Чому такі різні життєві хрести у людей
27 вересня – день Воздвиження Животворящого Хреста Господнього.
Хрест Господній – один із найголовніших парадоксів Християнства. Знаряддя тортур, на якому відбулася смерть Сина Божого, стає прапором перемоги. Страждання стали шляхом звільнення, муки – дорогою до нескінченної радості.
Хрест – це прохідні двері зі світу матерії у світ духу. Але чому вони такі різні у кожного з людей? Чи є хоч якийсь принцип у розподілі величини та конфігурацій наших хрестів? Навіть великі святі не могли знайти відповіді на це запитання. Збоку здається, що її взагалі немає, ніякого принципу немає, що все відбувається випадково. Але у Бога не може бути випадковостей, бо все керується Його благим промислом.
Люди, далекі від знань з церковної агіографії, спираючись лише на одну фразу Псалтирі: «Смерть грішників люта», наводять нам приклади того, як страшенно вмирали безбожники й ті, хто зневажав віру. Вказуючи при цьому, що святим і праведникам Господь дарує тиху та мирну кончину. Але хіба не так само болісно вмирали і багато наших святих. Преподобна Синклітикія Олександрійська живцем була з'їдена хробаками. А як болісно вмирали преподобні Нектарій Егінський та Паїсій Афонський і сотні тисяч більш-менш відомих святих. Як і зараз болісно вмирають безневинні діти від онкології, туберкульозу та інших хвороб. Хіба не страждають перед смертю праведники, які прожили бездоганне життя?
І хіба мало прикладів того, як спокійно і, по суті, безболісно вмирали тирани, садисти, винні у смертях мільйонів людей? Хіба мучився Сталін перед смертю? А скільки катів таборів НКВС померли спокійно та мирно вдома на своєму ліжку.
Але сказати, що праведники таким чином очищаються перед переходом у вічність через страждання, а грішники вмирають легко, тому що йдуть на вічні муки в пекло, теж не можна. Бо й серед явних грішників є люди, які дуже болісно вмирають. Масон і по суті сатаніст патріарх Константинопольський Мелентій помирав страшною смертю, страждав в агонії протягом шести діб. Таких прикладів також чимало. То який же ми можемо зробити з цього висновок?
Як я вже й казав, неможливо провести прямий зв'язок між якістю духовного життя і якістю вмирання. Якби ми, люди, знали принцип, як і з чого виростає хрест, то ми зробили б все, що від них залежить, щоб позбутися будь-якого, навіть найменшого хреста. Ніхто не хоче страждати, хворіти, мучитися. Для людини природно прагнути до радості та блаженства.
До того ж треба розуміти, що хрест – це не лише «за що», а й «навіщо». Коли священномученик Анатолій Жураковський відбував покарання у сталінських таборах, він отримав листа від дочки Наталії Дмитрівної Опацької. Наталія була людиною святого життя, бездоганної віри, найвищих моральних якостей. Восени 1936 року вона тяжко захворіла, а потім до кінця року довго й болісно вмирала. Така смерть праведниці дуже збентежила і вразила її дочку, Віру, і вона написала про це листа отцю Анатолію. Той відповів їй таке.
«Ти кажеш, що, побачивши такі страждання, можна втратити віру. Я думаю, що ти ніколи не дивилася пильно на Розп'яття, і не переживала Його таємниці в серцевій глибині. Страждання Невинного, страшне смертельне страждання, хрест, що приймається на рамена перед лицем Вічності, адже це сама основа нашого світорозуміння, нашої віри… Погляд, що страждання завжди є покаранням за особисті гріхи, зовсім не християнський… Він підданий нищівній критиці ще в книзі Іова. Але для вашої віри страждання є перетворенням світу в цілому, співучасть у творчих Божественних планах. Ми судимо завжди по поверхні… Ми не бачимо тих глибоких верств буття, де відбуваються справжні події та зміни».
Коли преподобний Іосиф Ісихаст терпів важкі муки, які здавались йому вже нестерпними, йому з'явився Христос, Розп'ятий на Хресті, і запитав: «Все це я терплю заради тебе, а що ти можеш заради мене потерпіти?».
Община отця Анатолія Жураковського була переважно молодіжною. Він сам був особистістю всебічно, геніально обдарованою.
Але в найважчі для цієї громади роки на приході отця Анатолія вмирає раба Божа Олександра, дівчина двадцяти років. Вона мріяла все своє життя присвятити Богу, наповнити його вічним змістом. Померла вона від зараження крові, пов'язаного із остеомієлітом. Потім помер юнак Василь сімнадцять років від черевного тифу. В несвідомому стані він постійно творив Ісусову молитву. А перед цим помер від туберкульозу Володимир, якому було 15 років. Вмирав дуже важко, болісно. Отець Анатолій говорив про нього як про юнака, в якому, як вогонь, жила полум'яна любов до Христа, незламна переконаність в істинності Євангелія. Володимир виділявся серед усіх тим, що завжди жадав справи та подвигу. Це були найкращі люди його громади, і саме вони померли несподівано для всіх майже одночасно.
Мій близький друг, отець Сергій Бейлінов, помер у 1999 році в тридцять дев'ять років. Він був старший за мене на вісім років. Зараз мені п'ятдесят шість, і я за все своє життя не зустрів людину, яка б змогла віддалено зрівнятися з духовною красою та талантами отця Сергія. Впевнений, що якби отець Сергій зараз був живий, то це був би великий старець. Але він помер буквально на початку свого духовного злету.
З іншого боку, ми бачимо навколо себе багато людей, особливо серед тих, хто вирішує долі цілих народів, смерть яких зробила б наш світ значно світлішим. Але Бог чомусь не поспішає прибирати цей бруд із нашого світу. Долі Божі незбагненні для нас, так само як і незбагненний для нас його промисел щодо кожної людини.
Єдине, про що ми можемо говорити з упевненістю, то це про те, що в раю не розіп'ятих немає. Чи смертю своєю, чи несенням хреста всього свого життя, люди входять у Царство Боже через свою Голгофу, іншого шляху туди немає. Вага цього хреста для кожного своя, і її тяжкість визначається Богом. Що ми можемо почерпнути для себе з практичних порад щодо хрестоношення?
Можна спробувати розподілити свій хрест у житті більш-менш рівномірно. Тобто не чекати, поки на тебе звалиться важка хвороба чи життєва ноша, а змушувати себе відривати від свого хреста хоча б маленькі шматочки щодня. Тобто. звужувати свій щоденний життєвий шлях де тільки можна і як тільки можна. Не їсти скільки влізе, не спати скільки захочеться, на дозволяти собі розслаблятися, навіть коли є така можливість. Примушувати чинити проти своєї волі, не потурати своєму егоїзму. Робити не те, що хочеш, а навпаки те, що не хочеться і т.п. Тобто ставати гонителем самого себе, не чекати, доки нас гнатиме Господь промислом своєї любові та палицею турботи про наше спасіння. Жити так, щоб йти вузьким шляхом добровільно, а не мимоволі.
