Мат – це вірус: як одне брудне слово вбиває цілий світ
Про те, чому лайка – це семантична імпотенція, як мозок рептилії захоплює владу над особистістю і чому Вітгенштайн був правий.
3 лютого – День боротьби з ненормативною лексикою. Поговоримо про механізм впливу матерних слів на особистість і про те, як лайка перепрошиває нашу свідомість.
Мат – це вірус. Але, на відміну від біологічного вірусу, він атакує не клітини тіла, а клітини смислів. Мат – це не просто набір поганих слів, це найпоширеніша форма ентропії душі.
Механізм цієї деградації дуже простий. У момент лайки управління свідомістю перехоплює лімбічна система. Префронтальна кора, тобто зона, яка робить нас людьми, здатними до аналізу, співчуття і творчості, відключається, а замість неї починає працювати мозок рептилії. При постійному використанні мату емоційний діапазон людини звужується до кількох примітивних реакцій.
Архітектурна ерозія
Мова – це дім буття, за думкою Мартіна Хайдеггера. Слово є тим дзеркалом, у яке ми дивимося, щоб зрозуміти, хто ми. Ми не живемо в голому фізичному світі – ми живемо у світі, який ми назвали і описали.
Уявіть людину, яка входить у величний собор. Якщо в її лексиконі є слова «величність», «сакральність», «устремління», «світлотінь», вона проживе цей досвід усім своїм єством. Вона побачить у камені застиглу молитву. Але якщо її мова обмежена лише побутовими і матірними конструкціями, собор для неї залишиться просто «великою кам'яною будівлею».
Ненормативна лексика діє як архітектурна ерозія. Коли ми впускаємо мат у свою повсякденність, ми свідомо зносимо основні тримальні стіни свого внутрішнього замку.
Замість залів для роздумів і терас для споглядання людина будує бетонний бункер. Особистість, замкнена у вузькому коридорі лайки, з часом починає зростатися з цими стінами, стаючи такою ж грубою і примітивною, як і слова, якими вона себе оточує.
Семантичний фастфуд
Філософія мови називає ненормативну лексику «семантичним фастфудом». Чому? Тому що знайти точне слово для свого стану – це праця. Як описати гіркоту нездійсненої мрії так, щоб співрозмовник відчув її смак? Висловити гнів так, щоб не втратити гідності? Передати захват без банальностей?
Все це вимагає роботи думки, напруження волі, багатства уяви. Мат же пропонує оманливо легкий шлях. Навіщо мучитися, шукаючи вірне визначення, якщо можна виплеснути універсальний звуковий згусток?
Коли в суспільстві починає вільно поширюватися ерозія матерних слів, це свідчить про те, що нація стрімко втрачає свою культуру та ідентичність.
Адже культура – це і є здатність стримувати хаос за допомогою Слова. Втрачаючи чистоту мови, ми відкриваємо ворота для варварства – спочатку в словах, а потім у вчинках.
Особистість промовляє себе через слово. Кожне наше слово – це не просто засіб комунікації, це семантичний код, який програмує нейронні контури нашого мозку і вибудовує траєкторію нашої поведінки. Ми не просто користуємося мовою – ми живемо всередині неї. Слова – це фільтри, які формують наше розуміння і сприйняття реальності, наші емоції і нашу модель поведінки. Наше «я» виражає себе вербально. Особистість виражає себе словом.
Лінгвістична ампутація
Людвіг Вітгенштейн, один із лінгвофілософів XX століття, стверджував: «Межі моєї мови означають межі мого світу». Кожне почуття потребує свого імені. Коли ми володіємо цими іменами, ми стаємо господарями свого внутрішнього ландшафту.
Але подивіться, що робить мат. Він пропонує «універсальний ключ» – одне люте, брудне слово, яким заміняється весь спектр людських станів.
З часом людина, що лається, втрачає здатність до рефлексії. Якщо на все – від захвату до люті – одна і та ж лексема, душа стає «плоскою». Це лінгвістична ампутація.
Душа, позбавлена нюансів, черствіє. Так відбувається деградація особистості – коли людина перестає розрізняти добро і зло, прекрасне і потворне просто тому, що в її мові більше немає для них різних імен.
Зверніть увагу, як змінюється хода, погляд і навіть тембр голосу людини, коли вона переходить на грубу лайку. Вона буквально «одягає» на себе іншу, більш примітивну ідентичність. Ненормативна лексика – це «битий код» ідентичності; вона пропонує ілюзію сили, але насправді є ознакою найглибшої слабкості і семантичної імпотенції. Не треба забувати, що ми живемо в реальності, яка зіткана з наших слів. Зміна словесного коду змінює вектор руху нашої долі.
Ін'єкція адреналіну
З точки зору фізіології, грубе слово – це ін'єкція адреналіну. Наш мозок не робить відмінностей між піднятим над головою кулаком і викрикнутою образою. Обидва ці стимули обробляються мигдалеподібним тілом – центром страху і агресії. Коли ми вимовляємо або чуємо грубу лайку, наша лімбічна система посилає сигнал небезпеки. Викидається кортизол, серцебиття прискорюється, дихання стає поверхневим.
Психіка входить у стан «бий або втікай». Якщо мат стає звичкою, то людина опиняється замкненою в режимі перманентної мобілізації. Ми не можемо знайти спокій просто тому, що самі постійно бомбардуємо свій мозок сигналами атаки.
Груба лексика – це паливо для вогнища тривоги, яке ми самі ж і підтримуємо у своєму внутрішньому домі.
Людина, що звикла до мату, підсвідомо чекає нападу. Її світ перестає бути безпечним місцем.
І навпаки, коли ми прибираємо зі своєї мови мат, то цим звільняємо простір для тиші. І в цій тиші можна почути справжні потреби своєї душі. Вибір на користь культурної, глибокої мови – це завжди вибір на користь внутрішнього перемир'я. Людина укладає пакт про ненапад із власною психікою. Ми ніби говоримо собі: «Я в безпеці. Мій світ упорядкований. Я володію собою».
Розчісування рани
У філософії існує поняття «логосу» як розумного, упорядковуючого начала. Чиста мова створює космос (порядок) всередині людини. Груба мова, навпаки, є провідником ентропії. Мат за своєю суттю – це «не-слово». Воно не несе в собі унікального смислу.
Коли люди заміняють живі, глибокі слова лайкою, то цим вони спрощують свою реальність до рівня примітивного хаосу. Людина лається, щоб «розрядитися», але насправді вона отримує зворотний ефект. Лайливе слово – це як чесати рану: на мить стає легше від гострого болю, але рана стає лише глибшою і ніколи не загоюється. Внутрішній конфлікт не вирішується через мат, він у ньому кристалізується.
Філософ Мераб Мамардашвілі часто говорив про «філософію зусилля». Людина – це не статичний стан, це процес, що вимагає постійного зусилля. Якщо ми не докладаємо зусиль бути культурними, ми автоматично деградуємо в хаос.
Мовна усвідомленість – це момент, коли людина перестає бути «говорящим автоматом» і стає творцем.
Коли слова вилітають раніше, ніж ми їх усвідомили, – це шлях до ентропії. Коли кожне слово проходить через фільтр нашого серця і розуму – це шлях Логосу. Коли ми вибираємо слово, ми вибираємо стан. Вибираючи чистоту, ми вибираємо ясність свідомості.
Це і є початок відродження – повернення влади над власним внутрішнім простором. Тому щоразу, коли людина зупиняє звичне лайливе слово й замінює його точним, у її мозку відбувається маленьке диво. Вона буквально перепрошиває свої нейронні мережі.
Три сита
Зі свого боку ми можемо запропонувати кілька корисних вправ, здатних змінити культуру мовлення.
ПЕРШЕ. Перед тим як почати говорити, особливо у стані стресу, зробіть мікропаузу. Відчуйте, як слово народжується всередині. Якщо воно несе в собі отруту або бруд – дайте йому розчинитися в тиші. Тиша – найкращий фільтр для душі. Емоція триває лише кілька хвилин. Це біохімічна реакція організму. Якщо дозволити їй пройти свій шлях, не підживлюючи її додатковою увагою, вона піде і більше не турбуватиме вас.
ДРУГЕ. Лайка – це завжди ознака лексичної бідності. Нам потрібно вчитися знаходити якомога більше слів, щоб уміти описати те, що з нами відбувається. Спробуйте знайти п’ять нових способів описати свою радість, розчарування, надію тощо. Чим більше слів ми маємо для опису свого внутрішнього світу, тим більшою є міра нашої свободи. Наша особистість зростає разом із нашим словниковим запасом.
ТРЕТЄ. Перш ніж щось вимовити, пропустіть слово через три сита:
Сито істини – чи впевнений я, що це правда?
Сито доброти – несе це слово благо чи руйнування?
Сито потреби – чи потрібно це говорити саме зараз, чи, можливо, краще промовчати?
Один святий сказав такі слова: «Я не раз шкодував, що почав говорити, і жодного разу не шкодував, коли обрав мовчання». Їх варто всім нам запам’ятати.
Відродження душі людини, звиклої до лайки, починається з першого чистого речення. З першої відмови від звичного вірусу лихослів'я. З першого слова, сказаного з глибини люблячого й ясного серця. Це єдиний шлях, що веде до справжньої гідності. Наша душа – це сад слів, які ми посадили. Тож не дозволяймо бур’янам лайки заглушити благородні квіти людської гідності.
