Старець Гавриїл (Бунге) – про УПЦ, мучеництво у Святогірську та суд історії
Редакція СПЖ у Німеччині побувала у Швейцарії у схіархімандрита Гавриїла (Бунге) – відомого православного богослова, патролога та автора книг про молитву. 86-річний старець відверто висловив свою думку про вбивство монаха Святогірської лаври, якого він вважає мучеником, про вірність УПЦ у роки гонінь та про долю митрополита Арсенія. Він також пояснив, чому Патріарх Варфоломій у питанні України діяв під тиском, і що чекає на винуватців розколу на суді історії.
Ровередо. Невелике селище в італомовній частині Швейцарії, неподалік від Лугано. Тут, у Хрестовоздвиженській обителі, вже понад сорок років живе схіархімандрит Гавриїл (Бунге) – відомий православний богослов та автор книг про молитву і чернече життя. Сюди приїжджають люди з різних країн світу, щоб сповідатися, причаститися та отримати духовну пораду.
Бесіда з відомим швейцарським старцем була дуже відкритою і щирою – без спроб добирати зручні формулювання чи обходити незручні теми. Ми публікуємо інтерв'ю максимально близько до слів отця Гавриїла, який після закінчення посміхнувся і сказав кореспонденту СПЖ: «Ну а кого або чого мені боятися? Мені вже 86 років».
23 серпня 2026 року у Свято-Успенській Святогірській лаврі група невстановлених осіб напала на насельників обителі. Ця трагедія потрясла православний світ. За словами одного з тих, хто вижив, нападники були одягнені у військову форму і вимагали відповісти на вигук «Слава Україні!». Монах Варсонофій був убитий, інок Григорій і послушник Андрій отримали тяжкі поранення. Останніми словами отця Варсонофія, почутими братією, були: «Слава Господу Ісусу Христу!.. Я монах».
– Як ви дізналися про трагедію у Святогірській лаврі?
– Ми отримали цю новину через соціальні мережі. Ми також побачили фотографії, зокрема вбитого монаха, якого, як мені сказали, зарізали.
Я сам не відвідував Святогірську лавру, я діставався лише до Почаєва. Але отець Євсевій (помічник старця. – Ред.) знає цю обитель особисто.
І я маю сказати, що йдеться не лише про вбитого монаха, але й загалом про канонічну Українську Православну Церкву, з якою ми відчуваємо глибокий особистий зв'язок – завдяки особистим знайомствам і дружбі.
Я глибоко вражений стійкістю наших братів, які в найтяжчих обставинах залишаються вірними аж до самої смерті – буквально до смерті. Адже цей монах міг без труднощів врятувати своє життя, якби підкорився вимозі своїх убивць. Але він цього не зробив.
Він відповів як християнин: слава належить одному Богу. Я глибоко вражений цим і маю сказати, що пишаюся тим, що сам є членом цієї Церкви.
Адже це, зрештою, єдина Церква. А яку саме організаційну форму має Українська Православна Церква – це, так би мовити, не моя турбота.
– Як Ви оцінюєте те, що відбувається з Українською Православною Церквою?
– Гоніння тривають уже багато років – вони почалися ще у 2014 році.
Вірність, яку виявляють її духовенство і миряни, – одна із золотих сторінок церковної історії. Ви знаєте, що я історик і завжди дивлюся на події в історичній перспективі. Чи усвідомлюють самі люди повною мірою значення цих подій, я, звичайно, не знаю.
Вони залишаються вірними своїй вірі та канонічній Церкві, хоча, зрікшись, отримали б безліч переваг. Вони радше готові зазнати побоїв, як владика Лонгін (митрополит Банченський. – Ред.).
Я ніколи раніше не бачив людини з такими величезними синцями навколо обох очей. Навіть не знав, що таке взагалі можливо. Я бував у його монастирі, але самого владики тоді не застав.
Я думаю і про бідного, такого дорогого мені владику Арсенія (митрополит Святогірський. – Ред.), який практично з нуля відновив Святогірську лавру. Все це задокументовано, в інтернеті достатньо матеріалів. Спочатку він став намісником заново відбудованої обителі, а потім – митрополитом.
Він витримав два роки тюрми і не дозволив себе зламати. При цьому він дуже смиренна і миролюбна людина. Зрештою його перевели під домашній арешт – мабуть, побоюючись, що він помре у тюрмі. А це, звичайно, виглядало б дуже погано.
Я знаю, де він зараз. І можу лише здогадуватися, що пережила ця людина, побачивши фотографії та дізнавшись про вбивство свого монаха.
Я досі пам'ятаю, яким владика був – не зневіреним чи пригніченим, але глибоко засмученим, – коли йому довелося відспівувати монаха, який загинув при випадковому влученні снаряда в монастир. Я й сьогодні бачу це перед очима. Він сам служив у храмі – зі сльозами.
І ось тепер – це. Тоді був нещасний випадок, ніхто не робив цього навмисно. А зараз монаха вбили свідомо і по-звірячому. Це жахливо.
– Чи вважаєте Ви вбитого монаха Варсонофія мучеником?
– Як я вже казав вам у нашій особистій бесіді, чи вірять у Бога ті, хто все це чинить, я не знаю. Не мені про це судити. Але в суд історії вони не вірять.
Колись усе це закінчиться.
Особисто я вважаю, що вбитий монах – мученик і має бути прославлений у лику мучеників. Він віддав своє життя за Христа.
Багато хто також казав мені, що Блаженніший Митрополит Онуфрій після своєї кончини буде прославлений у лику святих. Я знаю його особисто і дуже високо ціную. Але історія буде написана потім.
– Що Ви маєте на увазі, говорячи про суд історії?
– Прийнято говорити, що історію пишуть переможці. Але це лише наполовину правда. Вірно і доказово інше: можна знищити скільки завгодно документів, але завжди залишиться достатньо матеріалів, щоб відновити перебіг конфлікту або будь-яких інших подій.
В історії залишиться все, що зазнала Українська Православна Церква, яку всі помісні Церкви завжди визнавали єдиною канонічною в Україні. У тому числі й Патріарх Варфоломій.
– Чому, на Вашу думку, його позиція змінилася?
– Ми ж знаємо, що Патріарх Варфоломій діяв не за власною волею. Скажу вам те, що відомо небагатьом.
З надійного джерела я знаю, що патріарх Варфоломій сказав одному грецькому послу: якби американці не чинили на нього такого сильного тиску, він ніколи б цього не зробив – не став би розколювати Церкву.
Звичайно, все це робилося для того, щоб послабити Росію. Українська Церква тоді була тісніше пов'язана з Московським патріархатом, ніж сьогодні. Я маю на увазі суто інституційний зв'язок.
Саме це мене і розчаровує. Архієпископ Афінський Єронім – теж гідна людина – зазнав надзвичайно сильного тиску і поступився.
Але чому ці люди, наші предстоятелі, просто не поклали свої панагії на стіл і не сказали: «Ні, без мене. Я не хочу заплямувати своє добре ім'я»? Особисто я не можу цього зрозуміти.
Єпископ або патріарх, який спровокував розкол у Церкві, незалежно від причин, не може змити цей гріх навіть власною кров'ю. Так учать святі отці. Навіть власною кров'ю. Це страшно. Мене охоплює жах від самої думки про це. У тих розділах церковної історії, які будуть присвячені нашому часу, все це вже вписано.
Якби Патріарх хоча б покаявся… Але ні. Я знаю його особисто, ще з молодості, тому його вчинок мене не дивує. Все це нескінченно сумно.
Слава Богу, судити наших братів – не наша справа: Суддя всім – один Христос. Я не знаю, якою мірою міг би виміряти все це справедливо, і дякую Богу, що це не моє завдання.
Як богослов і історик, я не можу не поставити собі запитання: невже ці люди не розуміють, що не витримають суду історії – а отже, і суду всього людства?
Я не хотів би, щоб моє ім'я було пов'язане з чимось подібним. Позаду дві тисячі років церковної історії, і ми прекрасно знаємо, як зрештою вона оцінила того чи іншого патріарха, того чи іншого папу.
Тому я ще раз із найглибшою повагою і благоговінням схиляюся перед цією вірністю до смерті – вірністю канонічної Української Православної Церкви.
