Про вишиванку — без пафосу, але з любов’ю
Я люблю вишиванку. Не тому, що так треба. Не заради фото у стрічці. А тому що вона — частина мого життя, мого роду, мого серця.
У нашій родині це — жива традиція. У мене вишивала бабуся, прабабуся, рідна тітка мами — відома у нашому селі вишивальниця. Її нитки пам’ятають покоління. Мама вишивала трохи, а мені передалося більше. І сьогодні в моєму гардеробі понад 20 вишиванок — більшість із них я створила сама, інші куплені з думкою, з повагою.
Для мене вишиванка — це не «святе», як зараз полюбляють казати. Історія — так. Традиція — так. Коріння, пам’ять, спадок — так. Але не святиня. Це перебільшення. І маніпуляція. Бо коли з вишиванки ліплять культ — щось ламається. Вишиванка заслуговує на повагу, а не на пафос і фальшиве обожнення.
Я боляче сприймаю, коли вишиванку перетворюють на ширму. Коли в ній виправдовують шароварщину. Коли чиновники одягають її, прикриваючи нею безчестя, зраду, крадіжки.
Для багатьох із нас вона дійсно багато важить. Але не як костюм на роль. А як жива пам’ять про бабусині руки, про хрестики, що з’єднують покоління. Про наше минуле — і наше майбутнє.
