Про що треба не забувати в Петрів піст
Бесіда на початку Петрового посту.
На шляху до очищення серця і з'єднання з Богом перед людиною вибудовується ґрунтовна перешкода, що складається з безлічі елементів, які становлять загалом одне поняття – егоїзм. Цю перешкоду не оминути, не перестрибнути, крізь неї не просочитися.
З'єднання з Богом можна досягти лише одним шляхом – через повне знищення цієї перешкоди. «У духовому житті весь подвиг і вся боротьба відбуваються тільки заради того, щоб людина прийшла до смирення, щоб звільнилася від болісного "я" і прийняла благодать Святого Духа» (архім. Василій Гондикакіс). «Егоїзм – це властивість душі гордої, ницої... Чим нижча людина, тим їй легше відмовитися від віри в Бога. Крайня одержимість собою або чимось земним веде до того, що людина воліє, щоб Бога не було. Без Нього вона почувається вільною і розв'язаною у своїй сваволі та у своїх пристрастях».
Така наша природа, яка піддається закону гріха. І той, хто виявиться залученим до егоцентризму, без сумніву, відкриє в собі все нові й нові сатанинські властивості.
Гуманістичний людино-центризм є по суті своїй дияволо-центризмом, тому що і той, і інший шукають одного й того самого: належати лише самим собі, бути одному без Бога.
Така сама і людина атеїстичного гуманізму: своєкорислива, самолюбна, вона хоче керувати собою сама – знову ж таки, без Бога. Фатальний прорахунок у цій моделі той, що неможливо бути добрим через зло – так само, як і стати богом через диявола. У результаті виходить, що егоїзм і сатанізм – це синоніми. Визначення егоїста: «себялюбний на всю вічність». Це справжнє пекло.
Сьогодні дух егоїзму та самості настільки запанував у світі, що його культ насаджується примусово, наполегливо та агресивно. Самодостатність, самовпевненість, самовдоволення стали позитивними властивостями людини цього світу. «Зарозумілість – це самоспокуса, вона руйнує в людині престол, на якому сидить Святий Дух» (свт. Ігнатій Брянчанінов).
Душа, вражена недугою егоїзму, завжди живе на маскараді. Вона міряє різні маски, репетирує різні ролі, вона завжди стурбована самооцінкою. «Як я виглядаю?», «Як дію?», «Як кажу?». Занепокоєння про імідж, потреба бути на виду супроводжуються розладом і прикрощами, коли є привід до невдоволення собою.
Нормальну, знайому зі смиренністю людину обтяжує популярність, для неї обтяжливі компліменти. Але не такий егоїст. Для нього важливим є лише його рейтинг в очах громадськості.
Егоїзм – багатоликий перевертень. Немає сфери життя, куди б він не проник. Він виявляє себе як марнославство, як самохвалення, часто – як самолюбство, часом у відвертому вигляді – як гнів чи заздрість, інколи ж у прихованому – як надмірна сприйнятливість, невдоволення, уразливість. Явним чином егоїзм проявляється через нашу наполегливу думку, самовиправдання, через прагнення задовольняти лише свої бажання. Коли ми засліплені егоїзмом, то не хочемо визнати волю іншого, тоді ми нікого, окрім себе, не чуємо. Отже, ми не чуємо і Бога.
Перемога над егоїзмом можлива лише через подвиг самозречення, що проявляється у жертовності. Самовідданість походить від любові і в ній знаходить своє призначення. Жертовність, любов і молитва виявляються реаліями, що взаємопроникають і не піддаються розмежуванню. Вони подібні до тріади: смирення, терпіння, любов. Таким чином, можна дати визначення християнської аскези як подвигу самозречення, як жертви, яку Бог приносить, за якою слідує дарування благодаті і спасіння.
Духовне життя – це насолода. Благодать коштує дуже дорого. Її вартість – вбивство свого егоцентризму. «Не шкодуй себе ніколи і ні в чому, розіпни себе, свою стару людину, яка живе, переважно, в тілі – і ти відсічеш відразу всі пристрасті. Терпи благодушно все, що трапляється з тобою скорботного. Вся мудрість християнина полягає в тому, щоб йти розсудливо проти своєї плоті в усьому» (св. прав. Іоанн Кронштадтський).
«Християнське життя справжнє тоді, коли ми більше любимо хрест, а не задоволення, більше любимо боротьбу, а не перемогу… Коли ми, зустрічаючи труднощі, вдаємося до молитви, а не до роздумів, коли бачимо, що благодать дієвіша, ніж наші старання, коли більше бажаємо померти і бути з Христом, ніж жити без Нього» (митр. Миколай Месогейський).
Тому всі подвижники утримувалися від сну, їжі та тілесного спокою. Ця помірність у них була нерозривно пов'язана з помірністю в словах, думках і почуттях.
Зайві бесіди, особливо словесні дебати, виключалися назавжди. Щодо сміхотворства та розбещеності, то це заборонялося категорично. Вони вкрай руйнівні для збереження розуму, утримання молитви та страху Божого. Хотілося б, щоби на це звернули увагу любителі рубрик «православний гумор» тощо.
«Дурносміхи і пустослови» – явище, яким хворіють не лише миряни, а й духовенство. Те, що писали Василій і Антоній Великі, Кассиан Римлянин та інші, актуально й сьогодні: «Усю суєту і вигадки залиш», «Будь-яке – крім потреби, – зайве побажання не допускай», «Спи мало, не одягай дорогого одягу, їж їжу просту. Злидні є не що інше, як поміркованість у всьому, такий стан, коли задовольняються малим».
Особливо багато слів святими отцями було присвячено тілесному посту. «Якщо хочеш перемогти пристрасті – відсікай ласощі» (Паїсій Величковський), «Сите черево не народжує тонкого розуму» (Порфирій Кавсокалівіт), «Дух Божий не сходить на людину з насиченим черевом» (св. прав. Іоанн Кронштадтський). Міра посту раз і назавжди визначена статутом Василія Великого: «Не вище і не нижче за міру». Принцип розсудливоі міри не дає змоги виявлятися крайнощам.
Єдиного статуту посту для всіх немає і не може бути. Тому що «в одних тіл з іншими знайдеться скільки ж відмінностей, як і в заліза з деревом» (стародавні чернечі статути).
Особливу важливість святі отці приділяли і приділяють нічній молитві (бдінню). Зазвичай афонський чернець розбиває сон на дві половини. Половина – до бдіння, і половина – після. Для мирян бдіння може бути перед світанком, хтось може вставати вночі. Але всі отці наголошують на важливості та особливій якості саме нічної молитви. Міра сну, так само, як і посту, для кожного своя. Ці два подвиги пов'язані між собою. «Хто хоче мало спати, нехай менше їсть, і навпаки».
Існує чимало святоотцівських повчань, де зберігання черева і зберігання очей зводилося в єдину спільну чесноту спасіння. При цьому друге передує першому. «Не дозволяйте собі без розбору все бачити, все чути, всього торкатися і все їсти».
Справа в тому, що переважна частина інформації про зовнішній світ надходить до нас через зір. Якщо не вводити сувору самоцензуру і не обмежувати приплив вражень ззовні, то свідомо скасовується всяка надія на очищення від пристрастей. Це рівнозначно тому, що висушувати білизну під дощем.
Особливу увагу слід звертати на художні візуальні образи. Як особливо виразні та ємні, вони надовго та яскраво фіксуються в пам'яті та надають руйнівного впливу на душу. Особливо глибоко в неї западають і ранять натуралістичні зображення насильства, страждань, демонстрація агресивності, а також еротики та порно. Це найсильніші емоції, якими травмується психіка.
Дискутувати про те, чи можна, чи ні православним дивитися фільм Мела Гібсона «Страсті Христові», може тільки той, хто ніколи не торкався внутрішньої дії, і знайомий лише із зовнішньою словесною молитвою.
Загалом, слід сказати, що накопичення в собі зайвих вражень замість творення тиші і чистоти, необхідних для молитви, створить лише додаткове джерело внутрішнього шуму. Це саме стосується й цікавості як такої.
І питання тут полягає не в тому, щоб контролювати напрямок свого погляду, а в тому, щоб увагу розуму спрямовувати всередину себе і зосереджуватися на невпинній молитві.
