Чернецька заставна крамниця без зиску
У XV столітті італійський ремісник, що позичив на хліб, за рік віддавав лихварю половину свого майна. Ченці-францисканці придумали, як зупинити це без жодного прибутку.
Уявімо зимовий вечір в італійському містечку середини XV століття. Ремісник несе до лихваря останнє тепле пальто – єдину річ, яка врятує його родину від холоду. Натомість він отримує жменьку монет, яких вистачить на хліб до весни. Але за цей хліб йому потім доведеться заплатити тридцять, а то й п'ятдесят відсотків річних.
Для порівняння: сьогодні таку ставку одразу назвали б кабальною. У XV столітті вона була нормою. Неврожай, хвороба, будь-який форс-мажор – і людина втрачала знаряддя праці, одяг, дім. Далі на неї чекала боргова тюрма або повна залежність від того, кому вона тепер належала за документами.
Юрист, який знав систему зсередини
У 1462 році в Перуджі відкривається дивна для свого часу установа. Вона приймає в заставу звичайні речі – посуд, робочі інструменти, старий одяг – і видає під них гроші. Але бере за це не тридцять відсотків і не п'ятдесят, а близько п'яти. Рівно стільки, щоб оплатити оренду приміщення та платню писарю й воротарю.
За цією ідеєю стоять два представники францисканського ордену – Барнаба да Терні та Фортунато Копполі. Причому Копполі був не простим ченцем. До постригу він був відомим правознавцем. Він знав закони лихварства настільки добре, що зміг побудувати систему, яка обходила його механізм без сучка й задирки.
Нову установу назвали Monte di Pietà – «Гора милосердя». Слово «гора» тут аж ніяк не означає тип рельєфу: так у середньовічній Італії називали громадську скарбницю, зібраний спільно капітал. По суті це була каса міської взаємодопомоги.
Правила валютних операцій були простими й жорсткими водночас. Позичальник приносить річ. Отримує гроші, обмежені невеликим лімітом. Повертає борг – забирає річ назад. Не повертає – річ продають на аукціоні, але різницю між боргом і виторгованою сумою кредитори віддають йому ж, не залишаючи собі ні гроша. Вже до середини XVI століття таких кас по Італії відкрилося близько двохсот.
Упереджене звинувачення у гріху
Здавалося б, ось воно – універсальне рішення. Рятуй бідняків, не наживайся сам, живи за Євангелієм. Але саме з цього моменту почався піввіковий богословський скандал.
Домініканські богослови подивилися на п'ятивідсоткову комісію й побачили в ній те, проти чого Церква боролася віками, – відсоток на позичені гроші. Старий Завіт прямо забороняє лихварство. Євангеліє вимагає давати в борг, не сподіваючись отримати нічого натомість. Для суворих домініканців будь-який відсоток, навіть символічний, залишався відсотком – а отже, гріхом.
Францисканці відповідали на цю претензію інакше. Йдеться не про прибуток з капіталу, казали вони, а про компенсацію витрат на утримання самого інституту взаємодопомоги.
Це різні речі: одна справа – наживатися на чужій нужді, інша – не розоритися, допомагаючи нужденному.
Напруга суперечки часом сягала таких меж, що бідних нужденних доводилося відправляти ні з чим назад до тих самих лихварів, які давали в борг під тридцять відсотків.
Півстоліття дві богословські школи не могли домовитися. Але поки вчені мужі вели гарячу полеміку, каси все одно продовжували працювати, а бідняки продовжували приносити в заставу ченцям свої останні сковорідки й плащі.
Рішення Ватикану
Суперечку закрив сам Рим. 4 травня 1515 року на десятій сесії V Латеранського Собору папа Лев X видав буллу «Inter multiplices». У ній було сказано: каси милосердя, де помірний відсоток іде виключно на утримання службовців, «не містять жодного роду зла, не дають приводу до гріха і жодним чином не підлягають осуду». Більше того – така позика «гідна схвалення» і найменше схожа на лихварство.
Таке формулювання вже не залишало простору для подальшої суперечки. Церква офіційно визнала: допомагати бідній людині грошима без особистої користі – це не порушення заповіді, а її виконання.
Хто ж виграв цю суперечку?
Соломонове рішення папи можна розглядати як перемогу однієї богословської партії над іншою. Але суть суперечки була не в тому, хто з ченців виявився правий у схоластичному диспуті. Суть полягала у вирішенні долі ремісника з останнім пальтом під пахвою, який зимового вечора вибирав між позикою у жадібного лихваря та неминучим голодом.
Засновники Монті ді П'єта не винайшли нової економічної теорії. Вони зробили набагато важчу річ – знайшли спосіб допомагати людям так, щоб допомога не перетворювалася ні на подачку, що принижує гідність, ні на нову форму експлуатації під побожною вивіскою.
Позичальник не просив милостині. Він залишав заставу й отримував гроші на рівних умовах – просто ці умови не розоряли його.
І, мабуть, саме в цьому й криється християнська відповідь на вічне питання про користь або шкоду грошей. Не варто відмовлятися від ринкової економіки як такої – навіть ченці чудово розуміли, що касирам потрібно платити платню, а приміщення потрібно орендувати. Набагато важливіше, щоб система працювала не на прибуток, а на людину, заради якої вона була створена.
