Лина Костенко – украинский Екклесиаст

(Л. Костенко)

На вершине своего творчества любой гений всегда выше самого себя. Это не раз было замечено многими литературными критиками. Когда творческая вершина гения упирается в Небо, тогда и Небо сходит на эту вершину. Таким же образом рождалась и гениальная поэзия Лины Костенко. Есть что-то в этом процессе надмирное, то, что невозможно объяснить только образованием, трудолюбием или одаренностью.

Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

Проникновение за границу обыденности, схватывание надмирной сути, прозрение того, что лежит за покрывалом банальных вещей и событий – это то, что делает творчество гениального поэта бессмертным. Именно оно цепляет наши души, это то, к чему стремится дух человеческий в своем поиске сути вещей.

А день схитне свою орбіту,
І тиша зорі засіва.
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.

На этих вершинах прозрений поэтическое творчество из способа самовыражения перерастает в служение. Притом служение пророческое, которое возвещает на глубинных уровнях бытия волю Божью. Потому что пророк – это не только тот, кто видит и предсказывает грядущее, но и тот, кто правильно, т.е. с позиции вечного, может оценить настоящее, кто указует на непреходящее, на то, к чему нужно стремиться, чем обладать. Такой поет, как и пророк, освящает светом правды Божией то, что прячется по закоулкам во тьме.

Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, 
душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда, — він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди.
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.

За любой дар нужно платить. Мы помним участь ветхозаветных пророков, мы знаем, как мир относится к тем, кто не прогибается под его изменчивость, кто не хочет носить маски, пряча под ними свою суть.

Пророческое служение поэта – это всегда крест. Все, водимые Духом, должны пройти через распятие. Так уж принято в этом мире, что за правду нужно не только бороться, но и страдать. Чтобы любить истину, нужно отказаться от выгодной лжи. Так было всегда. И это участь не только пророков. Таков крест любого человека, кому не безразличен голос совести, голос правды Божией. И то, что мы читаем в поэзии Лины Костенко, касается не только ее лично, это касается каждого из нас. Ее стихи – это голос всечеловека, любящего правду Божию на земле.

Моє життя — в скарбницю горя внесок.
Заплачено сповна — за все, за все, за все.
Душа — як храм з очима древніх фресок.
Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе.

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав'язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід.

***

Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.
Тут не можна пройти, не поранивши душу.
Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

Внешняя трагедия поэта-пророка в том, что его голос никто не хочет слышать. Более того, он вызывает раздражение. Правда, как говорят в народе, всегда «колет глаза». Да и кому нужен голос совести в пустыне безликого общества потребителей, где на первом месте стоит выгода, а не любовь, пронырливость, а не честь?

Эхом «гласа, вопиющего в пустыне» со времен Иоанна Пророка звучит любой пророческий глас, взывающий к вечным ценностям.

Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди. Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.

Раздражает этот глас, потому что не хочет быть гибким и лояльным к подлости и лжи.

Казалось бы, стоило только Иоанну Предтече быть чуточку толерантнее по отношению к увлечениям царя Ирода, и он мог бы проповедовать не в иудейской пустыне, а в центре Иерусалима. Но пророк не захотел. Он, по умолчанию, не умеет пресмыкаться «за хлеб» и петь дифирамбы злу. Поэтому у тех, кто правит этим миром, есть свои домашние, прикормленные поэты, которые готовы за подачку лизать туфли тиранам, воспевая их «доблести».

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Жизнь во дворце и жизнь в пустыне, пускай и человеческой, разные по своей сути. Что лучше – странничество и скитания или стабильность и покой? Этот вопрос лишен смысла для того, кто выбрал целью жизни путь к вечной Правде.

Пророк везде гоним, он всегда странник, его голос укол в сердце безразличия, обличение гордыни и хамства. Вся наша жизнь – это путь поиска покоя Бога, вечной славы Его Царства среди маленьких ветшающих земных царств.

Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

* * *

«Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі Земля Обітованна?
Казарми в Гетсиманському саду
І всі народи – як розкрита рана…

Имя всем нам – «страждущий человек». В мире разлито страдание, и главная причина ему – грех, который, как яд, разрушает наши души.

Заповеди Божьи – это перегородки, которые поставлены Богом между нами и грехами. Пророческая поэзия призвана на Земле вещать Волю Божию и, не умолкая, предупреждать о том, что ждет тех, кто нарушит эти заповеди.

А хто від правди ступить на півметра,—
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан.
Той хоч умре з набитим гаманцем,—
душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться —
дорога ницих в землю западеться!

Этот вещий голос мир будет пытаться заглушить любыми средствами – страхом, пытками, преследованиями. Как гнали первых христиан, так будут гнать и последних. Способы, средства, методы гонений будут меняться, но суть их останется прежней. Это вековечная борьба добра со злом, правды с ложью, ненависти с любовью. Но все усилия дьявола победить сынов света обречены на поражение. Потому что с ними Бог: и есть, и будет.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання…
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваші леви лижуть мені ноги.
І ваші слуги насміялись з вас.

«Успех» дьявола проявляется в другом. В том, что люди с каждым поколением становятся все мельче и мельче. Истощается дух благородства, великодушия, величие образа Божия в человеке, а приходит дух мелкого себялюбия и пресмыкательства перед «золотым тельцом». Самое ценное, что есть во Вселенной – душа человеческая, и та становится все меньше и дешевле.

Сидить диявол десь на Гіндукуші.
Вивчає звідти всяку Божу твар.
Питає: – Гей! Почім сьогодні душі?
Чому такий неякісний товар?

Наверно, любой человек, у которого еще жива совесть, испытывал в своей душе желание закрыться от зла этого мира, остановить безумное вращение всепланетарного зла, чтобы сойти на ближайшей остановке в вечнозеленую красоту добра, в мир, где нет боли и зла.

Обридли відьомські шабаші фікцій
І ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часов в двадцятому віці
Забитись в печеру і няньчить вогонь»

* * *

Сіре місто, бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.

Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.

Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.

Погоня за славой, почестями, ненасытное желание власти и денег, приводят к колоссальной деградации души. Слава человека в другом – в Божией Благодати, облачившись в которую, его душа станет световидной и будет отражать в себе сияние небесной славы Бога.

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава - це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.

А пока мы, еще нищие, голые и голодные, не имеющее в себе Духа Божия, научимся хотя бы быть людьми если не с большой, то хотя бы и не из совсем уже маленькой буквы. Что можно еще сказать людям после заповеди, данной Богом, «любите друг друга», к чему воззвать после Его слов «покайтесь, ибо приблизилось Царство Божие»?

Может быть, еще кто-то способен услышать голос пророка, вопиющего в пустыни человеческой черствости и безразличия:

І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —

і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Как же важно для нашей души не ослепнуть и научиться видеть первозданную красоту святости и чистоты в этом грешном мире.

Коліна преклонивши як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим...
Світає, Господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.

Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?

* * *

 Остання в світі казка сидить під образами…

* * *

Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову
Я з ними теж мовчанням говорю

Давно замечено святыми отцами всех времен и народов, что чем больше в жизни у человека боли, тем ценнее та любовь, которая рождается от этой боли, чем глубже духовный опыт, тем чище сердце, омытое слезами.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

* * *

Вчитайтесь в эти граненые алмазы, взятые мною из творчества Лины Костенко:
«Застряло серце, мов осколок в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть».

* * *

«Благословенна кожна мить життя
На цих всесвітніх косовицях смерті»

* * *

«Так думки печаль прополоскала
Що, як сад під зливою, живу».

* * *

«І як в душі не хоче проминать
і все, і всі, побачені крізь сльози!»
«Душа пройшла всі стадії печалі
Тепер уже сміятися пора»

* * *

«Минає день. Ну от ми й піднялись
Ще на одну щаблиночку страждання»

* * *

«Найвище уміння – почати спочатку
Життя, розуміння, дорогу, себе»

Все они разными гранями отзеркаливают сущность живой души, ее трагедию бытия в этом мире, ее радость духовного взросления, ее подвиг и ее муку. Жизнь – это сеяние в душу зерен, плоды которых мы будем пожинать в вечности. Так идут по полю этой жизни поколение за поколением, появляясь на мгновение вечности на земле и снова исчезая. И так век за веком.

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

Опыт, который мы собираем в этой временной жизни, призван нас научить видеть красоту и научиться благодарить Бога за Его великий дар Быть. Пока дана нам жизнь на этой планете, пока у нас есть время, мы можем вчувствоваться в нетленную красоту Бога, которая отражена в красках земного мира, мира, в котором нет мелочей, а есть счастье, раздробленное на маленькие кусочки времени.

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,а післязавтра — казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить — як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів

Истинное призвание поэта – «Глаголом жечь сердца людей». И пускай от этих глаголов потом останется лишь пепел, но всегда есть надежда на то, что этот огонь зажжет хотя бы несколько сердец и жизнь на земле станет светлее.

Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п'янять.

Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров'ю на її тернах.

Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі –
і тільки жменька попелу в руці»

С Днем рождения, Лина Васильевна!