Монополія на патріотизм. Як Київский патріархат поділяє ветеранів АТО на правильних та неправильних

Воїни, що брали та беруть участь у антитерористичний операції на Сході України, – це люди, до яких українське суспільство ставиться підкреслено шанобливо. Але чи усе так добре, як видається на перший погляд, та яка роль у ставленні до військовиків сучасних релігійних організацій? Здавалося б, ці питання абсолютно не пов’язані між собою. Проте, більш глибокий аналіз змушує констатувати: не усі «АТО-шники» однаково «милі» українському суспільству та тим релігійним організаціям, які його репрезентують на духовній ниві.

«Непатріотична» УПЦ?

Останнім часом вже традиційним стало стверджувати, що Українська Православна Церква не шанує воїнів. Проте, перше ж відвідування допитливою людиною Літургії засвідчить: в усіх храмах УПЦ моляться за нашу державу, її владу та військо. І як би не намагалися спотворити цю ситуацію окремі ЗМІ, кажучи, що ми нібито молимося за перемогу проросійських повстанців на Сході, літургійний текст чітко стверджує молитву за офіційне військо держави. У нашому випадку – України. Проте, деякі медіа та представники релігійної конфесії УПЦ КП починають чіплятися до церковнослов’янського тексту Літургії та казати: ви молитеся «о стране нашей», а хто там вас знає, яка у вас «страна»?

Незважаючи на те, що подібна дискредитація є дешевим та низькопробним псевдодуховним популізмом, є споживачі, котрі реагують на цю інформацію позитивно, а відтак – попит породжує пропозицію. У кінцевому рахунку маємо негативну інформаційну тенденцію: Українська Православна Церква починає асоціюватися з чимось таким, що взагалі не має відношення до Збройних Сил України.

Якщо аналізувати дослівно, то таки не має, бо справа Церкви – молитися та закликати до миру, а не воювати. Проте, зважаючи, що Вона є Боголюдським організмом, виникає питання: хто ж тоді люди, які є вірянами УПЦ? Чи живуть вони десь на Марсі? Чи записане у них в паспорті інше громадянство? Чи оминули їх усі хвилі мобілізації?

Статистика свідчить: Українська Православна Церква є найбільшою релігійною конфесією України. Відтак, очевидно, що саме чоловікам з УПЦ прийшла найбільша кількість повісток. Тож серед наших вірян є величезна кількість учасників АТО. Тепер йдемо до наступного логічного висновку – коли чоловік йде на війну, вдома залишаються батьки, дружина, діти (залежно від конкретного випадку), котрі за нього моляться. Ясна річ, вони це роблять в своєму храмі.

То про яку російську армію чи перемогу проросійських повстанців у даному випадку може йти мова, коли йдеться про дружину, яка молить Бога про припинення війни та повернення живого чоловіка? Проте, окремим людям вигідно маргіналізувати величезну кількість своїх же співгромадян.

Здавалося б, а яка мета такої інформаційної диверсії? На перший погляд, вона є абсолютно нелогічною, але вираз «кому війна, а кому – мати рідна», на жаль, нині є актуальним. Пошук внутрішнього ворога – це «хороший» привід для деяких медійних власників підняти рейтинг своїх ЗМІ, представивши їх перед соціумом такими собі «правдошукачами». Для релігійних конфесій, котрі поступаються УПЦ за кількістю парафій та монастирів, це теж хороший привід нагадати про свою патріотичність. Але хто ж тоді реально шанує українських воїнів, які є вірянами УПЦ, якщо їх можна просто не помітити або ж взагалі видати «недалекими»?

Традиційна реакція УПЦ КП на воїна АТО з УПЦ

Від представників УПЦ КП часто ідуть дорікання – не відспівуєте, не поважаєте, не визнаєте. Проте, у переважній більшості випадків на питання «Хто не відспівав?», «Хто та як зневажив?», «Хто не визнає?» чуються якісь абсолютно абстрактні відповіді на кшталт «троюрідна тітка двоюрідного брата казала», «по «ТСН» сказали» і т.п. Тож дочекатися якоїсь адекватності та виваженості в оцінках тут дарма, адже йде мова про різне ставлення до інформації, її аналізу, відбору та довіри. А якщо відкинути інтелектуальний рівень та звернутися до серця? Можливо, це – не найлогічніший заклик в аналітичній статті, але ж кожен чудово розуміє, що не варто ділити співгромадян за релігійною ознакою – особливо тих, хто захищає нашу землю.

Як показує практика, звична картина світу служителя УПЦ КП руйнується з появою у будь-якій реальній чи онлайн-дискусії воїна з УПЦ, який каже: «Так, я воїн. Я захищав Україну. Я пройшов бої, полон» (в залежності від ситуації). Проте, замість визнання помилок зазвичай починається «діагностування справжності» воїна – а ти дійсно служив, а чи не завербували. Більш того, коли опонент переконується, що військовий є свідомим патріотом та при цьому вірянином УПЦ, починається наступний етап – зверхнє ставлення, образи, поділ на своїх та чужих із автоматичним занесенням воїна УПЦ до людей нижчого ґатунку. І тут вже рівень дискусії залежить від рівня розбещеності культури самого служителя УПЦ КП. В кращому випадку воїна звинуватять у неглибоких знаннях з історії, а в гіршому – у недалекості чи, ба, навіть, дебільності, абсолютно незважаючи на те, що остання є реальною хворобою окремих людей, проте, аж ніяк не воїнів.

Чи справді усе так погано?

Можливо, читач, котрий далекий від дискусій у Фейсбуці чи міжконфесійних чвар, подумає, що автор намагається говорити про якісь одиничні випадки, але, для підтвердження, варто розмістити кілька коментарів «духовенства» та вірян УПЦ КП щодо молитви українських військових в одному з храмів УПЦ за мир. Інформація взята з відкритого доступу окремих ФБ-акаунтів. До слова, один з коментарів належить поважному публіцисту з УПЦ КП, а інший – військовому «капелану». Цікаво, як він ставиться до воїнів УПЦ на фронті та відрізняє їх «від справжніх українців»?

Слід відзначити, що це кілька коментарів, які, до того ж, є доволі пристойними. А що тоді казати про численні дискусії, у яких воїни АТО, що є вірянами УПЦ, перетворюються на «московських орків», «зрадників» і т.п.?
Ось, наприклад, згадаймо випадок у Катеринівці, коли почаївські семінаристи поїхали захищати храм. Один з них – воїн АТО Павло Терновецький, котрий на Сході захищав Україну та був одним з тих, хто записав звернення до релігієзнавця – пана Юраша, який назвав захисників катеринівського храму «тітушками». А ось як у своєму блозі реагує «протоієрей» УПЦ КП Євген Заплетнюк на слова Павла та взагалі його патріотичну позицію.

Як бачимо, так званий «протоієрей» сумнівається у патріотизмі одного воїна, протиставляючи його іншому. Що ж тоді виходить? Воїн АТО з УПЦ – це солдат «іншого гатунку»? Недалекий, несвідомий, неосвічений, випадково мобілізований, або ж і узагалі так званий «аватар», котрий не знає, чому пішов на фронт? За словами представників УПЦ КП, нібито так і є, бо ж не може справжній патріот ходити до «московської церкви».

Коли стикаєшся з такими судженнями, виникають думки: а, може, військовиків з УПЦ й не треба? Аби картину не псували? В такій ситуації виникає думка, що для окремих радикал-«патріотів» кращим є мертвий та відспіваний в УПЦ КП воїн, аніж живий солдат чи офіцер, який любить не лише рідну землю, а й свою Церкву. При цьому на задній план відходять і подвиги, і рідна мова, яка начебто так важлива у Богослужінні.

«Відстоювачі» українізації богослужбових текстів іноді навіть «не снисходят», аби тією мовою, яку вони так відстоюють, пояснити україномовному вірянину, воїну АТО з УПЦ, у чому ж він – не патріот. Саме так мовні, ідеологічні та інші питання одразу відходять на ішний план, коли людина виявляється «не тієї» конфесії. Але, допоки знаходяться споживачі інформаційних маніпуляцій, доти така інформація буде циркулювати у соціумі, хибно дискредитуючи тих, хто готовий був за нього віддати життя.

Про патріотизм P.S.

Їду по справах до іншої області – фото зроблені з інтервалом у кілька годин. 1-ше фото – м. Луцьк, вул. Рівненська, 2-ге фото – м. Остріг, вул. Семінарська. Свіжі оголошення про перевезення на роботу до Москви є як ніколи актуальними. Вони спокійно висять на стовпах, чекаючи на свою аудиторію. Це ж просто робота, правда? А «нелюбов» до Москви для деяких актуальна лише тоді, коли йдеться про тих, хто молиться церковнослов’янською…