«Дивергент, глава 2: Інсургент». Бути інакшим
Зазвичай молодіжна кіно-белетристика набуває популярності серед широкої аудиторії за рахунок захоплюючого сюжету, яскравих спецефектів, виразних слоганів та «зворушливої» любовної лінії. Цим же вона викликає зневагу інтелектуальних дискурсантів. Однак буває, що з цієї категорії кіно в поле зору потрапляє фільм, який попри свої «фасадні» елементи приємно дивує напруженим смисловим посилом. Таким є цьогорічний рейтинговий сіквел Роберта Швентке «Інсургент» – екранізація другої частини фантастичної трилогії молодої американської авторки Вероніки Рот, яка здобула визнання завдяки своєму першому роману-антиутопії «Дивергент» (друга позиція у списку бестселерів «New York Times» за 2012 рік).
В «Інсургенті», як і в першій частині кінотрилогії, стилізовано рімейкуються окремі тематичні та ідейні елементи класиків антиутопічного жанру ХХ століття Джорджа Оруела («1984») та Олдоса Хакслі («О дивний новий світ»). Безперечно, йдеться про модель «ідеального» суспільства (тут – постапокаліптичного Чикаго), в якому кожен належить до певної фракції («Ерудиція», «Відвага», «Зречення», «Щирість», «Доброзичливість») та беззаперечно виконує функції, закріплені за кожною з них. Останні прописані державою задля збереження миру та попередження війни, яка, за офіційною версією, колись знищила решту світу. Прописані «справедливо» – відповідно до персональних характеристик і внутрішніх потреб індивіда, а тому обов’язкові до виконання.
Ерудити забезпечили переконливу аргументацію необхідності такого укладу суспільства: «мирне життя було чимось примарним до того, як засновники збудували місто». Однак ціною цього видимого спокою стала особиста свобода городян, яку тепер визначають загальні норми та правила, встановлені міні-державою, порушення яких суворо карається. Система цілковито контролюється диктатором Джанін і діє бездоганно. Принаймні, допоки в суспільстві не з’являються «небезпечні» – дивергенти: ті, які цілковито не вписуються у формат жодної з фракцій, але можуть належати до кожної з них. Вони мислять інакше, вчиняють всупереч існуючим правилам, ламають стереотипи та своїм прикладом збурюють конформістське суспільство. «Це місто має бути оточене стіною, але воно не має бути в’язницею», – така позиція стає вагомим мотиватором для подальших дій героїв. В «Інсургенті» вони – бунтівники: «непокірні та абсолютно не контрольовані», – як характеризує їх Джанін у традиційному голограммному звернення до жителів міста.
Героїня історії, «обрана» Тріс Праєр, організовує повстання, в чому їй допомагає коханий Тобіас Ітон – дивергент на прізвисько «Фор», а також ті, хто теж не згідний з жорстокою політикою правлячої фракції. Окрім того, «світ-без-війни» потерпає від постійних баталій між лідерами об’єднань та їхніми амбітними прибічниками, які прагнуть перебрати владу до своїх рук, що також потребує вирішення. Затим «Інсургент» – це історія протесту та боротьби за встановлення справедливості, розвінчування шаблонів і особистісного становлення, яке, щоправда, більш виразно прослідковується у тексті Вероніки Рот, аніж у режисерській медіафраншизі.
Здається, вбити Джанін – значить знищити осередок зла й отримати ключ до суспільного благополуччя. Однак виявляється, що для того, аби встановити справедливі закон і порядок, потрібні боротьба не тільки з системою, але й з самим собою. Героїню переслідують кошмари, пов’язані з загибеллю батьків та вимушеним вбивством приятеля Вілла, смерті яких вона не може собі вибачити. Невипадково під час симуляцій, які проходить дівчина, найскладнішою виявляється «доброзичливість», бо саме там доводиться пробачити собі. «Ніхто тебе не любитиме, ніхто не сумуватиме, без тебе світ стане кращим. І ніхто ніколи не пробачить твоїх злочинів», – підступно проговорює альтер его героїні. «Помиляєшся! Бо я – пробачу», – відповідає справжня Тріс, цим самим остаточно проходячи тестові випробування. Прощення – ось те, чого потребує кожен, те, що заповідав нам Господь, повсякчас прощаючи нам наші провини. Це те, що розкриває в людині здатність любити не тільки себе, але й інших.
Контроль над помислами – одна з визначальних проблем, які доводиться вирішувати Тріс на шляху до перемоги, адже усі персоніфіковані жахіття, які переслідують її, знаходяться у ній самій. Це темна сторона її Я і єдиний справжній ворог Тріс. В образі Евелін, матері Тобіаса, внутрішній голос героїні озвучує їй наступне: «Ти боїшся, що врешті він побачить, хто ти насправді, – вбивця». Так, вона боїться і не лише цього, але мусить навчитися контролювати себе, бо від цього залежать життя інших. «Тебе душить гнів, але ти сама це дозволяєш», – чує Тріс під час випробування, яке проходить. І ти розумієш, яку відповідальність несеш за все, що відбувається у ТВОЇЙ душі, усвідомлюєш, війну з чим вести НАЙважче.
Сьогодні модно говорити про боротьбу з «незаконними» порядками та встановлення народної справедливості; про особистісне волевиявлення і свободу кожного, «кому-є-що-сказати»; про свої права та обов’язки інших. Про зміни, які можливі лише шляхом зламу «гнилої» системи, про насильство та вбивство як часто необхідні жертви задля досягнення благородної (?) мети. Урочисто, нарочито та обнадійливо. Як це показано в прифінальних сценах «Інсургенту»: після «відстоювання» послання батьків-засновників, щасливі городяни виходять за межі стіни, яка оточує місто, й прямують у світле майбуття. Вбивство Джанін, з якого розпочинається останнє, залишається непоміченим і сприймається як логічне завершення встановлення «справжньої» світової справедливості.
Не торкаючись того, що скаже про таку перспективу авторка сюжету про Тріс Праєр у третій частині трилогії (чекатимемо екранізації «Аллегіанту. Частини 1» в 2016-му), замислимось над тим, чи справді будь-які методи виправдані задля досягнення «високої» цілі. Джанін першою була переконана в служінні ідеалам добра, й не цуралася жодних засобів для забезпечення його існування. Чи справді «свобода від» може гарантувати щастя кожному, хто звільниться від приписів і норм, надиктованих зверху? Чи дійсно проблема лише у зовнішніх «бар’єрах», які слід знищити? Ці питання періодично виникають під час перегляду фільму. Ми звикли говорити про свободу від системи (бо це потребує «тільки» мужності), але чомусь ніколи про свободу від гріха (бо це вимагає залучення до «роботи» інших «фракцій», випробування яких слід пройти).
Християни, які в сучасному суспільстві є «дивергентами», знають, що зовнішнє благоденство можливе лише тоді, коли відбудеться таке ж «звільнення» від внутрішніх «оков» – того ж гріха: ненависті, злості, відчаю, егоїзму, – того, що борола в собі Тріс під час симулятивних випробувань і не тільки. Ні миру, ні свободи, ні щастя не досягти без ВНУТРІШНЬОЇ боротьби з власними пристрастями. Це – справжній бій. Інакше бунтарі стануть неконтрольованим натовпом, та коли пута впадуть, у когось із протестуючих обов’язково з’явиться бажання зайняти місце поваленого диктатора (як це стається з лідером безфракційних Евелін).
Особливе значення в «Інсургенті» має знайдена Джанін коробка, в якій знаходиться послання батьків-засновників. Такий собі модерний Грааль, за яким полюють ерудити. Єдиний спосіб відкрити коробку – це пройти тест усіх фракцій, що під силу тільки «абсолютному» дивергенту – інсургенту, яким за сюжетом є Тріс. Саме вона стає ключем, що відмикає священну річ. Характерної симптоматики набуває реакція на послання Джанін, яка чекала законного підтвердження правоти своєї політики та ідеології, а натомість почула те, що місто було експериментальним об’єктом для відродження людяності, яка зникла у жорстокому світі, і саме дивергенти є рішенням цієї проблеми. Героїня наказує знищити коробку. Так часто вчиняємо й ми: шукаємо істину, однак, дізнавшись, що вона не співпадає з нашим уявленням про неї, шукаємо способу позбавитись її.
Проблема дивергентів – це проблема тих, хто в певному контексті є інакшим, аніж переважаюча більшість чи навіть усі. От тільки в нашому суспільстві дещо викривлене уявлення про таку інакшість, яку пов’язують з усіма нестандартними проявами особистості, з будь-якими формами зримого протесту та з тими, хто ніби не вписується в консервативну суспільну «нормальність». Однак, в розтлінному блюзнірському світі саме остання перебуває тепер у статусі «бунтарства». Особливо її гнана православна «меншість», яка знаходиться в епіцентрі скандальних провокацій під пильним прицілом ЗМІ. Бо той, хто думає інакше, завжди буде «дивергентом». «Я дуже боюся, що в цьому світі неправильні ми», – зізнається своїй віртуальній матері в одній із симуляція героїня «Інсургенту». Через маловір’я таке хвилювання охоплює багатьох сучасних християн. І це завжди нелегко, бо часто доводиться йти проти всіх.
Коли Тріс каже, що не хоче бути дивергентом, а хоче просто жити, ти розумієш, що це бажання, яке може виникнути в кожного, хто відчує «тягар» своєї непростої «місії». Подібна «слабкість» можлива й серед християн, які не лише «апробовуються» спокусами, які допускає їм Господь, а й мають бути гідним прикладом для тих, хто ще не знає Бога. Однак саме тому, що ми християни, маємо йти до визначеної Ним мети. Заради себе і заради інших. Так, як це зробила героїня Тріс Праєр. І безумовно не мовчати там, де має бути почуте слово Істини. У нас немає «сиворотки правди», але є совість, яка повинна скеровувати наші думки та вчинки. Інакше будемо схожі на фракцію доброзичливих, яка так обурювала Тріс своєю відособленою благістю.
І наостанок. Безперечно, молодіжний екшн «Інсургент» побудований на доволі прозаїчній ідеї (щасливе майбутнє за інакшими). Та й перелицьований християнський мотив месіанства чи чергова голлівудська версія про супергероя не оригінальна. Змодельовані віртуальні реальності, галюциногенні ефекти та любовна лінія на кшталт «я-кохаю-тебе-і-нехай-світ-котиться-в-пекло» роблять фільм подібним до категорії «Голодних ігор» та «Сутінок». Однак, у ньому є те, що змушує замислитись над світом, в якому ми живемо, над тим, яке місце займаємо у ньому, та над майбутнім, у яке йдемо. Повторювана тема, все ж на завжди актуальний матеріал. Слід визнати: в глобалізованому часопросторі сучасності тільки християнська інакшість ще може вирізнити з-поміж цинічної та розгнузданої масовості. Стати внутрішнім «регулятором», забезпечити цілісність і дарувати справжню свободу, яка не залежатиме ні від «бар’єрів», ні від «систем», а лише від звільнення, яке дарує нам Христос.
