Київський ізвод церковнослов'янської: за і проти
Сьогодні почала підніматися тема використання Київського ізводу церковнослов'янської мови в богослужінні. Які причини і які можуть бути наслідки?
Напевно, усім церковним людям зрозуміло, що та церковнослов'янська мова, яка використовується сьогодні в богослужінні, відрізняється від мови, яка була у вжитку кілька сотень років тому: коли Україна входила до складу Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, а Київська митрополія - до складу Константинопольського патріархату.
Але якщо раніше ці мовні особливості становили інтерес тільки для вчених-лінгвістів, то сьогодні ними цікавиться досить велика кількість людей. І не тільки цікавиться. Дехто закликає повернути давній Київський ізвод церковнослов'янської мови в сучасну богослужбову практику УПЦ. Наприклад, 14 березня 2025 р. на ресурсі Діалог.тут священник Юрій Петролюк опублікував доволі ґрунтовну статтю «Київський ізвод: новаторство чи музейний експонат?», у якій він закликає якомога ширше використовувати цю мову в богослужінні.
Що таке Київський ізвод
Основні особливості Київського ізводу є такими
• «Українська» фонетика голосних. Наприклад, вимова «и» замість «і», «е» замість «є» та інше.
• «Українська» вимова церковнослов'янської мови визначає наголос на словах згідно з українськими правилами акцентуації. У словах із довгими та короткими голосними наголос найчастіше падає на передостанній склад.
• «Українська «вимова» враховує українські ритмічні особливості та інтонацію.
Найпоширеніша думка про те, що таке Київський ізвод церковнослов'янської мови і як він співвідноситься із сучасною церковнослов'янською мовою, полягає в наступному: це церковнослов'янська мова, яку використовували на території сучасної України до її входження до складу Російської імперії та до входження Київської митрополії до складу РПЦ. Після цих подій російські імператори заборонили вживати Київський ізвод і замість нього був насильно насаджений Московський ізвод, який і є основою сучасної церковнослов'янської мови.
Думка ця є правильною лише частково. Насправді все було дещо інакше.
Дуже спрощено це можна уявити таким чином: починаючи з ХІІІ-ХІV ст., коли виникли два політичні центри, Велике князівство Литовське та Велике князівство Московське, у цих центрах сформувалися різні ізводи церковнослов'янської мови, умовно кажучи, Київський та Московський (були й інші, але не будемо ускладнювати). Це відбулося під впливом як місцевих мовних особливостей, так і рівня освіченості церковних переписувачів, оскільки в ті часи саме цей чинник відігравав велику роль у правильності мови, якою писали релігійні та богослужбові книги. У Литовському князівстві, а згодом і в Речі Посполитій цей рівень був значно вищим, оскільки контакти наших переписувачів із грецькими та європейськими письмовими джерелами перебували на вищому рівні.
До XVII ст. в Московській Русі накопичилася досить велика кількість помилок у богослужбових і віронавчальних книгах. Необхідність виправлення цих книг, а також богослужбових обрядів усвідомлювали майже всі грамотні люди того часу. Питання було в тому, за якими джерелами звіряти ці книги і робити виправлення. З одного боку, грецькі та українські джерела були надійнішими та правильнішими, але з іншого - в Московії було багато людей, які не довіряли цим джерелам.
Вони говорили, що грецькі книги можуть бути зіпсовані впливом турків-мусульман, які володіли Константинополем і Малою Азією з XV ст., а українські - впливом католиків Речі Посполитої. Зрештою Московський патріарх Никон розв'язав питання силовим методом і жорстко провів реформу здебільшого за українськими й почасти грецькими джерелами. Його опоненти затверділи у своїй прихильності до старих книг, старих обрядів і старого Московського ізводу церковнослов'янської мови, відокремилися від патріаршої Церкви та утворили розкол старообрядців, що існує й донині.
А в патріаршій Церкві, під юрисдикцію якої потрапила в 1686 р. Київська Митрополія, внаслідок Никонівських реформ та їхнього подальшого продовження сформувалася ново-церковнослов'янська мова, так званий Синодальний ізвод, основою якого став Київський ізвод, за яким головним чином і виправлялися московські богослужбові книги. Водночас вплив Московського ізводу також був відчутним.
Таким чином, у сучасній церковнослов'янській мові переважає якраз вплив Київського ізводу, а старий доніконівський Московський ізвод зберігається лише у старообрядців. І вплив цей зумовлений нічим іншим, як інтелектуальною та богословською перевагою (вченістю) українських церковних діячів над московськими. Логічно в цьому зв'язку згадати й той факт, що після приєднання Київської митрополії до РПЦ відбулося масове заміщення архієрейських кафедр і вищих церковних посад вихідцями з України як більш вченими й освіченими. У свій час у Російській імперії практично всі єпархії очолювали архієреї-українці.
Але, звісно, не можна заперечувати і той факт, що в 1720 р. Петро Перший заборонив друкувати книжки та проводити богослужіння церковнослов'янською мовою Київського ізводу.
Критерії оцінки
Оцінюючи ідею повернення Київського ізводу в сучасну практику богослужінь, слід передусім пам'ятати ось про що.
По-перше, богослужіння - це насамперед молитва. А молитва, на одностайну думку всіх святих отців, це піднесення розуму і серця до Бога. Не отримання естетичного задоволення від краси богослужіння, не задоволення від усвідомлення, що ми використовуємо свою споконвічно стародавню мову, не декларація нашої національної самобутності, а піднесення розуму і серця до Бога.
По-друге, для того, щоб розум і серце підносилися до Бога, мова богослужіння має бути зрозумілою для людей, які моляться. Сучасних людей, які моляться. І це дещо більше, ніж просто осучаснення богослужбової мови. Це вираження найвищих понять про Бога, людину, світобудову, спасіння в словах, доступних для нашого розуміння. Дуже часто сучасними мовами ці поняття просто не можна висловити, а подібні спроби призводять до збіднення смислів, а часто і до їхнього спотворення.
Щоб зробити мову доступною для розуміння, не можна просто взяти й перекласти богослужіння з церковнослов'янської на українську або інші мови. Більш продуктивним у цьому плані виявляється не осучаснення богослужіння, а власні духовні та інтелектуальні зусилля людини, спрямовані на розуміння церковнослов'янського богослужіння. Хоча, звичайно, внесення окремих змін до церковнослов'янських текстів також часом виявляється необхідним.
І по-третє, богослужбова мова має служити об'єднанню вірян, а не їхній диференціації.
Аргументи за впровадження Київського ізводу
Аргументи прихильників використання Київського ізводу здебільшого зводяться до наступного.
По-перше, позиція РПЦ у війні РФ проти України, яка, м'яко кажучи, дуже далеко відстоїть від Євангелія, викликає бажання якнайдалі дистанціюватися не тільки від цієї позиції, а й від усього, що пов'язано з Москвою. І під гарячу руку цього бажання цілком може потрапити та церковнослов'янська мова, яка використовується зараз у богослужбовій практиці.
По-друге, прагнення виправдатися перед недругами УПЦ і якось відповісти на їхні закиди, що ми молимося «не тією мовою», вшановуємо «не тих святих» і продовжуємо просувати імперські наративи, до яких, начебто, належить і церковнослов'янська мова.
По-третє, багато людей щиро бажають повернення до свого коріння, до своєї давнини, до свого славного минулого. Ця ідеалізація минулого цілком природна як для цілого суспільства, так і для окремої особистості. «Раніше було краще» - цілком поширена думка. У згаданій вище статті «Київський ізвод: новаторство чи музейний експонат?» автор робить вельми ґрунтовний екскурс в історію, розповідає, як використовували цей ізвод, які славні люди ним розмовляли і так далі.
«Адже це саме та мова, якою зверталися до Бога благовірні князі та княгині давньої Русі-України, якою більшість преподобних Києво-Печерських у різний час підносили свої святі молитви за нашу Батьківщину та якою просили Бога про заступництво славні лицарі православної української землі - запорізькі козаки», - пише о. Юрій Петролюк. Але в тому-то й річ, що це вже історія. Наша, славна, цікава, але - історія.
Не кажучи вже про те, що мова, якою молилися Києво-Печерські подвижники в XI-XII ст., істотно відрізняється від мови, якою зверталися до Бога козаки в XVI-XVII ст.
Аргументи проти
Уявімо собі, що ідея знайшла розуміння у священноначалля УПЦ, надруковано богослужбові книги Київського ізводу, їх розіслано в єпархії з вказівками відтепер служити тільки за ними. Чи сприятиме це кращому розумінню богослужіння сучасними віруючими людьми?
Адже крім фонетичних змін, як пише популяризатор Київського ізводу о. Олександр Клименко, потрібно змінити наголос дуже в багатьох словах.
Наприклад: радовАніє, божествЕнний, дарУй, сподобИ, люблЯчий, гОрі, вЄрху, цАрю, утішИтелю, сУдище, бОлізнь, нЕдуг, нАпасть.
Якщо сприйняття нинішньої церковнослов'янської мови у багатьох викликає труднощі, то як сприйматиметься ізвод, що був у вжитку 300 років тому?
Серед прихильників відродження Київського ізводу можна зустріти думку, що, мовляв, це якийсь ідеальний варіант, щоб примирити прихильників повного переходу на українську мову в богослужінні з прихильниками церковнослов'янської мови. Але по суті, Київський ізвод - це не наближення до сучасної української, а навпаки, віддалення від неї. Можливо, зміна наголосів у деяких словах фонетично ближча до української, але за змістом слів і понять - навпаки, далі.
Чи сприятиме богослужіння на Київському ізводі піднесенню розуму й серця тих, хто молиться, до Бога? І це питання ще більш риторичне. Свідомість вірян, які звикли до звучання сучасної церковнослов'янської мови, буде постійно відволікатися, чуючи незнайомі слова, словесні конструкції та незвичні наголоси.
Ну і третє питання: чи сприятиме все це єдності та згуртуванню українських вірян? Очевидно, що також - ні. Найімовірніше, більшість людей сприйме це нововведення негативно. Десь Київський ізвод приймуть, десь ні. І замість того, щоб об'єднувати людей, ми запровадимо ще один фактор розділення. Цього разу за ознакою богослужбової мови. І що далі? Ми уподібнимося нинішній українській владі й оголосимо тих, хто перейшов на Київський ізвод, патріотами, а всіх інших колаборантами?
Звісно, опис варіанту поголовного переходу на Київський вивід - це всього лише гіперболізація, покликана яскравіше продемонструвати наслідки. Зрозуміло, що в осяжному майбутньому цього ніхто робити не буде. Набагато вірогіднішим є інший варіант - популяризація Київського ізводу ентузіастами й любителями старовини серед якомога більшої кількості громад, монастирів і єпархій.
Але і в цьому варіанті все не так однозначно. В окремих регіонах України, передусім західних, справді звучання Київського ізводу, з його специфічними наголосами та мовленнєвими зворотами, є більш звичним для слуху людей. Можливо, для них використання цієї мови в богослужінні сприятиме зосередженню розуму в словах молитви. Але для більшості вірян з інших регіонів це матиме зворотний ефект.
І зовсім уже неповноцінною є мотивація прихильників повернення до Київського ізводу, яка звучить так: аби не як у московитів. Ось, наприклад, той же о. Олександр Клименко на захист Київського ізводу, зокрема, написав таке: «І в сучасній українській мові також багато слів, традиції правильного наголосу в яких незаслужено забуті, а в народній мові прижилися зовсім інші, нав'язані, кальковані форми від нашого північного горе-сусіда».
Тобто українцям пропонується відмовитися від мови, якою розмовляли їхні пращури впродовж багатьох поколінь лише тому, щоб вона не звучала так «як у московитів». Однак така мотивація за суттю своєю є деструктивною. З філософського погляду, який підтверджується і всією людською історією, життєздатними виявляються лише позитивні проєкти. Негативні проєкти, проєкти «анти» не мають своїх самобутніх творчих сил і тому приречені на провал. Треба робити щось своє для себе, для своєї власної користі й розвитку, а не для того, щоб було не так, як у горе-сусіда, не озираючись на нього. Тільки тоді в нас вийде щось справді путнє.
Висновки
Використання Київського чи будь-якого іншого ізводу повинно мати на меті зосередження розуму на словах молитви, спрямування людської свідомості до Бога, розуміння богослужіння і переживання тих молитовних станів, які переживали автори богослужбових текстів. Іншими словами, живі релігійні мотиви сучасної людини, а не потяг до свого славного минулого і, тим паче, не антагонізм із будь-ким у сьогоденні.
У будь-якому разі не можна нікого примушувати до використання будь-якої нової мови або ізводу в богослужінні. Ні розпорядженнями священноначалля, ні авторитетом медійних церковних діячів, ні громадським осудом або схваленням не можна змушувати людину змінювати свою звичну мову молитви. Це має відбуватися тільки природним шляхом.
Перш ніж переходити зі звичної сучасної церковнослов'янської мови на Київський ізвод, треба чесно запитати себе: використання цього ізводу зробить нас смиреннішими, молитовнішими чи, навпаки, живитиме нашу гордість від того, що ми не такі, як інші люди: агресори, імперіалісти, «московити»? Київський ізвод наблизить нас до Бога, або до нашого славного минулого, або ж просто віддалить від Москви? Якщо відповідь буде позитивною, то, безумовно, перехід на Київський ізвод буде виправданим і корисним.
