Операція «Кооперація», або Чому депутати знову взялися за Церкву

Минулого тижня ми стали свідками не пов'язаних, на перший погляд, подій у житті Церкви. Однак при більш близькому розгляді вони виявляються ланками одного ланцюга.

Тихо шифером шарудячи, їде дах не поспішаючи

Перше, на що варто звернути увагу, це конфлікт усередині УАПЦ, який набирає обертів. Все почалося 4 травня – з рішення «Архієрейського собору УАПЦ» про відсторонення від виконання обов'язків керуючого Тернопільською єпархією «єпископа Мукачівського і Карпатського» Віктора Бедя.

Несподівано для верхівки автокефалів духовенство Тернопільської єпархії виступило проти зсуву Бедя з посади. Макарій Малетич (глава УАПЦ), що призначив себе керуючим єпархією, навіть був змушений скасувати свій візит у єпархію, оскільки його просто відмовилися зустрічати належним чином.

Масла у вогонь підлило рішення про повернення з «заслання» скандально відомого «єпископа» Мстислава (Гука), який «прославився» п'яною бійкою в одному з барів Тернополя. Своє рішення у коментарі 1+1 «митрополит» Макарій пояснив... необхідністю ремонту даху. Мовляв, інших людей, здатних на це звершення, в УАПЦ не виявилося.

Але цікаві навіть не ці «внутрішні» розбірки в стані автокефалів. Можна було б і не звернути на них увагу. Хіба мало що у розкольників відбувається. Цікаво інше – у мережі з'явився фейковий сайт Тернопільської єпархії УАПЦ. Його створення датовано 2016 роком, проте новини з'явилися якраз 5 травня, тобто одразу ж після рішення горезвісного «Архієрейського собору».

Людям, які знайомі з церковною «кухнею», не складе труднощів одразу ж визначити автора фальшивого сайту. Це колишній прес-секретар покійного глави УАПЦ Мефодія Кудрякова – Наталія Шевчук. Переглядаючи матеріали сайту, відразу ж звертаєш увагу на демонстративну згадку «Фонду пам'яті блаженнішого митрополита Мефодія», головою якого якраз і є Шевчук.

Шевчук з самого початку зайнялася тим, що в журналістиці зазвичай називають «чорним піаром». Їдкі, на межі хамства і образи коментарі про нинішнього главу УАПЦ є постійним атрибутом її публікацій. Роль її «фонду пам'яті» можна порівняти з аналогічним «фондом пам'яті блаженнішого митрополита Володимира», головою якого є митрополит Олександр Драбинко.

Просто неможливо не помітити схожості – обидва фонди очолили колишні прес-секретарі покійних предстоятелів, обидва фонди протиставляють їх нинішнім. На розум спадає думка, що це не що інше, як відпрацьована піар-технологія, метою якої є деструктивна діяльність всередині обох конфесій.

Продовжуючи аналогію, можна припустити, що активізація діяльності Шевчук теж пов'язана з якимось внутрішнім представником УАПЦ. Уважно вивчивши вміст фейкового сайту, переконуєшся, що, крім критики Макарія, він являє собою суцільну хвалебну оду «єпископу» Віктору Бедю.

Постає питання – а чи не скооперувалися дві споріднені душі проти Макарія?

Амбітний Бедь з самої своєї появи в УАПЦ (після заборони в УПЦ та стусана від УПЦ КП) розгорнув бурхливу діяльність. Неважко припустити його бажання у майбутньому замінити Макарія на посаді предстоятеля УАПЦ. А рішення Архієрейського собору» та скандал з Мстиславом стали спусковим гачком для більш активних дій. Хто на кого вийшов – Шевчук на Бедя, або Бедь на Шевчук – невідомо, однак їхнє співробітництво веде далеко за межі внутрішніх розборок в УАПЦ.

Тобто ланцюжок на цьому не закінчується.

Балаклави зірвані, панове!

4 травня голова управління військового духовенства УПЦ КП та члени «Правого сектора» підписали офіційну угоду про співпрацю та взаємодію. «Стратегічними напрямками співпраці є створення Української Самостійної Соборної Держави та Єдиної Помісної Церкви», – йдеться в угоді.

Як то кажуть, балаклави зірвані! Якщо раніше Київський патріархат намагався особливо не афішувати свою співпрацю з радикалами, то зараз їхній союз закріплено офіційно. Відтепер замки на храмах будуть спилювати не анонімні особи в камуфляжі, а з відкритим забралом та болгаркою наперевіс.

Чому саме зараз? Чому не раніше?

Ось тут ми і підходимо до головної події, що приголомшила віруючих УПЦ – відновлення спроб прийняти у Верховній Раді скандальні законопроекти №4128 та №4511, повторне голосування по яким пройде 18 травня.

Повсталий з нафталіну

Законодавча ініціатива, яка виходить від депутатів «Народного фронту» та Блоку Петра Порошенка, спрямована на створення максимально сприятливих умов для церковного рейдерства. Головною ідеєю законопроекту №4128 є спрощення процедури «зміни юрисдикції» релігійних громад шляхом введення поняття «самоідентифікації».

Іншими словами, Церква не буде визначати, хто є членами її громад, а будь-який випадковий по відношенню до неї громадянин зможе заявити, що є її членом. І претендувати таким чином на майно громади. Немає потреби пояснювати, чому головним об'єктом «грабежу» стане саме УПЦ. А можливо, також і УАПЦ.

Законопроект №4511 говорить про обмеження прав тих конфесій, керівний центр яких знаходиться в країні, яку ВР визнала агресором. Тут прямий натяк на УПЦ, яка нібито адміністративно залежить від РПЦ (хоча, згідно зі статутом УПЦ, це не так). Держава надасть такій конфесії «особливий статус» і змусить погоджувати з собою кандидатури церковного керівництва, тобто фактично візьме Церкву під свій контроль.

Пригадується один з героїв гротескного серіалу про маніяка Ганнібала Лектера – Уїлл Грем, агент ФБР, що володіє унікальною здатністю проникати в розум серійних вбивць. Приходячи на місце злочину, він крок за кроком розмотував клубок подій, зливаючись з розумом вбивці. Зрештою, пов'язуючи всі елементи злочину в єдину картину, він проголошував від імені маніяка – «Такий мій задум».

Спробуємо розібратися у хворій логіці людей, що вирішили розв'язати релігійну війну в Україні.

Як відомо, Константинопольський патріарх Варфоломій вустами свого емісара – архієпископа Іова Гечі – недвозначно вказав умову, за якою можливо говорити про якесь визнання «єдиної помісної церкви». Цією умовою є об'єднання всіх православних конфесій в одну. По-іншому – ніяк.

В українських реаліях це фактично означає – ніколи.

Враховуючи глибоку природу конфлікту між УАПЦ, УПЦ та УПЦ КП, сподіватися на реальне об'єднання нерозумно та наївно. Занадто взаємовиключні позиції у всіх трьох православних конфесій, занадто глибокі суперечності, занадто висока ціна і втрати. Київський патріархат міг би піти на певні поступки, але він цього ніколи не зробить, тому що є заручником власної націоналістичної ідеології, заручником двох десятиліть ненависті до УПЦ, систематичної інформаційної кампанії проти канонічної Церкви та усіх, хто її підтримує.

Тож, безвихідь?

Схоже, українська влада та УПЦ КП прийшли до своєрідного плану реалізації єдності українського православ'я. Якщо його неможливо об'єднати, треба просто знищити УАПЦ і УПЦ, залишивши тільки УПЦ КП. Будучи нездатними вирішувати питання на основі рівноправного діалогу, українська влада у кооперації з УПЦ КП намагається все провернути з позиції грубої сили.

У цьому контексті стає зрозумілим, чому Київський патріархат готується до активізації «бойових дій» проти УПЦ, і чому більш інтенсивно почали дискредитувати УАПЦ (за допомогою засобів масової інформації та внутрішніх «троянських коней»).

Все вказує на наявність єдиного плану та єдиного координуючого центру.

Згадаймо, коли у жовтні виступили автори антицерковних законопроектів, відразу ж після них організували прес-конференцію представники УПЦ КП, заявивши про цілковиту підтримку законодавчих ініціатив, заточених на релігійну війну з УПЦ.

Згадаймо лист Мінкульту до обласних адміністрацій з інструкціями, які абсолютно збігаються з положеннями законопроекту №4128.

Згадаймо лист патріарху Варфоломію з проханням про надання автокефалії «Православній Церкві в Україні», складений та ухвалений за визнанням самих розкольників не без їхньої участі.

Згадаймо сюжети 1+1, які очорняють усі православні конфесії, окрім Київського патріархату.
  
На наш погляд, координаційним центром є Департамент у справах релігії та національностей та його директор – Андрій Юраш. Можливо, за ним стоять і інші сили (наприклад, спецслужби), але практична політика стосовно конфесій виходить саме звідти.

Знищити УПЦ і УАПЦ та створити державну церкву на основі УПЦ КП та УГКЦ – «Такий їхній задум».

Примітно, що цей план повністю збігається з моделлю церковно-державних відносин, запропонованою ОУН (М) – у так званій «конституції Сціборського».

«Артикул ІІІ» цієї «конституції» говорить: «Національними Церквами в Державі визнаються: Українська Православна Автокефальна Церква з Патріархом у Києві та Українська Греко-Католицька Церква з Митрополитом у Львові». Дивовижно схоже на політику української влади, чи не правда?

Микола Сціборський був одним з ідеологів фашизоїдної версії українського націоналізму. У серпні 1939 року за дорученням Андрія Мельника (конкурента Степана Бандери) він розробив проект Конституції України, який передбачав «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» режим.

Ідеологію Сціборського (та й націоналізму взагалі) дістали з нафталіну невипадково.
  
Звичайно, ніхто з можновладців серйозно не сприймає націоналістичні ідеї (за винятком хіба що окремих фанатиків). Вони потрібні лише для того, щоб відволікти народ від соціальних проблем та корупції у вищих ешелонах влади. Поки піймані на гачок патріотичної сентиментальщини українці ненавидітимуть Росію, Путіна і «вату», їхні кишені будуть методично спустошувати олігархи та доларові мільйонери. До того ж, частина українців свідомо може пробачити олігархам грабіжницький режим в обмін на реалізацію націоналістичних ідей в галузі освіти та релігії.

Ось чому влада і окремі політичні групи розігрують «церковну» карту, а Київський патріархат та уніати активно їм у цьому допомагають.