«І я – християнин»

Агріколай, правитель Каппадокії і Малої Вірменії, не міг знайти собі місця. Наче загнаний звір, метався покоями, перевертаючи все, що потрапляло під руки. Слуги ховалися по закутках палацу, навчені гірким досвідом. Бідолашні знали: коли правитель розлючений, йому краще не потрапляти на очі. А таким, як сьогодні, челядь іще не бачила Агріколая. От і виглядав палац безлюдним – ні тобі покоївки, ні рабині, ні блазня-коротуна. Тільки стражники мовчазними бовванами стояли біля входу в покої. Та правитель, здавалося, і не помічав їх – ті тільки встигали відступитися, коли він пролітав повз. Агріколай зривав лють на бездушних предметах. Уже розчовп розкішні амфори з власний зріст, пошматував розкішну, шиту золотом, завісу, подер хутра на підлозі та ложі, на друзки розбив коштовні прикраси в сусідніх кімнатах. Узявся було за піч, викладену кахлями чудової роботи грецьких майстрів, та вчасно зупинився – зима стояла люта, а навіть такий гарячий зірвиголова, як Агріколай, мерзнути не любив. Холод, напевне, було те єдине, чого він узагалі не міг терпіти, ні хвилини, ні секунди. Челядь знала про таку слабкість правителя, тому підлоги в його палаці на зиму встелялися м’яким руном молодих овець, а звідкись із варварських країв постачали хутра дивовижних звірів, у які кутався тиран-змерзляк. Слуги потай підсміювалися, та вчасно приносили і підігріте зі спеціями вино, і гарячу юшку за першим порухом брови Агріколая. А його затуманений мозок відмовлявся сприймати почуту інформацію: сорок воїнів дванадцятого імператорського легіону, званого Блискавичним, люди молоді, хоробрі, уже неодноразово винагороджені за свою службу, відмовилися принести жертву імперським ідолам і оголосили себе християнами.

У 313 році великий імператор Костянтин видав указ, згідно з яким християнам дозволялася свобода віросповідання, і вони зрівнювалися у правах з язичниками. Проте Лікіній, співправитель імператора і переконаний язичник, не міг погодитися з тим, щоб тим пришелепуватим фанатикам, якими він уважав християн, давати волю. Тому в своїй частині імперії він вирішив викорінити християнство від слова зовсім. До того ж Лікіній готувався йти війною на Костянтина і страшенно боявся зради. А зрадників, найвірогідніше, вважав правитель, слід шукати знову ж таки серед християн.

– Їм не місце у моєму війську, – остаточно вирішив Лікіній і підняв небувале гоніння на власних воїнів. Поки тривали ретельні перевірки, хитрий правитель обдумував плани майбутніх воєнних дій. Виконання наказу про сепарацію він поклав на Агріколая, свого ревного служителя, котрий керував Каппадокією і Малою Вірменією. Той провів перепис серед воїнів Legio XII fulminata – Блискавичного легіону – і отетерів: один за одним вони проходили повз Агріколая й проголошували своє справжнє покликання, впевнено стверджуючи: «Я — християнин!». Агріколай не міг зрозуміти: як такі різні чоловіки, різних родів, статків, освіченості, призвані до війська з різних країн, поєдналися воєдино і стали у вірі своїй подібнішими від єдиноутробних близнюків. Допитувався про це і в Севастіана, їх співслуживця, але той тільки кліпав виряченими очима, і огидно пітнів – боявся за власну шкуру.

Агріколай дивився на вишикуваних воїнів і не зовсім розумів, що йому з ними робити. Одна його частина противилася і закликала прогнати їх геть з очей, – бо вже не одну смерть християн бачив правитель, і знав, що вони радше віддадуть душу своєму Розіп’ятому Богові, аніж покоряться наказу. Інша його частина, вочевидь, сильніша, вимагала крові. Агріколай похукав на закоцюблі від небувалого в тих краях морозу пальці й раптом прийшла думка… О, боги! Тепер він знав, що робити далі. Від нелюдського реготу правителя слуги сипонули урозтіч. – Геть збожеволів, – подумали стражники. Їм бігти особливо не було куди.

Агріколай спершу спробував переконати воїнів лисячою улесливістю, розсипаючи похвалу їх славним діянням і щедро обіцяючи почесті та нагороди від імператора, коли вони підкоряться його повелінню.
– Якщо ми відважно билися, як ти кажеш, за земного імператора, то з набагато більшим запалом належить нам тепер вступити в бій заради любові Владики всесвіту. Бо для нас існує тільки одне життя — смерть за Христа! – єдинодушно сповідували воїни.

Агріколай реготав, аж заходився. Тер червоний від холоду ніс і витирав сльози. Слуги полотніли, а правитель, несподівано замовк і набундючено пробасив: «У темницю!».

Стражники у темниці спантеличено спостерігали дивну, на їх погляд, картину: в очікуванні нового допиту воїни проводили ніч у співі псалмів і колінопреклонно благали Господа зміцнити їх в останньому бою. Під ранок почувся голос із Неба, котрий промовив: «Ви поклали гарний початок, але вінець буде дарований лише тому, хто вистоїть до кінця!»

Агріколаю не спалося. Удосвіта він знову наказав привести відступників-християн до себе і продовжив умовляти. Тоді Кандид, один з воїнів, безстрашно викрив його лестощі, викликавши цим новий вибух гніву правителя. Агріколай уже наказав закувати мучеників, та почувся голос Кіріона, досвідченого воїна. З неприхованою насмішкою, як здалося Агріколаю, вояк зауважив: «Хіба імператор давав тобі право накладати на нас окови?»

Правитель закліпав очима. Хай будуть прокляті ці римські закони! І справді, їх воєначальник дукс Лісій ще не засудив свох підлеглих, тому формально Агріколай був не в силах нічого зробити проти християн. Нічого не лишалося – тиран звелів знову ув’язнити солдатів.

Минув тиждень. Лісій прибув у Севастію й одразу поспішив до Агріколая. Думав, що й сам не зносить голови, але вийшов від правителя підбадьорений і трохи заспокоєний. Сподівався, що таки зможе знайти аргументи чи, зрештою, прилякати непокірних і ті відмовляться від свого християнства. – Ці християни колись таки зруйнують нам імперію, – крутилося в голові Лісія, поки він спускався крутими сходами палацу Агріколая.

Дорогою до воєначальника Кіріон підбадьорював соратників: «Браття! У нас троє ворогів: диявол, Лісій і правитель. Що вони можуть проти нас, сорока воїнів Христових?». А ті й справді нічого не могли вдіяти. Солдати стояли на своєму, незворушні, як скелі. Після чергової констатації, що вони готові віддати не тільки звання, але й життя за Христа, Лісій віддав наказ побити камінням непокірних і сам першим узяв каменюку до рук. Агріколай зі сходів з вдоволеним обличчям спостерігав за розправою, та раптом Лісій побачив як вираз задоволення у правителя різко змінився на міну болю і злості. Воєначальник не міг зрозуміти, як камінь із його рук полетів у протилежний бік і розчовп голову Агріколаю. Він роззирнувся: стражники, що побивали камінням мучеників, лежали на землі під зливою каміння, а воїни стояли неушкоджені.

Агріколай, тримаючись за розбиту голову, хриплим голосом викрикнув:

– В озеро їх! – і знов зайшовся божевільним реготом.

Ніч перед муками воїни провели у в’язниці. Про що думали ті, чиї ступні завтра примерзатимуть до криги озера? Може, згадували батьків, дружин, дітей? Чи не торкалися сумніви їх серця? Чи було їм страшно? Житіє не кажу про це ні слова. Знаємо тільки, що вранці, коли мучеників привели на місце тортур, на березі озера уже палахкотіла жаром лазня, а лід озерної гладі аж іскрився інеєм.

Знімаючи нехитрий одяг, мученики перемовлялися:

– Знімаючи ці одежі, позбудьмося і попередньої людини! Раз уже колись, за лукавством змія, ми зодягнулися в шкіряні ризи, сьогодні позбудьмося риз, щоб стяжати рай, загублений нами! Що віддати Господу за те, що Він переніс заради нашого спасіння? Тоді воїни роздягнули Його догола — так скиньмо і ми тепер наші одежі, щоб увесь військовий чин знайшов прощення! Суворий холод, але солодкий рай! Проявімо терпіння зараз, щоб зігрітися на лоні Авраама! Купімо вічну радість ціною короткої ночі мук! Так чи інакше, але цього тлінному тілу належить померти, — оберімо ж тепер добровільну смерть, щоб жити вічно! Прийми, Господи, цю жертву всеспалення, що поглине холод, а не вогонь!

Мабуть, справді лютою була зима тоді і лід на озері був дійсно міцний: сорок воїнів стояли пліч-о-пліч і крига навіть не тріснула.

Агріколай, закутавшись у стонадцять хутряних накидок, спостерігав за тортурами з берега. Минувся його божевільний регіт; він дивився перед собою, але повністю поринув у думки: – Їх не прив’язували і не сковували, – думав він, – вони не пов’язані нічим, крім віри у свого Бога і власної волі. Їх сорок – священне число, символ повноти. Ну нічого, вранці побачимо, – ще жевріла надія у тирана. Всю ніч мученики непорушно стояли на льоду озера. Манила теплом лазня на березі, тіла починали костеніти, кров ледь циркулювала закоцюблими тілами. Врешті-решт, один із воїнів таки не витримав і помчав на берег. Ускочивши в лазню, нещасний одразу впав замертво.

Та на його бездиханне тіло ніхто вже не дивився – увага усіх була прикута до озера, над яким сяяло тридцять дев’ять вінців. Їх над головами мучеників тримали ангели, а небо над водоймою світилося неземним світлом і начебто зігрівало воїнів. Побачивши таке диво, один із стражників, Аглаій, який грівся біля лазні, відчув, що вже не може байдуже спостерігати. Він розбудив товаришів по зброї, кинув їм свої одежі та швидко побіг на лід, волаючи: «Я теж християнин!». Сороковий вінець опустився на голову того, хто доповнив число обраних.

Наступного ранку Агріколай, ледве прокинувшись, отримав звістку про те, що трапилося. Правителя била лихоманка, він страшенно замерз учора і не міг сказати ні слова. Тому просто показав на мигах – звелів дістати святих з озера і стратити, перебивши гомілки, а потім кинути тіла у вогонь.

– Щоб і сліду не залишилося від них, – прохрипів через силу.

Коли святих воїнів вели на останні муки, вони співали: «Проидохом сквозе огнь и воду, и извел ecи ны в покой!» (Пс 65,12). Кати, виконавши наказ, поклали тіла мучеників на колісницю, щоб везти на спалення. Але тут подав ознаки життя наймолодший із них, Мелітон. Та матір мученика, яка була присутня при страті, взяла своє дитя і сама, власноруч, поклала на колісницю разом із тілами інших. Не проронивши жодної сльозинки вона супроводжувала тіло сина до самого багаття, кажучи: «Не позбудься вінця, мій дорогий сину, приєднайся до соратників, щоб насолоджуватися тим вічним світлом, що осяє мою скорботу».

Виконавши наказ Агріколая, кати розвіяли прах мучеників, а їх кістки вкинули у річку. Правитель заспокоївся і з головою занурився у підготовку до війни з Костянтином. Він і не підозрював, що через три дні святі мученики з’явилися Севастійському єпископу Петрові і вказали йому місце, де покоїлися їх останки. Не здогадувався тиран і про те, що напередодні страти юний раб Евноік записав із уст воїнів Блискавичного легіону заповіт у формі умовляння, де і перераховуються їх імена: Акакій, Аетій, Олександр, Ангій, Афанасій, Валент, Валерій, Вівіан, Дометіан, Домн, Екдік, Евноік, Євтихій, Гай, Горюній та інший, одноіменний йому, Ілія, Іліан, Іраклій, Ісихій, Іоанн, Кандид (або Клавдій), Кирил, Кіріон, Ксанф, (Леонтій), Лисимах, Мелетій, Мелітон, Миколай, Пріск, Сакердон, Северіян, Сисіній, Смарагд, Феодул, Феофіл, Філоктімон, Флавій, Худіон і Аглаій-воїн.

40 воїнів, 40 імен, сорок, як казала моя бабуся, Сороків (із наголосом на перший склад). Світлої пам’яті жінка, вона ще в дитинстві розповідала мені про Севастійських воїнів. І досі пам’ятаю, як страшно було уявляти жахливий холод і біль воїнів, і як я малим дівчам тієї березневої зими, коли вже й снігу не було, спробувала босоніж вийти на поріг, а потім довго плакала, бо ж не витримала і хвилинки.

На Русі цього дні пекли жайворонків – обрядові вироби з дріжджового тіста. Наші предки вірили, що ці маленькі пташечки разом із душами померлих підносяться увись, аж до Бога. І сьогодні я знаю, чим увечері зайняти своїх маленьких непосид, – чому б і ні, – пектимемо жайворонків, а потім посадимо їх на набубнявілих гілочках яблунь у нашому саду. Наберемо у термос солодкого чаю і питимемо його надворі, із ароматними, ще теплими булочками-пташенятами вприкуску. А поки сходитиме тісто і пектимуться жайворонки, розкажу їм про подвиг 40-ка мучеників Севастійських, про те, як можна любити Господа, і про ту пісню слави, що співають маленькі пташечки над полями нашої батьківщини – слави Сонцю Правди – Христу.

P.S. Якщо і ви, за нашим прикладом захочете чаю з жайворонками, то замісіть ваше улюблене пісне дріжджове тісто, дочекайтеся, доки воно трохи підніметься. Тоді розкачайте невеличкі джгутики і зав’яжіть їх вузликом. Один кінчик округліть, ножичками надріжте дзьобик і вставте дві родзинки – очі. Інший кінець приплюсніть – це буде хвостик – і зробіть кілька паралельних надрізів. На боках двома маленькими надрізами сформуйте крильця. Можна також робити круглі булочки, а тоді до них прикріплювати голову, крильця і хвостик. Та, як на мене, перший спосіб найпростіший і лишає місце для творчості. В будь-якому разі, коли ваші пташечки підійдуть, змастіть їх міцним солодким чаєм і випікайте до легкого рум’янцю.