«Пікасо́»: Різдво в Київській семінарії
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 28
Час дії: 1992–1993 рр.
Місце дії: Київ
Дійові особи: Міша Камінський, семінаристи, викладачі.
У духовній семінарії Новий рік не святкувався взагалі. Навіть подячний молебень, до якого Міша звик у себе на парафії, не правився. Все суворо за уставом. Крім того, наприкінці грудня та на початку січня проходили іспити за перший семестр, після яких семінаристи роз'їжджалися по домівках на Різдво та канікули.
Міша всі іспити склав на відмінно, і йому разом із деякими іншими відмінниками запропонували перейти одразу на другий курс. Таке практикувалося в семінарії. Ще дві сесії, через які такі хлопці перескакували, можна було скласти за індивідуальними відомостями в перші місяці другого семестру.
На свято Різдва Христового всі семінарські гуртожитки спорожніли. Залишився тільки хор, який, як і передбачали Міші, мав тягнути всі церковні служби під час канікул. Деякі хористи таким станом речей тяготилися і заздрили тим, хто поїхав додому, деякі — навпаки. Міша нікому не заздрив, але сумував за своїми товаришами.
Знову, як і влітку, вони залишилися по п'ять–шість чоловік у кімнаті гуртожитку. Зник постійний шум, метушня і нагромадження речей, до яких, як виявилося, цілком можна звикнути і навіть у якомусь сенсі полюбити. У цій тиші, що запанувала, Міша особливо гостро відчував відсутність Георгія. Адже його місце було тут...
Про те, як йому там, у чужій семінарії, він не знав. Ні дзвінків, ні зустрічей з того часу, як він пішов, не було. Тільки молитви: «Господи Ісусе Христе, спаси, помилуй і вразуми раба Твого Георгія».
До Різдва Міші благословили вдягнути підрясник — повсякденний одяг духовенства. Разом із ним цей дорогоцінний подарунок отримали й ті хористи, які до цього часу ходили в семінарських кітелях. Почувши цю новину від регента, Міша щодуху кинувся додому до батьків по гроші. Потім, уже платоспроможний, — до церковної крамниці, де продавали облачення. Приміряв, подивився на себе в дзеркало. Чорний колір личив йому.
«Гарний, – він не зміг стримати посмішки, але тут же згадав про згубність марнославних помислів. – Господи, прости мою душу грішну».
У Різдвяний святвечір на ранковій службі отець Віктор зайшов на крилос.
– Ну що, благословенні, ніхто підрясник не забув, усі акуратненько склали? – він прискіпливо оглянув трьох хористів, які тримали на витягнутих руках свій перший духовний одяг. – Так, зараз заходимо до вівтаря, три поклони, потім по черзі до Блаженнішого під благословення. Кланяємося, цілуємо руку, швиденько назад...
Коли рука Предстоятеля осінила Мішу хресним знаменням, він відчув такий трепет, вдячність і водночас свою недостойність, що на очі навернулися сльози. Любов до Бога, до Блаженнішого, Трапезного храму, Лаври, до всього священного переповнювала його серце. Очі його товаришів теж були вологими. Вони вдяглися в ризниці в підрясники і повернулися на крилос.
Після служби отець Віктор дав настанову:
– Так, перед однокласниками носа не задирати, на уроки ходити в кітелі, підрясник вдягати тільки на служби. Ясно?
Коли Вертоліт видалився, ці настанови доповнив хтось із старшокласників:
– Отримав підрясник — бережи його! Він з твоєю душею одного кольору.
Різдво в Києво-Печерській Лаврі святкувалося дуже урочисто. За півгодини до вечірньої служби починався призивний дзвін на Лаврській дзвіниці. Бом-м, бом-м, бом-м — гудів головний дзвін. Йому вторили дзвони менші, радісно переливаючись напередодні богослужіння. Ченці, священики, миряни і семінаристи, що залишилися, поспішали до Трапезного храму преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських. Під ногами поскрипував сніжок, морозець злегка щипав за ніс.
У церкві було тепло і затишно. Народ поступово заповнював храм. Служба ще не почалася, і знайомі люди, зустрічаючи один одного, цілувалися і вітали з переднем свята. На крилосах стояли регенти і, витягуючи голови, виглядали своїх хористів. Вони хвилювалися, бо ще не всі, хто веде основні партії, були на місці.
Один хор був семінарським, інший — митрополичим. Цей хор був змішаним, чоловічим і жіночим, співали там переважно студенти з консерваторії, а керував ним легенда українського церковно-хорового співу Литвиненко Михайло Семенович. Сімнадцять років, аж до розколу, він був регентом у Володимирському кафедральному соборі при Філареті. Всіма силами він намагався вразумити митрополита не творити розкол. А коли зрозумів, що спроби ці марні, вже після Харківського собору та обрання митрополита Володимира, на службі в свято Вознесіння він безстрашно проспівав: «І господина нашого Блаженнішого Володимира, митрополита Київського і всієї України...» і пішов до нового канонічного митрополита. Сталося це у Володимирському соборі в присутності Філарета та його прихильників, які були просто в шоці від такої сміливості.
Митрополичий хор був гарний ще й тим, що дівчата, які в ньому співали, зовсім не проти були познайомитися з семінаристами, вийти заміж і стати матушками, дружинами священиків. Семінаристи їх так і називали: ХБМ, «хочу бути матушкою». Прізвисько було трохи образливе, хоча нічого ганебного в такому бажанні не було. На правому крилосі були ті, хто хотів стати батюшкою, на лівому — хто хотів бути матушкою. У результаті створювалися міцні багатодітні священицькі сім'ї, які несли свій хрест служіння Богу в парафіяльних храмах по всій країні. Однак на молитовний настрій під час богослужіння це взаємне тяжіння крилосів майже не впливало.
Семінарський регент Стас з'ясовував, чому немає Кості Хомича, основного голосу в другій теноровій партії:
– Де Костик? Він що, спить, чи що? Хто партію вести буде?
– Прийде зараз, мабуть.
– Прийде, прийде, – буркотів Стас. – Отримає він у мене... Так... ноти всім роздав? – це було питання до хориста, відповідального за те, щоб у всіх перед очима в потрібний момент служби опинялися потрібні ноти. Його називали: «секретчик», а шафу з нотами – «секретна частина». Оскільки часто, що саме потрібно співати, яким наспівом, вони дізнавалися всього за кілька секунд, коли аркуш із потрібними нотами «секретчик» клав перед ними на пюпітр.
Нарешті відчинилися царські врата, і маститий митрополичий протодиякон, отець Микола, став обходити з кадилом престол. У цей час на крилос вибіг запиханий Хомич. Він отримав стусана від Стаса і догану:
– Ти що, з глузду з'їхав?!... Вступаємо, братіє. Хто не знає — відпочиває.
Отець Микола вийшов на солею і возгласив громовим голосом:
– Воста-а-ніте-е-е-е!!!
Від його баса мурашки бігли по шкірі, і здавалося, що встануть зараз не тільки бабусі, що сиділи на лавках біля стін, але й братія, похована на лаврському кладовищі. В усьому православному світі, мабуть, не було такого голосу, як у отця Миколи.
Семінаристи гримнули:
– А-амі-інь!!!
Служба пройшла на одному подиху. Після неї трохи поспівали в храмі колядки, з'їли в трапезній останню пісну вечерю і швиденько лягли спати. Скоріше б уже настало саме Різдво, розговіння і візити з колядками до старшої братії монастиря.
У день свята — Божественна літургія, довгоочікуване розговіння і колядки до самого вечора. Всім семінарським хором ходили вітати спочатку Блаженнішого митрополита, потім братію Лаври, згідно з ієрархією: намісник, скарбник, благочинний і так далі.
До Предстоятеля, митрополита Володимира в його резиденцію в Лаврі з'їжджалося дуже багато тих, хто вітав, часом доводилося почекати. Блаженніший любив семінаристів, особливо хор. З великим задоволенням слухав колядки і обдаровував кожного, хто співав, з батьківською щедрістю.
Потім ішли до отця Намісника. Він грошима давав менше, але натомість запрошував до столу і навіть наливав по чарочці коньяку.
Скарбник та інша начальствуюча братія монастиря дякувала за колядки і вітання хто чим: грошима, іконками, смачними пиріжками і так далі. Отримувати це було приємно, але не це було головним. Саме свято було настільки радісним, що хотілося поділитися цією радістю з усіма. Адже Христос народився, Спаситель!
Обійшовши таким чином усю Лавру, їздили колядувати в місто до викладачів, які жили не в монастирі. У ці поїздки вже вирушали меншим складом, бо необхідно було, щоб хоча б чоловік п'ять залишалися співати вечірню службу в Лаврі.
Наступний після Різдва день теж був святковим і називався — Собор Богородиці. Церква особливо шанувала Діву Марію, що народила Спасителя світу. Цього дня після літургії та святкової трапези семінарський хор вирушав колядувати до київських монастирів: Покровського, Іонинського, Флорівського. Приймали їх радо, обдаровували грошима і різними смаколиками, особливо в жіночих монастирях.
У результаті цих вітань у колядників виявлялася на руках сума грошей, яка, по правді кажучи, була не такою вже й великою, але для семінаристів, що жили на всьому казенному, здавалася величезною. Здебільшого ці гроші вони залишали в Лаврській книжковій крамниці, купуючи духовні книги, які вже починали в той час видаватися у великій кількості. Деякі купували собі в місті нову сорочку, одеколон або ще щось.
Міша купив собі перші два томи «Добротолюбія» в м'якій обкладинці, а на решту грошей подав записочки про здоров'я раба Божого Георгія в усіх монастирях, де вони побували з хором.
Продовження буде
