Ієрарх УПЦ розповів, як боротися з гріхом засудження
Архієпископ Феодосій розповів, де різниця між засудженням і міркуванням, і як боротися з гріхом засудження.
18 березня 2020 архієпископ Боярський Феодосій, вікарій Київської Митрополії, голова церковного суду Київської єпархії УПЦ, розповів в рамках циклу «Великий піст: крок за кроком з отцем Олександром Клименком» про важливість боротьби з гріхом засудження, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
Владика пояснив, що вести боротьбу зі своїм гріхом засудження кожен повинен сам. Для цього потрібно спробувати почати ставитися до оточуючих людей, як до найближчих.
«Кожна людина знаходиться в образному яйці, і з шкаралупи небачення власних гріхів їй здається, що вона – хороша. Знаєте, будь-який мерзотник, насильник, негідник здається собі дуже хорошим. А якісь свої очевидно недобрі вчинки або навіть злочин проти суспільства він виправдовує або збігом обставин, або тим, що "так просто трапилося", або тим, що «є люди, куди гірше за мене самого».
Господь нам постійно стукає в цю "шкаралупу". І Великим постом цю "шкаралупу" можна хоч трішечки зруйнувати. Господь стукає до нас з пропозицією покаяння, з пропозицією розбити "шкаралупу" і вийти назовні, хоча б ненадовго. Адже все великопісні молитви і богослужіння спрямовані на те, щоб зруйнувати нашу "шкаралупу". І іноді це трапляється з людиною дивним чином.
Ми чули неодноразово про те, що якась людина, далека від Церкви, приїжджає з паломницькою групою, більше з цікавості, на Святу Землю, до Гробу Господнього, – і раптом з його очей ніби спадає пелена, вона починає бачити себе зсередини, починає плакати сльозами покаяння. Відбувається момент переродження... Буває й по-іншому. Часом зовсім несподівані обставини мають у своєму розпорядженні людини до зустрічі з Богом. Тому що покаяння – це завжди зустріч з Богом.
Але віруюча людина повинна сама намагатися зруйнувати свою "шкаралупу", свою "зацукрованість" – ніби вона "добра, адже все навколо такі погані, а вона ще й нічого". Нехай ми говоримо, що "я найгрішніший з грішних", але ми ж знаємо і повинні собі зізнатися, що смиреннословіє – це перша ознака марнославства. Віруюча людина повинна прагнути досягти бачення своїх гріхів і покаяння під час Великого посту. І в якій мірі вона цього досягне, в такий мірі не буде засуджувати оточуючих. Але ця найкраща сіль посолить наш внутрішній стан і не дасть нам здійснювати гріх осуду», – сказав архієрей.
За його словами, вести боротьбу зі своїм гріхом засудження кожен повинен сам. Для цього потрібно спробувати почати ставитися до оточуючих людей, як до найближчих.
«Де різниця між засудженням і міркуванням, між засудженням людини і констатацією факту про неї, як, наприклад: він - наркоман? В цьому випадку я засудив або просто констатував факт? Або коли я сказав про людину, що вона, наприклад, злодій – я засудив її або знову констатував факт? Як ми скажемо про страждаючого наркозалежністю сина нашого недруга, який говорить за нашою спиною погано і якого ми бачити і знати не хочемо. Ми скажемо: "Його син – наркоман". Але і наш син страждає залежністю, і про свого сина скажемо: "Мій син – наркоман". З різним розташуванням серця ми назвемо сина нашого недруга наркоманом і власного сина наркоманом? З протилежним розташуванням серця. У випадку з сином – це буде горе мого серця, і називаючи його наркоманом, ми не засуджуємо. А словами про те, що син ворога – наркоман, ми засуджуємо. Все криється у внутрішньому розташуванні людини, що б вона не говорила. Навіть позитив про іншу людину може бути з підтекстом засуджувальним. <...>
У той же час, є люди, які, начебто, живуть, як всі, впадають в гріхи, як всі, але ніколи нікому ніякого поганого слова не сказали. Кажу про віруючих людей. Думаю, таким людям Господь Свого засуджувального слова на Страшному суді не винесе, але виправдає їх у всьому, якщо вони виправдовували оточуючих», – зазначив архієпископ Феодосій.
Він підкреслив: «Коли Господь дає заповідь "Не судіть, і не судимі будете" (Мф. 7,1), він дає заповідь кожній конкретній людині – нам з вами. Я не маю права наражати кого б то не було суду, тому що Бог буде судити кожного. Тим більше, я не маю права судити внутрішнє розташування душі людини, тому що я її взагалі не знаю. І цю заповідь повинна виконувати кожна віруюча людина.
Державні суди, щоб суспільство жило в рамках законів і моралі, щоб суспільство не було уражено злом і гріхом, мають право виносити свої судження і ізолювати злочинців.
Церковний суд, на відміну від світського, має інший напрямок, про який я скажу трохи пізніше. Але слід згадати також, що далеко не завжди те, що з церковної точки зору є злочином, є злочином з точки зору світської. І навпаки. Більш того, Церковний суд, на відміну від світського суду, який користується Кримінально-процесуальним та іншими кодексами світської держави, керується заповідями Божими і канонами Православної Церкви, які є законами Божими. Тому Церковний суд – це якоюсь мірою Суд Божий, але руками людини і в контексті земного життя. Отже, правила поведінки суддів в Церковному суді дещо інші, ніж суддів цивільних судів.
Завдання Церковного суду – допомогти людині, що оступилася, будь то клірику, будь то звичайній людині, повернутися на правильні "рейки". А що того, хто оступився потрібно показати? А показати треба правильний вихід. Іноді захист людини від його самого буває не дуже приємною. Але, тим не менше, кінцева мета Церковного суду – не покарання, а допомога у виправленні і виведенні людини на колишню правильну дорогу, на дорогу духовного життя, на істинний шлях».
Як повідомляла СПЖ, раніше архієпископ Феодосій розповів, чому саме ця покаянна молитва Єфрема Сиріна зайняла особливе місце в богослужінні Великого посту, і про значення її першої частини.
