Нерукотворний собор Баха
Бах поховав більше десяти своїх дітей, судився з магістратом через дрова і осліп. Але він встиг збудувати храм, який неможливо зруйнувати.
Вивчаючи християнське мистецтво, ми стояли перед полотнами з потрісканим лаком, розглядали теплий мармур, сперечалися про смисли фресок. Усе це належить до візуальної творчості. Сьогодні ж ми розглянемо будівлю собору, якого немає на жодній карті світу. Він називається Месою сі мінор, і місткість у нього більша, ніж у будь-якому храмі Саксонії.
Архітектор, звісно ж, відомий. Щоправда, звичний його портрет благополучної людини в напудреній перуці, з рівним поглядом і вічною усмішкою ситого генія до цієї споруди жодного стосунку не має. Той Бах, який зводив ці невидимі склепіння, був замучений так, як буває знесилена людина, у якої дім перетворився на цвинтар.
Прокляття роду
Від двох шлюбів у композитора народилося двадцять дітей. Вижило лише десять. Десять разів знедолений батько йшов за труною чергової своєї дитини. Смерть заходила до родини Баха з постійністю цікавої сусідки.
А одного разу вона обійшлася з композитором особливо безцеремонно. Він поїхав у справах, повернувся – а дружини вже немає в живих. Він увійшов до дому і дізнався, що похорон дружини відбувся без його участі.
Дивовижно, але саме ця людина потім виводила каліграфічним, спокійним, майже вишуканим пером ноти хорового номера Crucifixus – Розп'яття. З цього моменту Бах стає музичним архітектором.
Фундамент зі сліз і купол з радості
Подивімося на партитуру Crucifixus як на будівельне креслення. Голоси опускаються вниз дрібними хроматичними кроками – півтон, ще півтон, – і кожен такий крок лягає на душу важким каменем. Музика кладе горе в основу будівлі, ряд за рядом, з упертістю муляра, який знає значення фундаменту для міцності всієї споруди.
А потім угору одразу злітає піснеспів Et Resurrexit – «І воскрес», створюючи купол музичного собору. Цей злет виходить дуже стрімким, адже щойно ми були на самому дні нестримного горя.
Не засвоївши скорботи першої частини цього твору, неможливо відчути піднесеність другої.
Музичний пам'ятник композитора
Біографія композитора-зодчого рясніє різними подіями. Міська рада Лейпцига бачила в ньому впертого ремісника з поганим характером. Йому урізали платню, його штрафували, йому недодавали співаків, його змушували викладати латину, яку він терпіти не міг. Він писав прохання до магістрату про дрова, яких йому постійно недодавали як частину платні. Він витрачав дорогоцінні для творчості дні на юридичні суперечки з людьми, для яких його робота була зайвою статтею витрат.
Багато років потому Бетховен, розмірковуючи про прізвище Баха (по-німецьки воно означає «струмок»), скаже: «Не струмок, а море – ім'я йому!» Але керівництву ратуші, яке торгувалося з ним за в'язанку дров, було не до його генія. Їм була видна лише постійно зростаюча кошторисна сума.
І ось людина, у якої відібрали майже всі блага життя, робить хід, якого від ремісника не чекають: вона виходить з-під юрисдикції магістрату в юрисдикцію Духа, де у чиновників уже немає жодних повноважень.
Відомо, що Бах був переконаним лютеранином, у нього на столі лежала зачитана й списана позначками Калівська Біблія. Один із таких записів, навпроти книги Паралипоменон, звучить так: «При благоговійній музиці завжди присутній Бог Своєю благодаттю». Ці слова багато в чому пояснюють, чому головний пам'ятник своїй творчості композитор втілив у формі католицької меси.
Але Меса сі мінор надто велика для богослужіння. Та й писалася вона не для храму. Вона створювалася як пам'ятник християнської віри, і адресат у твору був один. Той самий, Якого Бах згадував наприкінці партитур абревіатурою з трьох літер – SDG. Він казав: «Кінцевою і першою метою будь-якої музики має бути не що інше, як прославлення Господа і освіження душі. Там, де це не береться до уваги, немає справжньої музики, а є лише диявольський шум».
Альберт Швейцер, богослов і один із найуважніших біографів композитора, зазначав, що для Баха музика – це акт богослужіння і звуки у нього проповідують Євангеліє.
Посилка у вічність
В останні роки у музичного зодчого пропав зір. Після втручання мандрівного хірурга Джона Тейлора – людини, яку найточніше можна назвати шарлатаном, – Бах осліп. Свої останні твори він уже не писав, а диктував наосліп, на слух і напам'ять.
Месу сі мінор повністю автор за свого життя так і не почув. Як не почув оплесків на прем'єрі і вдячних відгуків публіки. Він просто відправив цей твір у вічність, як посилку без зворотної адреси, передавши її Тому, для Кого вона писалася.
