Служба на табуреті та відроджений храм: пам'яті протоієрея Федора Шеремети
До 15-річчя з дня кончини відродителя стародавнього Кирилівського монастиря, відомого духівника, викладача Київських духовних шкіл і улюбленого киянами священника. Особисті спогади духовної дитини.
Про таких людей, як отець Федір, потрібно писати книги і знімати фільми. У них хочеться вчитися беззавітному служінню Христу, вірі та тій невтомній енергії, з якою вони трудяться на благо Церкви. Святий псалмоспівець Давид співав про таких людей: «Праведник яко фінікс процвіте, яко кедр, іже в Лівані, умножиться» (Пс. 91:13).
Зустріч у рік тисячоліття Хрещення Русі
Згадується 1988 рік — рік тисячоліття Хрещення Русі. Я, тоді ще молодий радянський журналіст, робив перші кроки в Церкві і намагався прислухатися до порад досвідчених парафіян. Мені пояснили головне: у церковному житті потрібен духівник.
У той час у Покровському монастирі служив відомий на весь Київ сивочолий ветеран війни, протоієрей Михаїл Бойко. До нього завжди вишиковувалася величезна черга на сповідь, і я, неофіт, теж вирішив піти до нього. Але старенька монахиня Поліксенія зі свічної лавки (нині вже покійна), подарувавши мені старовинну Псалтир і Євангеліє, порадила звернутися до 46-річного протоієрея Федора Шеремети. Вона пояснила: отець Михаїл і так перевантажений людьми, а отець Федір — чудовий, досвідчений пастир, кандидат богослов'я і викладач у щойно відкритій після хрущовських гонінь Київській духовній семінарії.
Потрапивши на сповідь до отця Федора, я попросив його стати моїм духовним отцем. Він скромно заперечив, зазначивши, що отець Михаїл набагато досвідченіший за нього. Але я наполіг на своєму виборі. Так народився наш духовний зв'язок, який тривав 23 роки, аж до самої його кончини. Втім, він зберігається і донині, просто перейшов в інший вимір.
Саме за його благословенням я почав писати про життя Церкви: спочатку у світських ЗМІ, а потім, з волі Божої, організовуючи і очолюючи першу офіційну газету УПЦ у 1989 році.
— Часи змінюються, Сергію, — казав тоді отець Федір. — Грядуть години сприятливі, але непрості. Церкву потрібно захищати, а людей — просвіщати.
Молебні у дворі психіатричної лікарні
Початок лихих 1990-х. Група віруючих реєструє Свято-Кирилівську громаду. Територія — величезна психіатрична лікарня імені Павлова. Храму немає, підходящого приміщення теж. Знаменита Кирилівська церква XII століття з фресками Врубеля перебувала у жорсткому віданні музею «Софія Київська».
Тоді ніхто з київських священників не наважувався туди йти. Відгукнувся лише отець Федір. Він почав своє служіння у дворі «Павлівки», прямо біля лікарняних корпусів. Ставив звичайну табуретку і служив молебні про здоров'я. Пам'ятаю, як пацієнти клініки, що гуляли алеями, з цікавістю оточували батюшку, торкалися його рясу і запитували:
— А ви справжній піп?
Отримавши з рук отця Федора хрестик чи іконку, вони задоволено відходили. З цих молебнів біля лікарняних стін почалася багаторічна робота зі створення дивовижної парафії, яка з часом виросла у чоловічий монастир.
Від лікарняної пральні до монастиря
Отець Федір пішов до головлікаря клініки і зумів заручитися його підтримкою. Незабаром громаді передали будівлю старого лікарняного клубу, де до революції (коли клініка була богадільнею для поранених солдатів) розташовувалася пральня.
Треба було бачити батюшку в ті дні! З ранку до вечора він з бригадою помічників і будівельними інструментами в руках трудився на об'єкті. З підвалів вивезли вантажівки сміття — пізніше там розмістилася ризниця. Актовий зал переобладнали під храм: розібрали і заново перекрили дах, звели купол, пробили вікна, настелили нові підлоги, провели опалення, встановили іконостас. Від старої будівлі залишилися тільки стіни. Так засяяв благоліпством новий храм на честь святителя Василія Великого.
Під керівництвом батюшки в іншому занедбаному корпусі побудували просторну трапезну, кухню, редакцію газети. Там же оселилося сестрицтво «Отрада і утішення», яке по сей день опікується хворими 24 відділень клініки. А на верхньому ярусі лікарні, біля дубової гаї і старовинного кладовища, з'явилася «пустинька» — житловий корпус з садом, городом і пасікою.
Отець Федір буквально жив на парафії. Не один рік він ночував у крихітній підвальній кімнатці під храмом. Вивчивши історію Кирилівської обителі (де колись подвизався молодий Димитрій Ростовський і де спочивали його батьки), скасованої ще Катериною II, батюшка був абсолютно впевнений: через 200 років монастир має відродитися.
Парафіяльні служби йшли за суворим чернечим статутом, а на єктеніях завжди возносилася молитва «про обитель сію». І його віра принесла плоди: незабаром після смерті отця Федора рішенням Синоду УПЦ тут був офіційно заснований чоловічий монастир.
Стародавній храм і братська трапеза
Особлива сторінка життя отця Федора — його боротьба за повернення молитви у стародавню Кирилівську церкву. До мера Києва батюшка з помічниками їздив як на роботу, годинами просиджуючи у приймальнях. І він домігся свого! Був укладений договір з музеєм про спільне використання храму. В алтарі, де прямо на місці престолу стояли чавунні батареї, встановили прекрасний престол, привезений з-за кордону. Служби в цих стародавніх стінах були настільки піднесеними, що здавалося, ми переносимося у часи преподобних Печерських отців. Сьогодні старовинний храм захоплений ПЦУ, і ченці служать тільки у Василівському храмі, але обитель, за молитвами свого відродителя, продовжує жити.
Отець Федір був людиною неймовірної душевної теплоти. Запам'яталося, як напередодні неділі він сідав зі своїм водієм (нині протоієреєм Богданом) у старенький «Шкоду» і їхав у магазин за рибою для парафії. А після літургії підходив до кожного, хто трудився в алтарі, і лагідно нагадував:
— Обов'язково йдіть на трапезу. Братська трапеза — це продовження молитви!
І більшість парафіян йшли обідати разом, тому що батюшка приймав кожного з величезною батьківською любов'ю.
Сьогодні у Києві служить безліч священників і настоятелів, які виросли під крилом отця Федора, яких він виховав і кому дав путівку в життя.
В останні роки він ніс важкий хрест хвороб. Через ускладнення діабету йому ампутували пальці на нозі. Але він не здавався: продовжував служити, сповідати і приймати людей.
Спочив старець 1 травня 2011 року на 70-му році життя. Його поховали на території стародавньої обителі, відродженню якої він віддав 19 років свого життя.
Вічна тобі пам'ять, дорогий наш отче і наставнику!
