Пастка лжепатріотизму і духовна мужність в епоху гонінь
Справжня любов до батьківщини починається з перемоги над власними пристрастями. Погляд православного кліра на вірність Богу, хитрощі політиків і спокуси кар'єри.
Справжній патріотизм (від латинського слова pater – батько) починається з любові до своїх рідних і близьких, з бажання безкорисливо послужити їм, зробити для них все якнайкраще, щоб вони втішалися і радувалися. І звичайно, той, хто любить своїх рідних і близьких, намагається ніяк – ні справою, ні словом – їх не образити, не нашкодити їм. Потім патріотизм поширюється на дім, вулицю, місто і, нарешті, на державу, в якій ми живемо.
Однак християнин повинен завжди пам'ятати слова святого апостола Павла про те, що «не маємо тут міста постійного, але майбутнього шукаємо». Тобто любов до наших рідних і близьких, любов до Вітчизни ніколи не може бути більшою за любов до Бога. Якщо це відбувається, тоді ми перетворюємося на язичників, які поклоняються не єдиному істинному Богу, а богам, під якими ховаються біси і пристрасті. Саме в цьому криється причина лжепатріотизму, зростання агресії та ненависті до всіх, хто ставить на перше місце не державу, а Бога.
Перемога над пристрастями
Бути справжнім патріотом сьогодні нам заважає передусім страх. Він виплекується злими пристрастями, особливо гнівом, сріблолюбством і гордістю. Примітно, що всі корупційні скандали відбуваються саме в середовищі таких людей, і саме вони зараз знаходяться в перших рядах тих, хто переслідує нашу Церкву. Лжепатріотом, який всюди хвалиться своєю любов'ю до рідної землі і загортається в жовто-синій прапор, здаватися набагато легше. Однак лише той, хто перемагає свої пристрасті, вміє по-справжньому любити своїх рідних, близьких і свою Батьківщину.
Серйозною духовною небезпекою є і етнофілетизм – любов до своєї нації та культури. На перший погляд здається, що в цьому немає нічого поганого. Але проблема виникає тоді, коли під тиском недобросовісних політиків, які бажають будь-якою ціною дорватися до влади, здійснюється спроба змусити церковних пастирів поставити національні інтереси вище євангельських заповідей і церковних канонів.
Православні християни, і тим більше церковні ієрархи, в такій ситуації повинні керуватися євангельським принципом: кесареве кесарю, а Боже Богу.
Ні в якому разі не можна намагатися догодити владним структурам більше, ніж Богу. Інакше наше християнство перетвориться на сіль, яка втратила свою силу і яку викидають геть на потоптання людям. Чим більше ми намагаємося догодити цьому світу, тим менше ми приносимо йому користі.
Пастка догоджання кесарю
Це догідництво ми вже не одне століття спостерігаємо на недоброму прикладі західного християнства. Після Великого розколу 1054 року через владолюбство пап воно, незважаючи на претензії на вселенський статус, все більше перетворюється на суто політичну інституцію, лише прикриваючись церковним антуражем.
Точно так само і всі протестантські релігійні течії, незважаючи на хвальбу прекрасним знанням Біблії, проповіддю і широкою соціальною роботою, через догоджання своїм пристрастям і корисливості приносять у світ не стільки добро, скільки недовіру та ненависть. А найстрашніше – вони повністю втрачають силу чинити хоча б найменший опір злу. Що й казати, якщо в їхньому середовищі останнім часом як норма стали проголошуватися найогидніші розпусні гріхи.
Можливо, вони при цьому керуються словами одного з засновників протестантизму Лютера, який у листі своєму другу Філіпу Меланхтону писав: «Будь грішником і гріши сильно, але ще сильніше віруй і захоплюйся Христом, переможцем гріха... Досить, якщо ми будемо визнавати через багатство слави Божої Агнця, який приймає на себе всі гріхи світу; тому гріх не загрожує нам, навіть якщо тисячі, тисячі разів на день ми будемо перелюбствувати і вбивати».
Подолання гіркої образи
Як віруючій людині жити в умовах війни, щоб не озлобитися і не проклинати ворога? Як долати страх і жах сучасних випробувань? Не можуть озлобитися і злякатися лише ті люди, які мають тверду віру в Бога, бачать безодню своїх гріхів і намагаються вибратися з неї за допомогою покаяння.
Будь-які випробування – чи то хвороби, голод або війну – вони сприймають не як гірку образу, яку ні в якому разі не можна прощати (що особливо характерно для західних деномінацій), а як гірке ліки від Бога за гріхи.
Незважаючи на весь біль, вони продовжують чесно трудитися і допомагати тим людям, які знаходяться у відчаї і яким дуже важко. А найважливіше – вони посилюють свою молитву і піст. Той, хто ними нехтує, ніколи не пробачить і ніколи не проявить справжнього милосердя.
Головне, що б не відбувалося, – не злякатися, зберігати спокій і своїм прикладом спонукати до цього інших. Більшість нерозумних кроків у своєму житті ми робимо саме через страх. Дехто, подібно апостолу Петру, починає тонути в бурхливих хвилях житейського моря. Щоб не злякатися, потрібно постійно вдосконалювати себе і своїх близьких у любові. Лише досконала, а не корислива любов виганяє страх.
Спокуси церковного комфорту
До молодого покоління сучасного духовенства зараз пред'являються особливі вимоги. Потрібно проявляти терпіння, не заражатися духом кар'єризму – прагненням до церковних нагород і високих посад, – а максимально працювати над удосконаленням не лише свого інтелекту, але й духовного життя. Серед множини оточуючих нас спокус це дуже непросто. Дехто вважає, що в наш час це взагалі неможливо. Але з Божою допомогою все можливо, можливо зробити множину добрих справ.
Наші рідні прагнуть забезпечити нам у житті максимальний комфорт, та й ми самі часто до нього прагнемо. Нам хочеться гарно одягатися, їздити на дорогій машині. При цьому ми забуваємо, що можемо сильно спокусити когось слабкого у вірі. Хтось через це взагалі не захоче ходити до церкви.
Тому потрібно в усьому бути дуже стриманим і водночас – щедрим.
У великі свята, ювілеї, дні народження або іменини для високих гостей зовсім не обов'язково організовувати розкішні застілля. Звичайно, потрібно віддати данину поваги святу і зібраним людям, потрібно вміти прикрасити стіл, додати якусь незвичайну родзинку, щоб проявити свою любов – особливо якщо серед гостей є владики або високі світські начальники.
Однак стіл не повинен ламитися від дорогих страв і алкоголю лише для того, щоб похвалитися своїми крутими спонсорами і підкреслити, на заздрість оточуючим, свою величність і значущість. Нам краще показувати приклад стримання в усьому і тверезого способу життя. Ні в якому разі не можна заради свята порушувати церковний піст. Зараз це майже не практикується, але буде набагато краще, якщо ми накриємо багатий стіл для бідних, яких нині дуже багато.
І головне: священники, як ніхто інший, повинні намагатися підтримувати один одного і в радощах, і в скорботах. Зараз, коли захоплюють наші храми, це надзвичайно актуально. Лише так, і ніяк інакше, ми станемо справжніми патріотами, а найважливіше – справжніми християнами і проповідниками Євангелія.
