Як дискредитують Православну Церкву в Україні

Чому українська влада бачить в Українській Православній Церкві свого конкурента (фрагменти доповіді, зачитаної на міжнародній конференції «Глас Апостола Андрія Первозванного в сучасному світі», Патри, Греція, 2017).

У цивілізованому суспільстві історично склалися різні типи державно-церковних відносин. Всі вони засновані на принципі демократичних свобод, поваги до людської особистості, до її гідності і права релігійного вибору. Яким би не був тип церковно-державних відносин – моноконфесійний (Ватикан, Саудівська Аравія та ін), диференційований (Великобританія, Іспанія, Болгарія та ін) чи універсальний (США, Японія, Франція), – жоден тип не передбачає дискримінації по відношенню до власних громадян. Не винятком була й Україна до 2014 року.



В Конституції України закріплений універсальний тип церковно-державних відносин, який передбачає рівність всіх конфесій. З самого початку ця модель існувала de iure, а de facto на місцях більшою підтримкою користувалась лише та конфесія, яку сповідувала більшість населення регіону. На більшій частині України, за винятком її західних областей, приєднаних після 1939 року, такою Церквою була Українська Православна Церква, яка отримала права широкої автономії, самостійності в управлінні, фактично незалежна Церква нашої країни. Взаємодія Церкви і держави в роки незалежності країни показала, що для нас можлива та прийнятна модель партнерських відносин з державою у справі служіння людям та благоустрою суспільства.

У 2014 році відбулась «Революція гідності», причини якої виходять за тему моєї доповіді. Однак люди, що прийшли до влади, замість того, щоб почати будувати відносини з Церквою в руслі європейських цінностей, які декларували як цілепокладання в цій революції, виникла нова модель церковно-державних відносин, яка має тоталітарно-деструктивні елементи, значно гірші, ніж в сегрегаційній моделі відносин до Церкви в СРСР. Ми б назвали цей тип відносин як «Ідентифікаційно-дискримінаційний», який передбачає зрощення держави з певною релігійно-політичною структурою, якій відводиться роль ідеологічно і політично заангажованої релігії.

Політична релігія

Ще під час революції намітилась тенденція зрощування держави з певними релігійними течіями націоналістичної спрямованості. Мета цього руху – подати політичне в якості релігійного, надавши йому національно-патріотичного забарвлення. Лідерами цих течій стали схизматики на чолі з Михайлом Денисенком та уніати, очолені Святославом Шевчуком, які активно включилися в боротьбу між собою за право бути служителями та натхненниками нової ідеології, але мали спільну властивість – ненависть до УПЦ.

В основу цієї моделі покладено інтереси держави з контролю та маніпулювання громадянами, викривлення догматики і канонів Православної Церкви, національна ідентичність та радикально жорстке й антагоністичне відокремлення УПЦ від держави. Як це й характерно для політичної релігії, сама боротьба за владу в країні стала міфологізуватись як боротьба добра зі злом. В якості «зла» подали Росію, а отже, й УПЦ, бо вона перебуває в молитовній єдності з РПЦ. Відбувається сакралізація політичного конфлікту і, відповідно, сакралізація сприйняття ворога.

Причин у країні для такої метаморфози взаємовідносин було чимало.

Причини дискримінації УПЦ

Історична

Наша держава поліетнічна, з багатополярною релігійною структурою. На території нинішньої України були Польське та Угорське королівства, Московське, Молдавське і Литовське князівства, потім Річ Посполита та Московія, а пізніше Австро-Угорська та Російська імперії. В силу складності історичного процесу формування української державності використання політичної релігії показало в ній свою надзвичайну ефективність, оскільки в генетичній пам'яті жителів різних регіонів була абсолютно різна модель розуміння історичної спадщини. У жителів сходу, півдня та центру країни залишився імунітет від насильницького окатоличення та боротьби запорізьких козаків з Польською шляхтою із захисту Православ'я. У жителів західних областей більшим болем відгукнулося, з одного боку, насильницьке насадження унії «вогнем і мечем» з XVII ст., а з іншого, радянізація цього регіону у зв'язку з подіями Другої світової війни. Те ж саме можна сказати і про Львівський Собор 1946 року, який досі неоднозначно оцінюють в історії Православної Церкви.

Виховна

Більшість людей, якщо вони дотримуються тієї чи іншої релігії або віри, роблять це в силу того, що за своїм народженням або вихованням вони належать до цієї релігії або віри. Установки, сприйняті в дитинстві від батьків, мають стійкий та глибокий вплив на всю їхню життєву позицію, і практично неможливо розлучитися з ними, визнати їх помилковість або ж сприйняти нові погляди. Знаючи положення лише своєї релігії або віри, вони мало цікавляться вивченням або осмисленням іншої віри, не бажають зміни всього укладу їхнього життя.

Тому той спосіб мислення, який зараз нав'язують в країні, особливо болісно сприймають на східних і південних теренах України.

Ідеологічна

Все це призвело до виникнення в різних регіонах нашої батьківщини історично обумовлених відцентрових тенденцій. Але при вмілій та мудрій повазі місцевих традицій, дбайливому і тактовному ставленні до народної пам'яті їх можна мінімізувати. Однак замість цього можновладці почали активно нав'язувати тільки одну, локальну західно-українську ідеологію в якості загальнодержавної, засновану на засадах унії та націоналізму, з її героями та світоглядом. Вводячи у велике збентеження всіх тих, хто цю ідеологію не поділяє.

Важливим моментом є те, що причиною розбіжностей релігія не була й не могла бути, як це показав у своїх роботах американський вчений Гордон Олпорт. Істинною причиною релігійних конфліктів була не віра, а марновірство, її спотворена форма. Зокрема, одним з найодіозніших проповідників та розпалювачів дискримінації в Україні є Михайло Денисенко. Чого тільки варта його заява про те, що федералізація – це гріх, який потрібно змивати кров'ю.



Всім відомо, якщо діяльність державних установ та засобів масової інформації не виходить з принципу однакової поваги до релігійних переконань, це неминуче призводить до дискримінації за релігійною ознакою.

Держава всіляко підтримує релігійну стратифікацію. Сьогодні в нашій країні неможливо зробити державну кар'єру, зайняти хоч якусь мало-мальськи значущу нішу в державній службі чиновнику, який відкрито підтримує УПЦ та відносить себе до її членів.

Соціально-економічна

Дуже важливу роль у сформованій ситуації відіграють соціально-економічні проблеми життя суспільства. Різке зубожіння людей після подій на Майдані в 2014 році, війна на південному сході країни, непопулярні реформи – все це стає тим «соціальним фільтром» (Еріксон, Фромм), який згущує конфлікт, нагнітає страх та відчай серед населення.

На тлі військових дій можновладці в Україні не хочуть займатися вирішенням економічних проблем та підвищувати добробут людей, але годують народ обіцянками, що «буде як в Європі» і якщо буде ЄППЦ – всі проблеми підуть.

Секуляризація суспільства

Чималу роль у цьому відіграє секуляризація суспільства та відступ від віри Отців. Головною ідеологією ще з часів СРСР у країні стали мрія про сите та комфортне життя, ідеї гедонізму. Гасла Євромайдану – інтеграція в Європу, європейські цінності та інше. Ніхто не зможе нам дорікнути в тому, що сучасна Європа – яскравий приклад гедонізму.

Єдиний, хто заважає розквіту гедонізму в Україні, – УПЦ, яка консервативна і ніяк не хоче приймати рівність статей, евтаназію і те, що головним для людей має бути золотий тілець, а не Бог. Втім, замість європейського благополуччя народ має протилежне, що є природним наслідком його відступу від Бога. Проте саме УПЦ стала єдиною конфесією, яка піддається системній дискримінації. Олпорт вважає, що одна лише різниця у віруваннях не призводить до переслідувань. Фактично, релігійні доктрини чи проповіді аж ніяк не є причиною дискримінації. Навпаки, релігійні переслідування зазвичай посилюються з політичних міркувань, або ж у зв'язку зі сформованими стереотипами.




Певне, ті, хто сьогодні при владі в Україні, розглядають УПЦ як свого головного конкурента в боротьбі за владу, бо єдиним соціальним інститутом, якому довіряють українці, залишилась Церква. Тому ці люди та сили вдаються до нетерпимості, дискримінації і переслідувань з метою стримування «опозиційної» конфесії.

Методи та механізми дискримінації УПЦ

Дискредитація

Спрямована на підрив авторитету та іміджу УПЦ через недовіру до неї за допомогою брехні. Ненависть до Української Православної Церкви дуже потужно і послідовно розпалюють через позиціонування її внутрішнім ворогом, п'ятою колоною. Для цього формують громадську думку про УПЦ як про організацію, що сприяє сепаратизму та відстоює антиукраїнські інтереси, які загрожують безпеці нашої держави. Як про інститут, який «інші держави та інші державні органи використовують для досягнення своїх геополітичних цілей», міцно пов'язаний з Кремлем.

У підготовленій Національним інститутом стратегічних досліджень (директор – Володимир Горбулін) аналітичній записці, що супроводжує щорічне послання Президента до парламенту від 7 вересня 2017 р., ворогом української державності прямо названа Українська Православна Церква («УПЦ МП», як її називає поточна влада). Найбільша конфесія з найбільшою кількістю парафіян в країні названа «інструментом маніпуляцій Кремля», без всяких на те підстав та доказів. Заклик «Геть московського попа!» лунає відкрито не тільки на вулицях, але й на засіданнях місцевих рад, з екранів телевізорів, на радіо.

На цьому тлі регулярно відбуваються вкидання у громадську свідомість думок про те, що «свічка, куплена в УПЦ, – це куля, пущена в "нашого солдата"», «священики УПЦ не бажають відспівувати українських воїнів», про зберігання зброї та приховування злочинців у храмах і монастирях, і тому подібна брехня.

Інформаційні методи ЗМІ та політика подвійних стандартів

Всі ці процеси по відношенню до УПЦ відбуваються при потуранні Європи, яка волає, якщо ущемляють права нечисленної групи гей-меншин, але мовчить, коли намагаються знищити визнану в усьому Православному світі багатомільйонну Церкву.

Захоплення храмів, рейдерство, бандитизм по відношенню до УПЦ для ЗМІ – прояв свідомості та патріотизму. Будь-які спроби запобігти свавіллю та насильству – рука Москви та сепаратизм. Це все вже стало звичною нормою для українських ЗМІ.

Ідеологи (в основному уніати та розкольники) поклали на мас-медіа місію управління і маніпулювання інформацією. Технології агітаційно-пропагандистського типу спрямовані на контроль за свідомістю й поведінкою людей, а найбільш типовими способами і прийомами інформування є дезінформація та фальсифікація відомостей, а також маніпулювання свідомістю реципієнтів.

Для цієї мети в Україні вперше за роки незалежності відродили цензуру. Все, що видають ЗМІ, підлягає жорсткому контролю. Що говорити, про що і як, спускають ідеологи у вигляді «темників». Будь-які наміри критикувати «своїх» жорстко зупиняють.

Замість реального висвітлення подій, що відбуваються в країні, з українських каналів («5 канал», «1+1», «ZIK» та ін) щодня можна почути про УПЦ такі епітети, як «Церква окупанта», «агенти Кремля», «гундяївці», «сєпари», «вороги української нації» та інше. Начебто абсурд, але якщо ви подивитеся українські ЗМІ, то помітите, наскільки більше ЗМІ виливають бруду на адресу УПЦ, ніж критики на адресу уряду. Такі сюжети закладають ідеологічний грунт під захоплення храмів та забезпечують підтримку дискримінаційної політики держави.

Сепарація

Як результат дискредитації різко проявилась сепарація суспільства на правильних і неправильних. Правильні українці – це ті, хто говорить «державною мовою», хто «скаче» і хто ненавидить УПЦ. Всі інші, за їхньою термінологією, – «ватники», «сєпари» та «московські посіпаки». З 2014 року з'явилися поняття «патріотичні» та «ворожа» Церкви. До перших відносять розкольників і греко-католиків, до других – УПЦ.

У зв'язку з таким розподілом за політичною ознакою розкольники та уніати отримали масу преференцій від влади. Вона у вдячність за службу зробила для Київського патріархату стільки, скільки не зробила жодна інша політична сила: звернення до Патріарха Варфоломія, передача Малої Софії, відкрите лобіювання інтересів Київського патріархату Мінкультом, планомірне придушення УПЦ, участь державних чиновників у церковній раді цієї організації. Зараз тільки «свої» беруть участь в офіційних державних заходах, оформляються на посади капеланів у військових частинах. Українським дипломатичним місіям, які беруть участь у роботі представницьких міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ПАРЄ), поставили завдання забезпечити роз'яснення релігійної ситуації в Україні та просування розкольників на міжнародній арені. Командуючий Національною гвардією прямо заявив, що «московського попа» у нього не буде.

Продовження за посиланням.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.