Митрополит Олександр (Драбинко) пішов ва-банк! Частина 1

Зізнаюся вам відверто – я не читаю світських газет, бо по відношенню до світської преси волію користуватися порадою булгаковського професора Преображенського, який наполегливо рекомендував «не читати перед обідом радянських газет» (у нашому випадку – світських українських).

Однак не так давно до мене після служби підійшли кілька з наших парафіян, на обличчях яких без особливих зусиль можна було прочитати збентеження, здивування і деяку розгубленість. Вони вручили мені два номери газети «Експрес», в яких було опубліковано величезне інтерв'ю відомого своїми праворадикальними поглядами митрополита Олександра (Драбинка) під кричущим заголовком – «Великі таємниці УПЦ МП».

Власне, розмови в нас не вийшло: я не знав, про що йде мова, і тільки змушений був вислуховувати претензії, які висловили мені в обличчя зі сльозами на очах наші парафіяни. Суть цих претензій зводилася до двох питань, що були адресовані мені особисто: «Чому ви нічого не робите?» (як я зрозумів, мова тут йшла про священноначаліє взагалі) та «Хіба митрополит Олександр отримав індульгенцію, що гарантує йому право обливати брудом свою Церкву?»

Що я міг відповісти на ці питання? Та й що я можу зробити? Написати викриваючий матеріал, який вихлюпне назовні внутрішньоцерковні проблеми? Потрібно це?

І все ж, після деяких роздумів, я зважився прокоментувати інтерв'ю владики:

- По-перше, я вирішив зробити це, тому що, дійсно, ні в кого з віруючих людей немає права лити бруд на Церкву (використовуючи при цьому неправду, наклеп і лицемірство). Впевнений, якщо б це інтерв'ю дав хто-небудь з відомих мирян, дияконів або єреїв, він відразу ж, як мінімум, був би заборонений у служінні.

- По-друге, я вирішив скористатися порадою самого митрополита Олександра (єдиною здоровою думкою у всьому цьому інтерв'ю), порадою, яка проголошувала: «Звісно, думку вірян можна й ігнорувати. Але тоді одного разу пастир може лишитися без пастви. А отже, якщо ми не хочемо повністю втратити свій вплив на суспільство, то маємо дослухатися до думки української громади, частиною якої ми є» (1).

Ось і спробуйте після цих слів не прислухатися до думки мирян, які передали мені два номери газети «Експрес». Так що ж збентежило наших парафіян? Давайте спробуємо в цьому розібратися.

До речі, висновок про те, що зважившись на це інтерв'ю, владика пішов ва-банк, належить не мені, а тим самим журналістам газети «Експрес»: «Нині Митрополит Александр, здається, пішов ва-банк...» (2) , – саме таке відчуття з'явилося після бесіди з владикою.

На смітнику можна знайти тільки бруд

Перше, що вражає православну людину при читанні інтерв'ю владики – це сам факт його публікації на такому брудному, антицерковному ресурсі, яким є газета «Експрес».

Адже ж міг владика поділитися своїм баченням ситуації, в тому числі і «великими таємницями УПЦ», у себе на сайті (3) або на якому-небудь іншому церковному ресурсі, але його чомусь потягнуло саме на смітник? А що ще можна знайти на смітнику, як не бруд? Ви думаєте, я перебільшую? Анітрохи!

Газета «Експрес» давно відома своїми антицерковними публікаціями. Так, наприклад, варто тільки подивитися її архів (я попросив зробити це одного зі своїх знайомих, який виписує цю газету), і ми легко знайдемо в ній матеріали на кшталт «Міжцерковна війна насувається» (4), де зокрема наводяться образливі висловлювання на адресу канонічної Православної Церкви таких одіозних особистостей, як Андрій Юраш і Дмитро Степовик. Я навмисне даю посилання саме на цей матеріал, бо він був опублікований ще задовго до майдану. Тобто ще до майдану журналісти газети «Експрес» готували міжконфесійне протистояння в Україні.

Більш того, навіть в тому ж номері газети, в якому вийшло інтерв'ю владики Олександра, журналісти назвали розкольника М. А. Денисенко «Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом» (5). Таке іменування розкольницького лідера, невизнаного Вселенським Православ'ям, і який, з точки зору православного віровчення, є мирянином, відлученим від Церкви, вже саме по собі є образою релігійних почуттів православних християн не тільки в Україні, але й в усьому світі.

Але це, як кажуть, тільки «квіточки»!

Ображений митрополит, «обер-прокурор», «рука Москви» і «Біле братство»

Насправді приводом для інтерв'ю став інцидент, який стався між владикою Олександром і підприємцем Вадимом Новинським 23 червня в Корецькому монастирі. Зі слів владики, п'яний Новинський накинувся на нього з кулаками: «... мені здалося, що Вадим Владиславович був нетверезим... – заявив журналістам газети «Експрес», – "Ты раскалываешь Церковь!", кричав він мені навздогін біля стін Корецького монастиря» (6).

Швидше за все, саме цей – «найдзвичайний» – епізод і став тією краплею, яка переповнила чашу терпіння владики Олександра, і він, нарешті, зважився «відкрити всі таємниці» ненависної йому «московської» Церкви, в якій він несе своє пастирське служіння (парадокс, чи не так?).

В першу чергу, звичайно ж, він пройшовся по своєму кривдникові – В. Новинському, який, на думку владики, є в Церкві ніким іншим, як таємним «обер-прокурором». Ви запитаєте, а що це за посада така? Ну, що ж, цілком резонне питання. І я відповім на нього словами самого ж владики Олександра: «Вадим Владиславович спершу не шукав у Церкві посади "обер-прокурора". На цю посаду він був неформально призначений тодішнім президентом Віктором Януковичем. Вся державна влада в ті часи мала своїх неформальних керівників – "смотрящіх". Церква не стала винятком» (7).

Тобто ви зрозуміли – при Януковичі вся наша країна нагадувала бандитський сходняк, і Церква (тобто саме канонічна Церква – про розкольників владика такого не каже) не стала тут винятком. Ось так, ні більше ні менше, владика порівняв Церкву з бандитською малиною!

Тільки він чомусь забув, що в часи В. Януковича Церквою керував Блаженніший Митрополит Володимир, та й сам владика Олександр займав у той час посаду особистого секретаря Блаженнішого, був постійним членом Священного Синоду, а також очолював Відділ зовнішніх церковних зв'язків, тобто, по суті, був «міністром закордонних справ» Церкви. В цей же час нинішній Предстоятель Церкви, Блаженніший Митрополит Онуфрій, очолював Черновецьку кафедру, тобто знаходився досить далеко від Києва, а нинішній керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич) був всього лише одним з вікарних єпископів Київської Митрополії.

У зв'язку з цим особисто в мене виникає ряд розгублених запитань до владиці Олександра, а саме:

- Чому він почав говорити про це тільки зараз? Адже, будучи біля керма церковного управління, він однозначно знав про те, що відбувається, інакше звідки у нього ця інформація? А, може, тоді його все влаштовувало?

- Або, може бути, він все це придумав? І в угарі образи за те, що сьогодні його позбавили усіх посад, навіть не помітив, як спаплюжив цією своєю заявою світлу пам'ять Блаженнішого Митрополита Володимира і, в тому числі, вилив бруд на свій власний «млин»!

Відверто кажучи, я схиляюся до другого варіанту, бо протягом усього інтерв'ю владика жодного разу не зволив підкріпити свої тези хоч якимось фактичним матеріалом.

Ось, наприклад, він звинувачує Віктора Нусенкіса (який, з його слів, був «обер-прокурором» до В. Новинського) у зв'язках з «Білим братством»: «Віктор Нусенкіс – теж дуже колоритна особистість. Є інформація, що до того, як воцерковитися, він стояв біля витоків горезвісного "Білого братства"» (8).

Як говориться, «запахло смаженим», і з хвилини на хвилину владика викладе факти, які доводять, що так воно і було насправді. А як же інакше, адже, якщо вірити владиці: «Є інформація»! Та ба, годі, – він закінчує пасаж про Нусенкіса словами: «Не знаю, чи це дійсно так...» (9).

Ближче кажучи, «інформація» виявилася звичайною пліткою, яку, найімовірніше, сам владика Олександр і вигадав. І як після цього вірити тому, що він каже?

А каже він багато і, що називається, «пекучі питання»: про вплив Москви і т. д. Треба ж обласкати слух українських націоналістів: «Наскільки мені відомо, сьогодні в Україні є два відомих політики, які, на думку експертів, лобіюють в Україні російські інтереси. Це – Віктор Медведчук та Вадим Новинський... Ми живемо в українському суспільстві. А нам пропонується, щоб УПЦ була інструментом ідеологічного впливу Росії... імперські кола в Росії вважали, що в них є ефективний механізм для здійснення політичного впливу – УПЦ» (10).

Що тут скажеш? Владика «все знає», але нам, простим смертним, нічого не скаже. Не скаже про те, як вищевказані особи «лобіюють» інтереси Москви, як нам в УПЦ пропонують бути інструментом ідеологічного впливу Росії і т. д.? Ми ж люди наївні, довірливі, що нам скажуть, в те і віримо? Коротше кажучи, владика просто-напросто тримає свою паству (і братів-співслужителей) за наївних дурників. Така позиція була б зрозуміла, якби мова йшла про світських, нецерковних журналістів, які сьогодні забрехалися гірше, ніж журналісти радянської епохи. Але коли мова йде про віруючу людину, та ще й про митрополита, особисто мені стає якось не по собі.

Звірства Януковича

Зате сам владика протягом усього інтерв'ю відчуває себе більш ніж впевнено: він постійно заграє зі свідомими журналістами, що беруть у нього інтерв'ю, і «лихо» озвучує всі ідеологічні міфи останнього часу, в тому числі і міф про «злісного Януковича», який (ви не знали?) «жорстко» тиснув на Блаженнішого Митрополита Володимира. Владика Олександр так і заявляє: «Я був свідком кількох випадків, коли Янукович натякав Митрополиту Володимирові на потребу піти на відпочинок. "Вам необхідно відпочивати, – казав він Блаженнішому, – а працюють хай молоді"» (11).

Важко коментувати такі речі без іронії: катівні гестапо просто «відпочивають» у порівнянні з цим прикладом «жорсткого тиску» Януковича. Всі ми бачили, в якому стані Блаженніший знаходився в останні роки свого життя – в цій ситуації будь-яка нормальна людина побажала б Блаженнішому відпочити. Зрештою, це нормальна людська реакція на страждання важко хворої людини. Ось, правда, владика Олександр, мабуть, цього не помічав: «Доки я був поруч, Митрополит Володимир почував себе певно...» (12), – стверджує він в інтерв'ю. І тут же, буквально через кілька абзаців, робить прямо протилежну заяву: «До того ж, на той час він (тобто Блаженніший Митрополит Володимир) вже був тяжко хворою людиною» (13).

Але, в принципі, це дрібниці порівняно з тим лицемірством, з якими ми зіткнемося далі.

А Новинський-то був правий, або як треба жити по совісті!

Дивина описаного інциденту, який став поштовхом до розбору нами цього інтерв'ю, полягає ще й у тому, що нібито «нетверезий» В. Новинський сказав набагато більш здорові речі, ніж тверезий владика Олександр. Ще раз нагадаємо, що підприємець В. Новинський звинуватив владику Олександра в тому, що той своїми заявами розколює Церкву.

Природно, владика образився і в кінці інтерв'ю пафосно заявив: «Треба жити за совістю... Скажу одне: зрікатися своїх поглядів я не буду» (14).

І ось тут починається найцікавіше: якщо раніше читач міг просто здивуватися заявам владики, то тепер ми зловили його на відвертій брехні. Насправді владика поміняв погляди. Більш того, він дійсно змінив їх на такі, що ЗА ЙОГО Ж ВЛАСНОЮ ДУМКОЮ, РОЗКОЛЮЮТЬ ЦЕРКВУ. Порівняйте самі, що сказав владика в інтерв'ю газеті «Експрес»:

«Моя позиція – це відновлення церковної єдности на базі канонічної автокефалії Української Церкви... необхідність якої задекларував Харківський Архиєрейський Собор... автокефалія – а тим паче ії бажання – це не розкол, а нормативна у православ' ї форма церковного буття... Безліч молодих людей, які сьогодні є членами Київського Патріархату або УАПЦ, прийшли до православної віри саме в лоні цих структур. І якщо єдиним способом улікування нинішнього ненормального стану розділення є канонічна автокефалія, то нехай буде автокефалія... Церковна більшість (якою на початку 90-х минулого століття була УПЦ) кваліфікувала дії церковної меншості (якою на той час була УПЦ КП) як «розкол». У результаті ідея автокефалії стала маркуватися церковною свідомістю багатьох кліриків та вірян УПЦ як деструктивна» (15).

Тобто зрозуміло: владика вважає, що розкол – це не розкол, а просто розділення православних. І для його подолання потрібна канонічна автокефалія. А ось текст заяви Ювілейного Архієрейського Собору УПЦ, який владика цитує в своїй книзі «Православ'я в посттоталітарній Україні», і з яким, як ми побачимо нижче, він був раніше повністю згоден:

«У православних віруючих викликає глибоку занепокоєність наполегливе прагнення деяких політиків тісно узгодити проблему подолання розколів з питанням про автокефалію УПЦ... Ми неодноразово вказували на неприпустимість підходу з політичними мірками до цієї дуже складної проблеми. Автокефалія – це не атрибут державного суверенітету, але міра, яка сприяє благу Вселенської Церкви Христової... Ті, хто сьогодні намагаються пов'язати питання про подолання розколу з обов'язковим наданням автокефалії УПЦ, не можуть не знати, що сама проблема розколу виникла, в першу чергу, саме через неоднозначне ставлення православних віруючих України до питання про автокефалію. Загальновідомо, що пішли в розкол, головним чином, ті, хто вимагав негайного надання церковної незалежності, мотивуючи це або аргументами політичного порядку, або націоналістичними амбіціями, але не розуміннями блага церковного (Заява Ювілейного Архієрейского Собору Української Православної Церкви від 28 липня 2000 р.)»(16).

Так хто ж був розкольником?

Нижче ми ще поговоримо про те, чому нинішні погляди владики Олександра сприяють поглибленню розколу в Українському Православ'ї, а поки що зауважимо, що він змінив своє ставлення не тільки до питання автокефалії, але й до самих розкольників, і в тому числі, особисто до М. А. Денисенко: «Треба віддати належне Патріархові Філарету, – стверджує владика Олександр, – не зважаючи на складні історичні обставини, йому вдалося створити з анархічного за ідеологією та форомю автокефального руху сталу церковну структуру» (17).

Ми вже говорили про те, що «Київський патріархат» не має до Вселенської Православної Церкви ніякого відношення, а сам Денисенко є мирянином, відлученим від Церкви. Впевнений, що і владика Олександр, що називається, «в курсі» всього цього. Власне, тому він і не служить, і не причащається і т. д. разом з розкольниками. Та й раніше він писав про них ось що: «Перебуваючи на посаді голови Української Церкви, Філарет своєю особистістю дискредитує і кидав тінь на всю Церкву... Соборний розум Церкви переміг вплив диктатури Філарета. Почалося духовне одужання Української Церкви від філаретофобії... УПЦ-КП є неповноцінною ані релігійною, ані політичною організацією. Розкол, вчинений Філаретом Денисенко під «патронатом» Л. Кравчука, породив кризу в українському Православ'ї, в результаті якої Церква була позбавлена можливості консолідувати навколо себе суспільство... Специфічні умови появи УПЦ-КП визначили нестабільність цієї "Церкви" і явне домінування політичного початку в ній над церковним... Таким чином, на теперішньому етапі своєї життєдіяльності "Київський Патріархат" має тенденцію до перетворення у неопротестантську секту із зовнішнім збереження православної обрядовості... Поки буде Філарет, до тих пір буде розкол, і навпаки, скільки буде розкол, до тих пір буде робота Філарету і йому подібним...» (18).

Ось навіть як? Виявляється, був і розкол, вчинений Денисенко, та й сама УПЦ-КП «була» неопротестантською церквою і т. п. Але змінилася політична кон'юнктура в країні, змінилися і погляди владики. Питання в іншому, що стало з совістю?

Посилання:

1.Газета «Експрес», № 56, (8781), 28.07 – 04.08.2016, стор 3, 12 http://www.expres.ua/main/2016/08/09/197212-velyki-tayemnyci-upc-mp-2

2.Газета «Експрес», № 54 (8770), 21.07 – 28.07.2016, стор 1, 4,9. http://www.expres.ua/main/2016/07/27/195331-velyki-tayemnyci-upc-mp

3.Спасо-Преображенський собор УПЦ в Києві. http://www.preobraz.kiev.ua/

4.Газета «Експрес», № 14 (6785), 7.02.2013-14.02.2013, стор 6. https://egazeta24.com/article/35557 http://www.volfoto.inf.ua/pagesi/istomist/statti/2013rik/dm130207/t130209/mizhtse/mizhtse.htm

5-13.Газета «Експрес», № 54 (8770), 21.07 – 28.07.2016, стор 1, 4,9.

14.Газета «Експрес», № 56, (8781) 28.07 – 04.08.2016, стор 3, 12.

15. Газета «Експрес», № 56, (8781) 28.07 – 04.08.2016, стор 3, 12.

16. Олександр Драбинко. Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії). Київ – 2002 р., стор 204-205.

17. Газета «Експрес», № 56, (8781) 28.07 – 04.08.2016, стор 3, 12.

18. Олександр Драбинко. Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії). Київ – 2002 р., стор 58, 86, 155-157, 179.