Київський патріархат чи комуністична партія?

Досить цікаве питання постало при активній роботі по декомунізації України. Усі як один кричать про всюди присутню «совківщину», про бажання зміни не тільки політичних уподобань, але й самого життя не по-радянському, а по-новому – європейському.

Звичайно, завдання риторичне: скільки б пам’ятників не було б повалено чи підручників історії виправлено, які б партії не забороняли і скільки б вулиць не було перейменовано – це нічого не змінить. Адже змінюється лише зовнішнє, все інше залишається таким, як і було: урядові будівлі, заводи й школи, житлові будинки та електростанції, – усе це плід рук людей, які активно позиціонували себе простими радянськими працівниками, що будують світле майбутнє. Багато часу минуло з тих пір. Безперечно, період Радянського Союзу, як і будь-яка епоха, мав свої позитивні та негативні наслідки. Пригнічення свободи, незалежності, приватного господарства – список можна перелічувати довго, але найголовніше з нього – це боротьба з Церквою, тобто з самим Богом. Не дарма усі вчителі Церкви говорять про те, що гонителі істинної Церкви є прямими гонителями Бога.

Усі гоніння, які були спрямовані проти християн, прикривались благими намірами: християни не поважають Закон Мойсея, не підпорядковуються старозавітному первосвященику, християни спалили Рим, через них неврожай у країні, програємо у війнах, не можемо побудувати комунізм, не можемо зробити країну повністю незалежною... можна й далі наводити сотні і тисячі так званих приводів для «благих намірів», але завдання у диявольських сил завжди одне – стерти з лиця землі істинних православних християн.

На жаль, прогрес гоніння з кожною історичною епохою стає дедалі хитрішим, лицемірнішим та підступнішим. Ворог нашого спасіння зрозумів, що смертельними гоніннями Господню Церкву не знищити, адже як казав Тертуліан, «кров християн – це насіння Церкви». Тому тут тільки один варіант – підмінити поняття, дати людям щось взамін.

Цією ідеєю активно зайнялись богоборці з комуністичної партії:

1) мільйони портретів вождів комунізму, які мали б замінити ікони;

2) постійні паради з гаслами про світле майбутнє, замість хресних ходів;

3) у центрі Москви поставили головну «святиню»;

4) І звичайно ж кінцева мрія – комунізм, світле майбутнє.

Але й ця ідеологія, проіснувавши досить довго і, водночас, користуючись допомогою справжнього терору проти християнства, не змогла загасити у людських душах стремління до спасіння та надії на Боже милосердя. Не дивлячись на світлі гасла про світле майбутнє, про мир та працю, ідея комунізму не могла дати людям найголовнішого – любові. Адже саме вона може дати нам надію на спасіння, віру про заступництво та жертовну відданість усього, що у нас є, заради наших ближніх.

«Каже безумний у своїм серці: немає Бога!» (Пс. 14, 1). Скільки тисяч років минуло після того, як пророк Давид промовив ці слова, але кількість таких людей лише продовжує збільшуватись. Хтось так каже, щоб фінансово збагатитися, хтось для того, щоб отримати владу над людьми, а хтось це робить для того, щоб себе поставити вище усіх.

Тому диявол не перестає вигадувати все нові й нові пастки для наших сердець. І ось тут з’являється ще одна пастка нашого ворога, яка практично нічим не відрізняється від Православної Церкви: ті ж облачення, ті ж ієрархічні назви, ікони нічим не відрізняються, та ж молитва. Але чомусь не може серце спокійно споглядати, коли політичні лозунги лунають з кафедри, коли прапори більші, ніж Хресні знамена, коли національна символіка та ідея передує та витісняє християнську мораль та заповіді Божі.

1) Тут споглядаємо такі «хресні ходи», які більше нагадують з’їзди політичних партій

    

2) Також перед нашим поглядом постають «священики церкви», які зі спокійним серцем з’єднують служіння Богові з депутатською кар’єрою

                 

Але, найголовніше, це – наклепи, які притаманні «отцю брехні». Наклепи, які з блискавичною швидкістю розповсюджуються завдяки зацікавленим ЗМІ, через «єпископські» кафедри та простими словами. Усі ці плітки про відмови у похованнях, непожертву на армію, незацікавленість у процвітанні країни, бажання приходу агресора на наші землі навіюють народові думку про те, що є тільки «єдина чесна, незалежна та справедлива церква», яка всіма силами стоїть за процвітання України. Чи так це насправді? Можна проводити сотні годин у дискусіях з цими людьми, наводячи очевидні факти, які доводять протилежне, але не добитися ніякого результату. Варто змиритись з тим, що ті, які породжують ці плітки та наклепи на Церкву Христову, ніяк не ставлять собі за мету почути адекватну, апологетичну відповідь.

Як сьогодні розібратись в істинності тієї чи іншої конфесії? Хтось дивиться на політичні вподобання, хтось слідкує за тим, в якій конфесії бути "модно", а хтось дивиться на справи любові та на те, кого ставить та чи інша конфесія у центрі свого вчення.

І ми знову повертаємось в епоху СРСР, пригадуючи статті законів, за якими тоді засуджували простих священиків: проводив антирадянську агітацію, закликав до протидії влади народних комісарів, бажав відродження імперіалістичного режиму, агітував не йти у лави радянської армії, був посібником німецько-фашистських загарбників під час тимчасової окупації. Звичайно, це не весь список, який ми лишень можемо згадати, але насторожує те, що обвинувачення, які лунали впродовж більш ніж 70 років минулого століття, дуже збігаються за змістом з тими обвинуваченнями, які закидаються зараз, від «єдиної і незалежної». Варто тільки змінити назви країн та керівних органів, і ми отримаємо практично повний збіг.

Цікаво, може ці обвинувачення вигадувались з однією думкою та метою – знищити істину Православну Церкву, або знайти собі цапа-відбувайла, який буде винен у всіх смертних гріхах та у всьому, що робиться у країні? Що ж, для християн це відчуття не нове, але прикро те, що нові гонителі не дуже цікавляться історією. Не було такого періоду, у який би не гонили послідовників Христа, але яких би сил не використовували гонителі, усі старання будуть марні, тому що Христос збудував таку Церкву, яку не здолають навіть ворота пекла.

Тому націоналістичні заклики у центрі світогляду можуть бути тільки у політичних партіях: "Україні – незалежну церкву"; "геть московського попа"; "УПЦ «МП»= КДБ", "заборонити діяльність УПЦ «МП» в Україні", "відібрати у них головні святині", "кожна свічка, куплена в «МП» – це куля для наших бійців"... Ці заклики можна цитувати до безкінечності, але чи є у них любов до ближнього, до ворогів і т. д., найголовніше – чи є у цих закликах Бог? Бог, який сказав: прийдіть до мене всі, струджені і обтяжені, і Я заспокою вас (Мф. 11,28). Ключовим у цій цитаті є саме всі, не дивлячись на колір шкіри, расову приналежність чи політичні переконання. Господь прийшов принести мир кожному, хто захоче Його прийняти у своє серце, але це прийняття без любові та християнських чеснот є неможливим.

Якщо повернутись у дев’яності роки та побачити, хто ж ініціював боротьбу та захоплення православних храмів, то відповідь буде очевидною – ті, які першими виходили на паради з червоними прапорами, ті, які на зборах кричали, б’ючи себе в груди – "ми ж комуністи", ті, які ловили наших батьків, дідів та бабусь, коли вони йшли святити Паску, і які власноруч закривали святині та робили з них хімічні чи зернові склади. Одним словом, – атеїсти, люди, у яких ні тоді, ні зараз на душі не було нічого святого.

Змінилась ще одна історична епоха, помінялись у їхніх руках прапори та герби, тільки одне не змінилось у їхніх серцях: бажання, як і колись, гнати Святу, Соборну та Апостольську Церкву. Те, що при цьому треба кричати – чи «слава ЦК КП», чи «слава УПЦ КП», – для них немає великої різниці, все одно гасла дуже схожі між собою…

П.С. Єдине, що цікавить мене, чи добре вони заховали бюст Ілліча та червоний прапор? А може, нічого не ховаючи, просто пришили до червоного прапору чорний колір?

П.П.С Тому говорити про успіхи проведення декомунізації ще занадто рано, поки ті, які себе називають «єдиною, незалежною», у нових гоніннях на Церкву активно запозичують методи ЦК КП та КДБ.