Нерукотворний собор Баха
Бах поховав десятьох своїх дітей, був змушений терпіти принизливі тяжби з магістратом і наприкінці життя осліп. Але він встиг збудувати храм, який неможливо зруйнувати.
Вивчаючи християнське мистецтво, ми стояли перед полотнами з потрісканим лаком, розглядали мармур, сперечалися про смисли фресок. Але сьогодні мова піде про інший витвір мистецтва – собор, якого немає на жодній карті світу. Він називається Месою сі мінор, і місткість у нього більша, ніж у будь-якого храму Саксонії.
Архітектор відомий. Щоправда, його звичний портрет добродушної людини в напудреній перуці, з рівним поглядом і посмішкою незворушного генія не має жодного стосунку до цієї споруди. Той Бах, який зводив ці невидимі склепіння, був виснаженою, замученою людиною, чий дім став схожим на цвинтар.
Прокляття роду
Від двох шлюбів у композитора народилося двадцять дітей. Вижили лише десятеро. Десять разів йому довелося йти за труною власної дитини. Смерть заходила до родини Баха з постійністю цікавої сусідки.
А одного разу смерть обійшлася з композитором особливо жорстоко. Він поїхав у справах, а коли повернувся, дружини вже не було серед живих. Переступивши поріг дому, він дізнався, що її поховали без нього.
І саме ця людина виводила каліграфічним, спокійним, майже вишуканим почерком ноти хорової частини Crucifixus – «Розп'яття». У цих партитурах Бах постає вже не просто композитором, а музичним архітектором.
Фундамент зі сліз і купол з радості
Подивімося на партитуру Crucifixus як на будівельне креслення. Голоси опускаються вниз дрібними хроматичними кроками – півтон, ще півтон, – і кожен такий крок лягає на душу важким каменем. Горе покладене в основу музичної будівлі, ряд за рядом, з упертістю каменяра, який знає, наскільки важливим є фундамент для міцності всієї споруди.
А потім угору здіймається піснеспів Et Resurrexit – «І воскрес», увінчуючи купол музичного собору. У цьому стрімкому злеті з самого дна нестримного горя чується не заперечення страждання, а перемога над ним.
Не засвоївши скорботи першої частини цього твору, неможливо відчути піднесеність другої.
Музичний пам'ятник композитора
За величчю цього музичного собору стоїть трагічна людська доля. Міська рада Лейпцига бачила в композиторі лише впертого ремісника з поганим характером. Йому урізали платню, не давали співаків, його штрафували, змушували викладати латину, яку він терпіти не міг. Він писав прохання до магістрату про дрова, які йому належали як частина платні. Бах витрачав дорогоцінні для творчості дні на юридичні тяжби з людьми, які бачили в його музиці лише обтяжливу статтю міського бюджету.
Багато років потому Бетховен, розмірковуючи про прізвище Баха (німецькою – «струмок»), скаже: «Не струмок, а море – ім'я йому!» Але керівництву ратуші, яке торгувалося з композитором за в'язку дров, не було діла до його генія. Їм була видна лише кошторисна сума, що постійно зростала.
І ось людина, у якої відібрали майже всі блага життя, робить крок, якого від ремісника не чекають: вона внутрішньо переходить з юрисдикції магістрату в юрисдикцію Духа, де у чиновників уже немає жодної влади.
Відомо, що Бах був переконаним лютеранином, у нього на столі лежала зачитана й списана позначками Кралицька Біблія. Одна з таких позначок, навпроти книги Хронік, звучить так: «При благоговійній музиці завжди присутній Бог Своєю благодаттю». Ці слова багато в чому пояснюють, чому головному пам'ятникові своєї творчості композитор надав форму католицької меси.
Меса сі мінор надто велика для богослужіння, та й написана вона була не для храму. Вона створювалася як пам'ятник християнської віри і була звернена до Бога. Бах завершував партитури абревіатурою з трьох літер – SDG (Soli Deo Gloria – «Єдиному Богу слава»). Композитор був переконаний, що «кінцевою і першою метою будь-якої музики має бути не що інше, як прославлення Господа і освіження душі. Там, де це не береться до уваги, немає справжньої музики, а є лише диявольський шум».
Альберт Швейцер, богослов і уважний біограф композитора, зазначав, що для Баха музика – це акт богослужіння і звуки у нього проповідують Євангеліє.
Посилка у вічність
В останні роки життя музичний зодчий почав втрачати зір. Після втручання мандрівного хірурга Джона Тейлора – людини, яку найточніше можна назвати шарлатаном, Бах осліп. Свої останні твори він диктував наосліп, на слух і на пам'ять.
Автор так і не почув за життя Месу сі мінор повністю, як не почув оплесків на прем'єрі й вдячних відгуків публіки. Він відправив цей твір у Вічність, як посилку без зворотної адреси, передавши її Тому, для Кого вона була призначена.
