не до дверей, а туди, звідки вийшли самі – в болото вічної смерті.
* * *
Коли народжується людина, ми запитуємо: «Як пройшли пологи? Яка вага, зріст, чи все нормально?» Але ніхто не задає подібних запитань, коли людина вмирає. «Як помер?» «Сповідався?» «Причастився?» «Чи вийшло з молитвою піти?» «А що було на серці у рідних, коли ховали?» Людей, що надихалися сірим середовищем, цікавить тільки те, як людина увійшла в зону. Але вони не запитують, чи вдалося їй успішно вийти з неї, чи знайшла вона за допомогою сталкера шлях до дверей. Не питають, тому що десь у глибині підсвідомості знають – не знайшов, не дійшов і, навіть, не шукав.
Тут, тук, тук – тільки й чути тупіт копит і стогін душі, що входить у темні, страшні бараки. Там сірка, дим… Або льодовий холод… Або страшний вогонь. У кожного бараку своя специфіка.
Зона – це світ померлого Бога. «Вийдіть з її середовища і відділіться», – кличе нас Живий Бог, – «І Я прийму вас».
Коли довго працюєш провідником, починаєш розуміти – реальної зони нема. Це тільки брехлива бутафорія, дута постановка, світ тіней, що складається з пекельних випарів. Тільки від одного пориву гірського вітру ці тіні миттєво розсіються і на їх місці з'явиться теперішнє. Але поки в зоні тиша, а її сірі тіні стоять міцно і виглядають грізними.
Найважче, коли шукаєш дорогу до дверей за книжковим картками. Тоді йдеш майже навмання. Думаєш, та ця дорога, яка в книзі намальована, або тільки дуже схожа на неї. Найкраще, коли крім книг є ще й професійний провідник, який передасть тобі свій досвід. Але таких зараз один на мільйон, і носить він такий плащ, який робить його майже невидимкою. Знайти сталкера самому практично нереально. До нього може привести тільки Голос зверху. Але ти почуєш його тільки тоді, коли будеш готовий. Коли наповнишся рішучістю «вийти з середовища». Коли зрозумієш, що самому тобі не пройти, а сподіватися більше нема на кого.
Голос зверху приведе тебе до сталкера.
