Війна – можливість без духу ожити

І з нею прийшов мир для них та для нас.

Ієромонах Симон (Безкровний)

Суть подій, що відбуваються нині, перебуває за межами нашого розуміння, залишається лише віра в промисел Божий. Власними силами ми не можемо вплинути на цю ситуацію, залишається лише молитися. Віра й молитва – два крила, які зможуть перенести нас через вогняне море скорбот та поневірянь.

Війна – хороший учитель. Вона наочно ілюструє істину, яку ми знали лише теоретично. А саме те, що опори в зовнішньому світі немає жодної. Добротний будинок згоряє за лічені хвилини з усім своїм достатком та майном. Земне життя переривається за частки секунди разом із гучним розривом снаряда. Все, що нам здавалося надійним і твердим, усе, на що минули роки, а то й десятиліття праці, зникає, як ранкова роса на сонці. Але наша свідомість, яка спостерігає за тим, що довкола неї відбувається, є принципово іншою. Усередині неї є впевненість у тому, що воно не зникне за жодних обставин, тому що воно докорінно відмінне від усього навколишнього.

Світ сам по собі є порожнеча та ілюзія. Тільки енергія Бога робить його живим та реальним. Диявол, як спритний фокусник, намагається нав'язати людям реальність смерті, але віруюча людина знає – у Христі немає і не може бути смерті.

Війна – добрий учитель. Вона наочно ілюструє істину, яку ми знали лише теоретично. А саме те, що опори у зовнішньому світі немає жодної.

На прикладі історії древньої церкви ми бачимо, що означає віра у своє безсмертя. Перші християни жили переконанням, що не всі з них помруть. Багато хто був упевнений, що скоро зміняться: «раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть, а ми перемінимось» (Кор. 15:52). Цим очікуванням швидкого пришестя Христа у світ християни жили протягом кількох століть. У перші десятиліття після Воскресіння Христа вони були настільки впевнені в тому, що друге пришестя буде ось-ось, буквально день у день, що продавали свої маєтки, роздавали бідним і жили духовною комуною, як ми читаємо в Діяннях святих апостолів.

Мученицька смерть за Христа вважалася для перших християн особливим привілеєм, найбажанішою формою відходу із земного життя. Ті, хто сподобився такої смерті, знову зійдуть на Землю з Неба разом зі Спасителем і Його ангелами. Залишатися тут, на землі, в очікуванні другого пришестя було менш бажаним, ніж брати участь у цьому пришесті як громадянин Неба. Церковним ієрархам доводилося навіть стримувати парафіян-ентузіастів, які активно шукають мученицької смерті.

Згодом віра у друге пришестя стала частиною християнської доктрини, але не предметом надії на найближче майбутнє. Жага мучеництва за Христа також стала поступово сходити нанівець, особливо після того, як християнська віра стала не лише дозволеною, а й привілейованою. Побачивши відчутний регрес якості духовного життя християн, деякі святителі робили все можливе, щоб вогонь віри не згасав. Вони пропонували своїй пастві не жити очікуванням другого пришестя Христа, а стати втіленням цього пришестя землі через подвиг віри.

Нинішнє століття, на відміну від віку майбутнього, досконалого і неминучого, недосконале і швидкоплинне. У Царстві Божому вже не буде своїх і чужих, ворогів та друзів, начальників та підлеглих. Всі люди стануть єдиною цілою вселюдиною у Христі.

Нинішній вік, на відміну від віку майбутнього, незмінного, досконалого і неминучого, недосконалий і швидкоплинний. У Царстві Божому вже не буде своїх і чужих, ворогів та друзів, наставників та послушників, начальників та підлеглих. Всі люди стануть єдиною цілою вселюдиною в Христі, і будуть жити в любові та єдності з Богом і один із одним. Але поки ми перебуваємо в цьому тлінному тілі, перед нами стоїть надзавдання – втілити в цьому світі незмінність вічного блаженного життя. Саме на це має бути спрямована вся сила нашої волі шляхом подолання власного егоїзму та зосередженості на своєму «Я». Цей подвиг, що вимагає не меншої жертовності, ніж кровне мучеництво, дасть нам можливість увійти до Царства Божого.

Максимально цей ідеал життя став втілюватись у різних чернечих традиціях. Але спочатку суттєвого розриву між сімейним та чернечим життям не було. Тому, що всім дано одне і те ж Євангеліє, ті самі заповіді, для всіх однаково Христос був сенсом і метою життя. Розрізнялися лише засоби досягнення цієї мети.

У такій світоглядній моделі людині пропонувалося поступове і планомірне умертвіння у собі старої людини через духовну практику й аскезу, щоб народитися наново, тобто ожити замертво. У такій концепції християнинові пропонувалося ще в земному житті стати іконою майбутнього віку. У собі виявити втілення Царства Божого на землі. Цьому сприяв і розвиток чернечої традиції з її глибоким розумінням внутрішнього змісту людини.

Поки ми перебуваємо в цьому тлінному тілі, перед нами стоїть надзавдання – втілити в цьому змінюваному світі незмінність вічного блаженного життя.

Ми не маємо причин буття в собі, кожен із нас створений Богом для вічного життя в Ньому, через Нього та для Нього. Ми не маємо влади піти в небуття, так само, як і не було можливості виникнути з нього. Людський дух чи свідомість – незбагненна для розуму таємниця. Ми не можемо осягнути його своїм розумом, оскільки і сам наш розум – лише розпізнавальна функція змінюваної душі. Незмінним залишається в людині лише його дух, тоді як наша душа є індивідуальність, що постійно змінюється.

Людські почуття, розум, емоції за безбожного життя разом із інтелектом зводять лише бетонні стіни індивідуального егоїзму. Звідси ненависть, страх, прокляття, жадібність, вбивства, розпуста – все те, що вбиває наш дух. Емоції сприймають і переживають задоволення та страждання, розум розрізняє та визначає об'єкти почуттів, а інтелект пізнає їх за допомогою розумового мислення. Але коли людина забуває Бога, весь її сукупний досвід пізнання навколишнього світу кристалізується в егоїзм, який виборює своє право комфортного життя з іншими індивідами, бачачи в цьому сенс свого існування. У цьому суть усіх воєн, будь-якої ворожнечі та ненависті.

Зачаровані світом люди вбивають один одного заради своєї «правди» чи «ідеї». Духовний зір людини схожий на бінокль, який функціонує в одному з двох положень: або вона дивиться на те, що відбувається навколо неї, або на те, що відбувається всередині неї. Ті, хто використовують перший спосіб зору, приходять до кінця життя буркотливими, озлобленими дідками, а ті, хто намагаються застосовувати другий – очищають свій розум, душу, серце, стаючи з віком зрілими старцями та старицями.

Справжня причина ненависті та ворожнечі не в людських брехливих «правдах» та «ідеях», а в гріхах, які живуть у нашому серці. І треба боротися з ними, а не одне з одним.

Бог є безсмертний, вічно живий Дух, і людина є духом, створеним за образом Божим. Бог є Світло істинне, і людина є також створене безсмертне світло, вміщене, однак, у тлінне тіло. Духовне тіло людини руйнується від дії стихій. Його неможливо вбити «градом» або розстріляти з автомата. Але шкіряні ризи, в які ми одягнені, руйнуються хворобами, скорботами, природними стихіями тощо.

Дух людини з'єднаний з Богом, від якого він отримує дихання і життя. У Ньому наше життя і світло, через Нього ми отримуємо абсолютну свободу у безмежній свободі Святої Трійці. Важливо не те, що відбувається в навколишньому світі, важливо те, що відбувається у власній душі. Рятується вона чи гине? Чи прагне знайти свободу в Бозі, чи ж живе в рабстві власних уподобань з усіма їхніми умовностями і забобонами?

Світ поділений на нації, держави, ідеології, раси, етноси, партії, групи, на прибічників одних та противників інших. У них завжди знайдеться безліч приводів для ворожнечі та ненависті. Тому вони воюватимуть, ненавидітимуть, вбиватимуть, руйнуватимуть, ґвалтуватимуть, доводитимуть до хрипоти свою правоту, бажатимуть смерті тим, хто думає, мислить чи живе інакше. Вбивче випромінювання цієї демонічної енергії з особливою силою проявляється під час війни. І ті, хто не хочуть її випромінювати зі свого серця, стають ворогом для кожної з войовничих сторін.

«І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений​​​​» (Мф. 10:22). Але ми знаємо, що справжня причина ненависті і ворожнечі не в людських брехливих «правдах» і «ідеях», а в гріхах, які живуть у нашому серці. І треба боротися з ними, а не одне з одним.

Когда без игрищ на планете и жизнь, и смерть взаправду есть.

Ієромонах Симон (Безкровний)