Що зробила для Русі княгиня Ольга
У святцях Ольга називається святою рівноапостольною княгинею. Це цілком справедливо, хоча ми багато чого досі не розуміємо в її подвигу.
У тропарі святій княгині Ользі говориться: «…взыскавши Бога и Творца всяческих и Того обретши, паки рождение Крещением прияла еси…», тобто висловлюється думка, що Київська княгиня у прийнятті християнства керувалася насамперед релігійними мотивами. В даному випадку це справді так, але часто володарі народів у прийнятті християнства чи зміни конфесії керуються ще й політичними мотивами. Часом вони переплітаються настільки, що поділити їх практично неможливо.
Але деякі моменти все ж таки показують, що для людини важливіше: істина чи політична вигода. Були такі моменти і у житті святої княгині Ольги.
Про дату народження княгині Ольги історики сперечаються досі. Різні джерела дають дуже великий розкид: від 894 р. до 928. Вказівку на те, що вона родом з Пскова, багато хто трактує по-різному. За одними джерелами – це російський Псков, причому не місто, а місцевість, тому що міста Пскова тоді ще не існувало. За іншими – це болгарське місто Плиска, яке було на той час столицею, за третім – прикарпатське селище Плеснеськ.
Версія про те, що вона була простолюдинка і займалася тим, що веслувала на переправі, з'явилася лише в середині XVI століття в редакції її житія, написаної в Москві протопопом Сильвестром, духівником Івана Грозного. Швидше за все це вигадка, хоч і гарна: розумна і гарна простолюдинка з глухого села підкорює серце Київського князя.
Але, найімовірніше, справа була інакшою: Ольга (на варязький манер – Хельга) була дочкою або одного з болгарських князів, як розповідає один зі списків Повісті временних літ (ПВЛ), або княжого воєводи Олега, що допускає Друкарський літопис (XV ст. ), або, що ймовірніше, дочкою доглядача переправи через річку Велику, звідки й могла взятися сама ця історія з веслами.
Але справа в тому, що це не був бідний човен, на якому переправлялися випадкові мандрівники. Ця переправа була одним із вузлових пунктів знаменитого військово-торговельного «шляху з варягів у греки». За своїм значенням це як сьогодні, наприклад, порт Роттердам. Контроль над цією переправою мав величезну важливість, а доглядач переправи належав до вищих кіл тодішнього суспільства.
Тож шлюб Київського князя Ігоря та варяжки Ольги був аж ніяк не нерівний.
У Києві Ігор (на варязький манер – Інгвар) княжив довго, з 912 по 945 рр. Але закінчилося його князювання тим, що у 945 р. він захотів узяти з древлян додаткову данину, внаслідок чого і був убитий. Київським князем формально став його трирічний син, Святослав, а фактичною правителькою – вдова, княгиня Ольга.
Цікаво, що Повість досить докладно оповідає про помсту Ольги за свого вбитого чоловіка, яка здійснювалася в чотири заходи та супроводжувалася обманом і жорстокістю. Включення таких неприємних деталей у житіє святої княгині може говорити про те, що вони справді мали місце.
Щодо хрещення святої Ольги точних відомостей немає. Повість минулих літ стверджує, що вона хрестилася в Константинополі, причому хрестив її сам патріарх, а хрещеним батьком став імператор Костянтин VII Багрянородний (Порфірогеніт). За іншими даними, вона прибула до Константинополя вже хрещеною. Повість при цьому наводить вельми неправдоподібну історію про те, що нібито Костянтин настільки захопився її красою і розумом, що вмовляв вийти за нього заміж, а Ольга цього ніяк не хотіла.
«И видев ю добру сущу зело лицем и смыслену, удививъся царь разуму ея, беседова к ней и рек ей: "Подобна если царствовати в граде с нами"» (ПВЛ).
І лише за допомогою хитрості та дотепності їй вдалося уникнути такого небажаного заміжжя. Спочатку вона відмовила імператору на тій підставі, що не охрещена. Потім погодилася хреститись лише за умови, що хрещеним батьком буде сам імператор. А в результаті повторно відмовилася вийти заміж за Костянтина, оскільки той уже був її хрещеним батьком. Як Костянтин Порфірогеніт, який був чи не найосвіченішим з усіх візантійських імператорів, не зміг розгадати такого очевидного прийому, Повість замовчує. Як і про мотиви того, чому Ольга не хотіла за нього заміж, адже це обіцяло одні вигоди і їй самій, і Київській державі.
Втім, сама історія про шлюб із представником візантійського імператорського дому свідчить про те, що ця тема була або основною, або однією з основних під час візиту Ольги до Константинополя.
Візит цей відбувся в 957 р., і про нього є докладний запис в історичному документі «Про церемонії візантійського двору», авторства самого Костянтина Порфірогеніта. Згідно з цим джерелом, Костянтин двічі удостоїв Ольгу прийому в імператорському палаці. І хоча наші вітчизняні літописи говорять про пишні прийоми та багаті дари, насправді все було значно скромніше. Вся описана церемонія, вшанування та роздані подарунки були приблизно на рівні прийому сарацинського посла, якого Костянтин приймав приблизно в цей же час.
Той факт, що Ольга двічі домагалася аудієнції у імператора, що вона чекала цих аудієнцій дуже довго (всього вона прожила в Константинополі своїм коштом з квітня по жовтень 957 р.), і те, що за цим візитом не було ніяких значних історичних подій, каже про те, що візит був невдалим. Ольга не досягла того, заради чого вона здійснила подорож до Константинополя. Але чого вона могла вимагати від візантійського імператора?
З логіки тогочасної обстановки і подій, що відбувалися, найімовірнішим припущенням буде те, що княгиня Ольга хотіла поріднитися з імператорським домом шляхом укладання шлюбного союзу для свого сина Святослава, а також влаштувати хрещення свого народу. Обидва ці проєкти були взаємопов'язаними та взаємозумовленими.
Хрещення на Русі на той час вже назріло, але вимагало певних зусиль, оскільки язичницька партія була ще дуже сильна.
Святослав, син княгині Ольги та формальний Київський князь, уже був на той час приблизно п'ятнадцяти років і, судячи зі свого темпераменту, тяжів до язичницької партії. Християнська партія була також сильною. Ще за часів князя Ігоря, під час його військових походів на Константинополь, джерела говорять про значну кількість християн у князівському війську та взагалі адміністративній верхівці.
Наприклад, у договорі 944 р. сказано: «Иже помыслит от страны русския разрушити таковую любовь, и елико их крещение прияли суть, да приимут месть от Бога Вседержителя, осужденье на погибель и в сий век и в будущий. И елико их есть не хрещено, да не имут помощи от Бога, ни от Перуна...». Зауважимо, що християни тут згадуються першому місці. На затвердження договору вони приносили клятву в руській посольській церкві св. пророка Ілії в Константинополі.
Як розповідає Повість временних літ: «Се бо бе съборная церкы, мнози бо беша варязи хрестеяни». Потім після прибуття до Києва візантійських послів клятви повторювалися тим самим способом, християни клялися вже в київському храмі пророка Ілії, а язичники біля статуї Перуна. Відомо також, що значна частина руського купецтва також сповідувала християнство. Християни могли будувати храми і звершувати богослужіння і за Ігоря, і за Ольги, і навіть за Святослава. Єдині відомі нам гоніння в цей період влаштував святий князь Володимир незадовго до свого звернення в християнство.
Таким чином, на Русі в той час склався паритет, сформувалася певна точка біфуркації, коли Русь могла або прийняти християнство, або відкотитися назад до язичництва. Шлюб із кимось із візантійської імператорської династії міг бути тим самим тригером, який змусив би ситуацію розвиватися саме першим шляхом. Але візантійці в цьому відмовили.
Розчарування Ольги було дуже сильним. Коли невдовзі імператор надіслав на Русь послів з вимогою надати у його розпорядження руські війська, про що, мабуть, йшлося на переговорах у Константинополі, Ольга відповіла вкрай різко і недружелюбно.
Повість говорить про це таке: «Си же Ольга приде Киеву. И посла к ней царь Гречьский, глаголя: "Яко многа дарих тя, ты бо глаголаше ко мне, яко аще возъвращуся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воск и скъру и вои в помощь". Отвещавши Ольга и рече к слом: "Аще ты, рьцы, тако же постоиши у мене в Почайне, яко же аз в Суду, то тогда ти дам": И отпусти слы, сь рекши».
Тобто Ольга зажадала, щоб візантійський василевс прийшов на Русь і простояв кілька місяців, чекаючи аудієнції у київської княгині!
І ось у цей момент виявилося те, чого Ольга прагнула насправді: до політичного піднесення себе, свого сина та своєї держави чи до істинної віри у Христа. Якби Ользі було байдуже, яке християнство, східне чи західне, прийме Русь, вона цілком могла б звернутися на захід. На заході знаходився римський папа, який вже на той момент мав більшу паству і був ще більш значущою фігурою в християнському світі, ніж Константинопольський патріарх, а також король германців Оттон I Великий, який володів значною частиною Європи. Формування Священної Римської імперії знаходилося вже на своїй завершальній стадії, а сам Оттон незабаром, у 962 р., отримав від папи корону та титул імператора.
Так, поріднитися з Візантією було престижніше, але й західний проєкт був дуже перспективним, і якби не релігійні переконання святої княгині Ольги, найімовірніше, він був би використаний.
Після невдачі в Константинополі західний варіант був настільки самоочевидним, що оточення княгині Ольги зважилося на вельми ризиковану витівку: не посвятивши її у свої плани, вони послали до Оттона послів, нібито від імені княгині Ольги, і попросили надіслати на Русь єпископа для хрещення країни.
Західний літопис Х століття під назвою «Продовжувач Регінону» розповідає, що в 959 р. «прийшли до короля (Оттона I Великого – Ред.), як після виявилося, брехливим чином посли Олени, королеви Ругів (Helenae reginae Rugorum), яка при константинопольському імператорі Романі хрестилася в Константинополі, і просили висвятити для цього народу єпископа та священників».
Наступного року такий єпископ був висвячений, але помер, не встигнувши виїхати на Русь. Замість нього в 961 р. був висвячений Адальберт, який на Русь потрапив, але був вигнаний звідти з ганьбою і ледве зміг залишитися в живих. Під 962 р. «Продовжувач Регінону» оповідає таке: «Цього року повернувся назад Адальберт, поставлений в єпископи для Ругів, бо не досяг успіху ні в чому тому, навіщо був посланий, і бачив усі свої старання марними. По дорозі назад деякі з його супутників були вбиті. А сам він ледве врятувався».
В чому була причина такого жорсткого відкидання «західного варіанту», який, як ми бачимо, підтримувався значною частиною київської знаті?
Є припущення, що Ольга вважала єдино прийнятним для Русі союз із Візантією, який мав бути закріплений хрещенням русів та/або династичним шлюбом із імператорським домом. Але вірогіднішою є версія, згідно з якою Ольга свідомо зробила вибір на користь візантійського православ'я, а не західного католицтва.
«Візантійський проект» зазнав невдачі.
Не маючи перспективи поріднитися з імператором Візантії, Святослав однозначно схилився на бік язичницької партії, до якої і так тяжів. Це означало, що вікно можливостей для реалізації задуманих Ольгою перетворень закрилося щонайменше на кілька десятиліть. За політичними розрахунками «західний варіант» був останньою можливістю в це вікно проскочити. Але виявилося, що для княгині Ольги набагато важливішими були суто релігійні аргументи.
Формального поділу на православ'я та католицтво ще не відбулося (воно трапиться лише у 1054 р.), Церква була ще єдиною, але різні релігійні традиції на Сході та Заході вже сформувалися і поділ був питанням часу. Звичайно, навряд чи можна уявити, що київська знать розбиралася в відмінностях західного і східного богослов'я, але вона чудово усвідомлювала те, що являє собою папство.
Справа в тому, що в цей час завершався період, який називається в історії католицтва «порнократією». Це один із найганебніших періодів історії Ватикану.
Протягом 60 років, з 904 по 963 рр., як пише історик Є. Гергей, «багаті та впливові спраглі влади жінки саджали на папський престол своїх друзів, коханців, родичів. Пап, що не сподобалися їм, без жодних зволікань скидали, прибирали з дороги». Про корупцію, аморальність і розпусту, що панували у Ватикані в ті часи, писали майже всі сучасники, які залишили свої нотатки. Кричущі факти вбивств, розпусти та інших гріхів визнають практично всі історики католицтва.
Не маючи можливості хоч якось виправдати чи применшити те, що відбувалося, їм нічого не залишалося, як вигадати теорію, згідно з якою тільки істинна Церква була здатна пережити таку ганьбу та моральну деградацію. І все це тривало не рік і не два, а цілих 60 років, що було достатньо для того, щоб про це дізналися на Русі, навіть на тому рівні комунікацій.
А папа Іоанн XII, який займав ватиканський престол під час правління княгині Ольги, взагалі був, за свідченням істориків, найаморальнішим із усіх пап.
Сучасник подій Ліутпранд Кремонський писав про Іоанна XII: «…він чинив перелюб з вдовою Реньє, зі служницею отця Стефана, з вдовою Анною і з його власною племінницею, і він перетворив священний палац на будинок розпусти <...> він засліпив свого духовника Бенедикта, і після цього Бенедикт помер; він убив Іоанна, кардинал-іподиякона, після його кастрації. <…> Усі священнослужителі, а також миряни заявили, що він пив вино з дияволом. Вони сказали, що при грі в кістки він волав до Юпітера, Венери та інших ідолів. Вони навіть сказали, що він не святкує утреню і не робить хресного знамення».
Пізніший історик Луї-Марі Корменен дає таку характеристику: «Іоанн XII був гідний того, щоб бути конкурентом Елагабала (римський імператор II століття, обвинувачений у крайній розбещеності та всіляких збоченнях) <…> розбійник, вбивця і кровозмішувач, недостойний представляти Христа на папському престолі. Цей огидний священник оскверняв кафедру Святого Петра протягом дев'яти довгих років і заслуговує на те, щоб називатися наймерзеннішим із пап».
І навіть активні прихильники папства дають йому хоч і стриманішу, але однаково категорично негативну характеристику. «Не може бути сумніву, що Іоанн XII був зовсім не тим, ким Папа Римський, пастор християн, має бути» (Хорас Манн).
Ось цієї перспективи підпорядкування «наймерзеннішому із пап» і не бажала для Русі княгиня Ольга. Очевидно, для неї релігійний вибір був абсолютно однозначний – східне православ'я.
І якщо план з хрещення Русі і спорідненості з візантійським імператорським домом зазнав краху, вона стала робити те, що було в її силах, для утвердження християнства на Русі.
Насамперед, це спроба переконати сина Святослава в істинності християнської віри та доцільності хрещення. ПВЛ розповідає про це так: «Живяще же Ольга с сыном своим Святославом и учашеть и мати креститися. И небрежаше того ни во уши приимати. Но аще кто хотяше креститися, не браняху, но ругахуся тому. Неверным бо вера хрестьянска уродьство есть...».
Їй не вдалося зробити свого сина християнином, але зусилля не зникли даремно: Святослав ставився до християнства досить толерантно. Найстрашнішим, що загрожувало християнам на Русі на той час, були глузування з боку язичників.
Коли Святослав залишив Київ заради своїх військових походів, Ольга почала виховувати синів Святослава: Ярополка, Олега та Володимира. І хоча її вплив на кожного з них був різним, плоди цього виховання виявилися і в Ярополці, який був християнськи налаштованим князем, а за деякими джерелами навіть хрещеним, і пізніше у Володимирі, який став хрестителем Русі.
Окрім цього, Ольга руйнувала ідольські капища та будувала храми. Звичайно, це робилося не по всій Русі, а лише в її особистих володіннях. Так відомо, що вона збудувала в Києві храм Святої Софії, в якому і була похована після своєї смерті у 969 р.
Повість временних літ говорить про це так: «По трех днех умре Ольга. И плакася по ней сын ея и внуци ея и людье вси плачем великим. И несоша и погребоша ю на месте. И бе заповедала Ольга не творити тризны над собою. Бе бо имущи презвутер, сей похорони блаженную Ольгу. Си бысть предътекуши крестьянстей земли, аки деньница пред солнцем и аки зоря пред светом».
Зауважимо, що Ольга не намагалася усунути від влади Святослава, незгодного з її світоглядом, не замислювала переворот у його відсутність, не прагнула будь-що-будь увійти в історію хрестителькою Русі. Візантійська історія, до речі, рясніє подібними прикладами. Вона смиренно прийняла Божу волю і робила те, що було можливим у тих обставинах. Вона виявила щиру любов до свого сина та онуків.
Свята княгиня Ольга своєю мудрістю, смиренністю, любов'ю та турботою про народ заслужила величезний авторитет і повагу. Її роль у хрещенні Русі воістину величезна. Вона стала прикладом істинно християнського життя, який не міг не викликати у її співвітчизників поваги і бажання наслідувати її. Своїм життям вона показала приклад багатьом і передусім онуку Володимиру, якому судилося закінчити розпочату нею справу.
Свята рівноапостольна княгине Ольго, моли Бога за нас!
