Чи визнають київський розкол за «болгарським сценарієм»

12 червня в Києві презентували фільм «Українська Православна Церква: у вірі та істині», присвячений 25-річчю Архієрейського Собору в Харкові. Це фільм про український розкол, про тих, хто його вчинив, і про тих, хто йому протистояв. А ще – про те, що з приводу цього розколу думають патріархи і митрополити Єрусалимської, Кіпрської, Елладської, Польської Церков, а також Святої Гори Афон.

Українські розкольники і співчуваючі їм тут же підняли в соцмережах хвилю обурення і закликали мало не бойкотувати фільм. А паралельно завели свою звичну пісню про те, що канонічне визнання, якого ніяк не доб'ється Київський патріархат, вже от-от на підході.

Канонічне визнання. На думку багатьох, це саме те, що утримує значну частину вірян у лоні Української Православної Церкви і не дає їм приєднатися до Київського патріархату, чого їм нібито дуже хочеться. "Не хвилюйтесь! – заспокоюють розкольники. – І болгари, і серби, і румуни проходили в свою автокефалію через період невизнання і неканонічності. А потім все закінчувалося і зняттям заборон і анафем, і відновленням церковного спілкування».

І справді, абсолютно канонічні, що входять сьогодні в єдину православну родину Болгарська, Румунська, Сербська, Елладська, Албанська та інші Церкви свого часу пройшли етап неканонічності та навіть відлучення від Церкви, заборони у священнослужінні і так далі. Навіщо ж так вперто хапатися за якісь умовності, коли існують історичні прецеденти того, як «неканонічність» однією постановою якогось собору, синоду або навіть просто патріарха раптом перетворюється в «канонічність»?

Греко-болгарська схизма почалася 11 травня 1872 року одностороннім проголошенням автокефалії ієрархами Константинопольського Патріархату болгарського походження. У відповідь Константинопольський Патріарший Синод оголосив Болгарського Екзарха Анфима позбавленим священства, а інших архієреїв – його однодумців – було відлучено від Церкви. А в вересні 1872 року під головуванням Константинопольського Патріарха пройшов Собор, що проголосив Болгарський екзархат таким, що впав у схизму і, відповідно, чужим Єдиної Святої, Вселенської і Апостольської Церкви.

Автокефальний статус Болгарської Церкви був визнаний Константинопольським Патріархатом лише в лютому 1945 року, коли новообраний болгарський Екзарх митрополит Стефан направив до Константинополя прохання зняти з Болгарського кліру і народу оголошене церковне відлучення і відновити мир. Прохання було задоволене, і розкол закінчився. Що й казати, честі болгарським ієрархам, які розірвали спілкування з єдиною Церквою, все це не робить. Але ключовим моментом у цій історії є те, що в розкол пішли всі болгарські єпархії (потім до них приєдналися і македонські), разом з єпископатом, священством і віруючими.

Проголошення автокефалії Сербської Церкви відбулося в Скоп'є в 1346 році на Соборі, який скликав король Сербії Стефан Душан, без узгодження з Константинополем. Через шість років ситуація ускладнилася тим, що Константинопольський патріарх Калліст різко засудив цю автокефалію і піддав анафемі і Стефана Душана, і весь сербський єпископат. Причиною патріаршої жорсткості в цьому питанні було те, що Калліст запідозрив Стефана Душана в бажанні приєднати Сербську Церкву до латинян, про що він прямо і говорить в тексті відлучення: «во наше Православие явися от западный Миссии неправедный и хищный царь сербского народа Душан, сильный единомысленник Западныя Церкви».

Анафема була знята в 1374 році, за умови, що серби залишаться православними і не виганятимуть грецьких єпископів. Цікавим фактом є те, що зняття анафеми відбулося за клопотанням одного скромного афонського ченця сербського походження на ім'я Ісайя. А 1375 року Константинополь визнав за сербським архієпископом статус Патріархату з резиденцією Патріарха в місті Печ. Знову бачимо, що в розкол пішли всі серби з єпископатом і кліром. У тексті анафеми про це чітко сказано: «Наказуємо нехай буде (Стефан Душан) анафема з усім його народом Сербської землі».

Автокефальна Елладська Церква з'явилася внаслідок отримання Грецією незалежності від Османської Порти в 1822 році і освіти Грецького королівства. У 1833 році була проголошена автокефалія Церкви на його території. Причому главою Церкви оголошувався грецький король, яким на той час був малолітній Оттон I. Виникла схизма, яка тривала 17 років.

За такою ж схемою виникла Албанська Православна Церква. У 1912 році Албанія проголосила незалежність від Османської Імперії, а в 1929 році албанські ієрархи проголосили автокефалію. Константинопольський патріархат наклав спочатку заборони, а потім у 1937 році їх зняв і визнав цю автокефалію.
Щось подібне відбувалося і в Румунії, в Грузії, на Кіпрі, в Чорногорії і так далі. З точки зору церковних канонів, ці розколи були протиправними, що абсолютно не красить цих православних Церков. Навіть їх офіційні інформаційні ресурси, на яких розміщені історичні довідки про кожну Церкву, говорять про це дуже скупо. Але всі ці випадки об'єднує одна характерна риса: в розкол ішла вся Церква, розташована на певній території. Всі єпархії, парафії, священство і миряни.
Випадок українського розколу кардинальним чином від усього цього відрізняється. Почнімо з того, що різкі дії болгарського, румунського, сербського та іншого духовенства, спрямовані на незалежність від Константинопольського Патріархату, були, великою мірою, викликані церковною політикою самого Константинополя. Як відомо, Патріарх в Османській імперії був не просто духовним лідером, а главою всіх християн, котрі проживали на території Порти, незалежно від національності. Константинопольські патріархи користувалися цим для того, щоб затвердити грецьку ідентичність у всіх підкорених турками православних народів.

Велике число єпископів у слов'янських країнах були етнічними греками, котрі не звертали великої уваги на національну самобутність народу, в якому вони служили. Крім того, вони спрямовували великі кошти, що отримували зі своїх єпархій, не на їх розвиток, а на утримання Константинопольського Патріархату. Все це викликало протест і невдоволення у слов'янського духовенства і народу. Поки влада турків була сильною, слов'яни терпіли, але коли вона стала слабшати, і почали з'являтися незалежні держави у болгар, румун, сербів та інших, Церкви цих народів стали проголошувати автокефалію без остраху втручання турецьких солдатів.

На відміну від цього, церковна політика Руської Православної Церкви ніколи не характеризувалася нав'язуванням архієреїв народам, які, в силу історичних причин, входили до складу РПЦ. Наприклад, перший предстоятель Української Православної Церкви в її автономному статусі, нині ватажок розколу, колишній Блаженніший Митрополит Філарет – українець за національністю і родом з Донецької області.

Абсолютна більшість українських архієреїв на момент розколу в 1992 році були з України. Митрополит Чернігівський і Ніжинський Антоній (Вакарік) родом з Чернівецької області, звідти ж – митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій (Генсицький), митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), нинішній Предстоятель УПЦ Митрополит Онуфрій (Березовський). Митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій (Дикун) – з Рівненської області, митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон (Шукало) – зі Львова, митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар (Швець) – з Волині і так далі. Тобто вони були своїми для української пастви, а не нав'язаними з «імперського центру».

Але, не дивлячись на своє українське походження і на той факт, що Україна стала в 1991 році незалежною державою, на Архієрейському соборі в Москві в квітні 1992 року вони не підтримали ідею тодішнього Предстоятеля УПЦ про повну її автокефалію. На тому Соборі був присутній 21 архієрей з України. За автокефалію висловилися всього шість. І це при тому, що Філарет, який очолював Київську кафедру з 1966 року, особисто підбирав кандидатури всіх українських архієреїв – ніби-то саме йому вони були зобов'язані своїм архиєрейством.

Розкол під назвою «Київський патріархат» був проголошений 25-26 червня 1992 року, і в нього ухилилися всього два канонічних архієреї, які на той момент вже знаходилися під забороною в священнодійстві. Це сам Філарет (Денисенко) і колишній вікарний єпископ Почаївський Яків (Панчук). Трохи пізніше до них приєднався (теж уже будучи під забороною) колишній єпископ Львівський Андрій (Горак).

Сама ідея автокефалії Української Православної Церкви зустріла масове неприйняття в церковному народі, серед духовенства і єпископату. Абсолютно всі єпархії висловилися за збереження канонічної єдності з Руською Православною Церквою. На тиск тогочасної української влади, в інтересах якої і створювався Київський патріархат, віряни відповіли рішучим протестом. У єпархіях стали створюватися комітети «Захисту православ'я», стали проводитися єпархіальні збори і збиратися підписи проти автокефалії. Вся церковна повнота висловила свою єдину думку – збереження статусу автономної Церкви в складі РПЦ, який вона мала з 1990 року.

Вінцем усіх цих подій став Харківський Собор 1992 року, що відстояв канонічність Церкви і обрав нового Предстоятеля, Митрополита Володимира (Сабодана). Тобто ні про який розкол за болгарським, сербським, румунським та іншим подібним сценарієм і мови не було. У випадках із цими Церквами на їх території не залишалося ніякого «паралельного» єпископату, який зберіг вірність Константинопольському Патріархатові. В розкол йшли всі.
В українському випадку – все з точністю до навпаки. Всі єпархії, все духовенство і єпископат зберегли канонічну єдність з РПЦ. В розкол пішли всього 3 архієреї з 21, котрі перебували, до того ж, під забороною священнодійства. І вже потім, порушивши цю заборону, вони «нарукопокладали» собі всю ту «ієрархію», якою нині хваляться і для якої випрошують канонічне визнання то в Стамбулі, то в Єрусалимі.

Вилікування всіх вищезазначених розколів в Болгарії, Албанії, Румунії і так далі, на яке люблять посилатися прихильники Київського патріархату, відбулося через визнання Константинополем історичного факту – існування на територіях відповідних країн самостійних церковних організацій.

В Україні теж існує така організація – Українська Православна Церква. Вона має свій канонічний статус, автономію і знаходиться в єдності зі Вселенським Православ'ям. Гіпотетичне визнання Київського патріархату за болгарським або сербським сценарієм призвело би до появи в Україні двох паралельних церковних структур, що абсолютно суперечить православній еклезіології. І з цієї причини таке визнання неможливо.

Таким чином, єдиний шлях подолання українського розколу і канонічного визнання – це возз'єднання через принесення покаяння всіх, хто ухилився в розкол з Українською Православною Церквою. Про це не втомлюються повторювати і в Константинополі, і в Єрусалимі, і в інших місцях, куди прямують випрошувати канонічне визнання агенти Київського патріархату.