Церква в Україні після визнання «ЛДНР»
Політична ситуація в Україні стрімко погіршується. Чого чекати Українській Православній Церкві?
21 лютого 2022 р. Росія визнала «ЛДНР» (Луганську і Донецьку народні республіки). Це означає, що Мінські угоди, на яких сяк-так тримався відносний мир в Україні, фактично поховані. Території «ЛДНР», які при виконанні «Мінська» могли повернутись під контроль України, тепер навряд чи зможуть це зробити, принаймні мирним шляхом. Що далі? Прогнози, як можуть розвиватися події у військовій та політичній сферах, надамо відповідним спеціалістам, а самі спробуємо проаналізувати, як може позначитися ситуація на становищі Української Православної Церкви.
Промова Путіна
Рішення про визнання «ЛДНР» прозвучало 21 лютого у зверненні Володимира Путіна до громадян Росії. Звернення було досить неоднозначним. Президент Росії досить докладно переказав історію України за останні сто років (у своїй інтерпретації), заявив, що Україна – дітище Радянського Союзу, і якщо українська влада хоче побачити, що таке справжня декомунізація, то вона це побачить.
Довідка: сучасна Україна є правонаступницею Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), створеної 10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові. У свою чергу УРСР – правонаступниця Української Радянської Республіки (УРР), яка була створена у березні 1918 р. на ІІ з’їзді рад і входила до складу Радянської Росії. До складу УРР увійшли Донецько-Криворізька радянська республіка та Одеська радянська республіка, які були проголошені більшовиками наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.
Після такого вступу можна було очікувати якихось грандіозних заяв на кшталт повернення України до кордонів 1918 р., але В. Путін обмежився лише визнанням «ЛДНР». Водночас він сказав, що Україна розбазарила всю радянську спадщину і фактично віддала саму себе під зовнішнє управління з боку західних країн.
У промові російського президента були пасажі й про релігійну ситуацію в Україні.
Путін: «У Києві продовжують готувати розправу і над Українською Православною Церквою Московського Патріархату. І це не емоційна оцінка, про це свідчать конкретні рішення та документи. Трагедію церковного розколу влада України цинічно перетворила на інструмент державної політики. Нинішнє керівництво країни не реагує на прохання громадян України скасувати закони, що обмежують права віруючих. Більше того, у Раді зареєстровано нові законопроекти, спрямовані проти духовенства й мільйонів парафіян Української Православної Церкви Московського Патріархату».
Цими словами російський президент дав зрозуміти, що продовження гонінь на УПЦ є неприйнятним. Але чи зіграє ця заява на захист УПЦ – дискусійне питання. Слова президента РФ вже радісно «понесли» прихильники ПЦУ із коментарями – мовляв, «Путін йде звільняти Московський Патріархат».
Можна припустити, що націонал-радикали, а можливо й представники влади, сприймуть слова президента Росії як привід для посилення гонінь на УПЦ.
Війна чи мир?
Після визнання Росією «ЛДНР» думки політичних аналітиків розділилися. Одні, як, наприклад, Д. Джангіров, припустили, що це означає реалізацію «кримського сценарію», тобто припинення бойових дій та окреме (мирне) існування «ЛНДР» та України. Інші, наприклад, Ю. Подоляка вважають, що війна за участю Росії неминуча. Це ж продовжують монотонно стверджувати західні ЗМІ й політики. Наприклад, 23 лютого глава МЗС Великобританії Ліз Трасс вкотре заявила, що на Заході продовжують очікувати повномасштабного вторгнення РФ в Україну, але «ще немає повних доказів того, що Путін направив війська».
Влада України має намір атакувати та зачистити території «ЛДНР».
Але якщо хтось думає, що загроза війни походить тільки від РФ, то він помиляється. 23 лютого нардеп від «ЄС» Олексій Гончаренко заявив: «Бюджетний комітет Верховної Ради щойно ухвалив рішення провести одне з виїзних засідань улітку у звільненому Донецьку». Іншими словами, влада України має намір атакувати та зачистити території «ЛДНР».
Водночас Захід каже, що він не має наміру безпосередньо втручатися у можливий конфлікт. Д. Байден на брифінгу 22 лютого 2022 р. прямо заявив, що «США не мають жодного бажання боротися з РФ», а за кілька годин раніше всі американські військові інструктори були виведені з України. А деякі особи відверто залякують українців. Авторитетний американський експерт Роберт Каган (чоловік заступника держсекретаря Вікторії Нуланд) заявив виданню Washington Post, що Україна припинить своє існування. Дослівно: «І останнє слово про Україну: швидше за все, вона перестане існувати як незалежне утворення (A final word about Ukraine: It will likely cease to exist as an independent entity)».
Однак усі ці, так би мовити, життєві земні аргументи нічого не варті порівняно з волею Божою. Молитва царя Єзекії звернула сонце назад (Книга пророка Ісаї, розділ 38). Молитва за мир в Україні, до якої покликав Блаженніший Митрополит Онуфрій, також здатна навернути назад задуми земних правителів і управити все на благо і мир.
Позиція Церкви та ПЦУ
Позиція УПЦ проста та зрозуміла: війна – це гріх, ми за мир.
Блаженніший Онуфрій: «УПЦ послідовно підтримувала і підтримує територіальну цілісність України і закликає своїх вірних молитися за мир у нашій Українській державі та в усьому світі. Закликаю лідерів держав і всіх, від кого це залежить, не допустити нової війни. Війна – це тяжкий гріх перед Богом!» Тут і коментувати нічого не потрібно. Потрібно лише відповісти на заклик до молитви за мир в Україні.
Подібні тези висловлюють й інші ієрархи УПЦ.
Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука: «Брехливі новини звучать з усіх боків, але ми не повинні до них прислухатися, а сподіватися на Бога! Я прошу кожного з вас: посильте свої молитви до Господа та духовні подвиги!»
Митрополит Черкаський і Канівський Феодосій: «Ті, хто зараз говорить про війну з романтичним придихом, пафосними, гучними словами – ніколи не бачили справжньої війни. Цілком це оцінили жителі Донбасу та інших регіонів України, куди прийшли труни. Пам’ятатимемо, що немає нічого важливішого, ніж життя людини. Немає нічого бажанішого, ніж мир. І нічого трагічнішого, ніж війна».
Єпископ Рівненський і Острозький Пимен: «Молимося за наших військових, лікарів, усіх захисників нашої Батьківщини і намагаємось допомогти їм у нелегкому й дуже важливому служінні. За часів загроз і випробувань наш обов’язок об’єднуватися навколо Христа та Його святих таїнств».
«Закликаю лідерів держав і всіх, від кого це залежить, не допустити нової війни. Війна – це тяжкий гріх перед Богом!»
Блаженніший Онуфрій
Позиція ПЦУ: війна до перемоги
Сергій (Епіфаній) Думенко: «На кремлівську агресію може бути лише одна відповідь: згуртований опір, захист рідної землі, свободи й гідності, боротьба з агресором до перемоги». Можна було б додати або «до останнього українця». Слова красиві, але чи справді пропонується воювати за рідну землю? Адже на момент заяви ніхто на неї не нападав, точніше ситуація нічим не відрізняється від тієї, що була останні 8 років.
У цьому заклику до війни С. Думенко біжить попереду паровоза, адже Президент України В. Зеленський у своєму зверненні в ніч на 22 лютого до ніякої війни не закликав, не оголошував воєнного стану, а навпаки – всіх заспокоїв, сказавши, що можна спати спокійно, і що визнання «ЛДНР» нічого принципово не змінює. Миролюбна риторика була присутня й у зверненні пізно ввечері 22 лютого, в якому В.Зеленський заявив, що зараз немає потреби у загальній мобілізації, і що він готовий до переговорів з Путіним як у двосторонньому, так і в багатосторонньому форматі.
У заяві С. Думенка є ще один примітний момент: заклик не нападати на храми УПЦ.
С. Думенко: «Звертаюся також до всіх співгромадян – Україна пишається міжконфесійним і міжнаціональним світом. Скільки за ці роки не намагався Кремль розпалити протистояння – не зміг досягти успіху. Ми разом не допустимо порушення цього внутрішнього миру і тепер. ПЦУ закликає не допускати насильства проти майна громад Московського Патріархату в Україні чи прихильників Руської Православної Церкви… Ворог лише шукає приводу для виправдання своєї агресії – наше спільне завдання у тому, щоб зруйнувати його задуми».
«На кремлівську агресію може бути лише одна відповідь: боротьба з агресором до перемоги».
Сергій Думенко
По-перше, про який міжконфесійний мир говорить лідер ПЦУ? Прихильники його релігійної організації творять по відношенню до УПЦ справжній терор: захоплюють храми, б’ють священнослужителів, залякують дітей, виганяють сім’ї з їхніх будинків та творять інші беззаконня. Власне заклик С. Думенка не «допускати насильства» і є підтвердженням того, що це насильство має місце.
По-друге, ні з Кремля, ні з РПЦ чи УПЦ чи від їхніх віруючих не чути закликів захоплювати храми ПЦУ. А ось зі стану розкольників закликів до насильства щодо УПЦ – хоч греблю гати. То хто насправді розпалює протистояння?
По-третє, очевидна суперечність між закликом до війни «до перемоги» і закликом «не дати приводу» до війни.
Чого чекати УПЦ?
Навіть якщо зробити фантастичне припущення, що С. Думенко щирий у своєму бажанні захистити УПЦ від зазіхань на церковне майно, то все одно націонал-радикали та чиновники на місцях мають свою думку.
У соцмережах вже розганяють повідомлення про мобілізацію патріотів на війну. Наприклад, «Громадський штаб оборони» видав заклик «Не панікуй! Готуйся!», у якому заявив, що «об’єднання різних громадських ветеранських, патріотичних організацій починає готувати опір окупантам».
Не складно здогадатися, що визнання «ЛДНР» обов’язково викличе в частині радикалів бажання мститися. Але навряд чи мститимуть вони російським військам. Тут згадуються рядки автора «Простоквашино» Григорія Остера: «Вирішив побитися – вибирай того, хто слабший. А сильний може дати здачі, навіщо тобі вона?». Цілком імовірно, що об’єктом «опору» можуть стати ті, кого радикали називають структурою «держави-агресора», і хто захищається лише молитвою – громади УПЦ.
Звичайно, має право на існування думка, що недруги УПЦ замисляться про можливу відповідальність за свої злодіяння, але вірогіднішим є варіант із посиленням гонінь на УПЦ як на побутовому рівні, так і на рівні державної політики. Адже якщо військовий конфлікт розвиватиметься, то найспокусливіший для влади шлях – накачувати населення «ура-патріотизмом» із опорою на відповідні конфесії. І ми знаємо, на кого держава в цьому може спертися – це ПЦУ та УГКЦ з їхньою «війною до перемоги». А що ж УПЦ? Адже зараз багато хто запитує – мовляв, якщо ви патріоти, чому не виступаєте з «рішучими заявами», не засуджуєте, не тавруєте і т.д.
Згадаймо, як фарисеї намагалися підловити Христа, питаючи Його, чи можна платити податок кесареві. Здавалося б, їхня провокація була безпрограшною. Адже сказавши «так», Спаситель показав би себе перед єврейським народом прихильником римських окупантів, а у разі негативної відповіді фарисеї одразу донесли б на нього прокуратору, як на небезпечного бунтівника. Всі ми чудово знаємо, як вчинив Христос: «Покажіть Мені гріш податковий. І принесли динарія Йому. А Він каже до них: Чий це образ і напис? Говорять Йому: Кесарів. Тоді каже Він їм: Тож, віддайте кесарево кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22:19-21).
УПЦ, як і належить Христовій Церкві, не накачує своїх віруючих «праведною» ненавистю, не закликає до «війни до перемоги». Ми прагнемо миру. Наші громади перебувають і в підконтрольній Україні територіях, і в Криму, і в «ЛДНР», наші віруючі причащаються скрізь з однієї чаші. Так, одні зараз вимагають від УПЦ об’єднатися з ними проти «нациків», інші – об’єднатися з ними проти «сепарів» та «агресорів». Але Церква завжди, а особливо в часи погроз і випробувань, об’єднувалася лише навколо Христа. Так вона чинить і сьогодні.
