Проповідь про корисність боязкого православ'я
Недільне читання 22 неділі після П'ятидесятниці присвячено розповіді про воскресіння дочки Іаїра й зцілення кровоточивої жінки.
Крізь подієвий ряд Євангельської історії завжди просвічує історія біографії нашої душі і її взаємин із Богом. Жива душа не зустріла Бога, вмирає, не встигнувши дозріти, як неповнолітня дочка Іаїра. Вона стікає кров'ю, як кровоточива жінка, не маючи пластиру благодаті. До кого вона тільки не ходила, намагаючись зупинити струми своєї крові. Які тільки ліки не намагалася застосувати. Всі багатства душі розтратила на цих «лікарів». Вся та земля, якою душа себе лікувала, принесла лише одне – біль. Є тільки одні ліки – Христос. Але наша біда в тому, що ми або не вміємо, або не хочемо Ним лікуватися.
Ми говоримо про Христа замість того, щоб говорити з Ним. Ми думаємо про Нього, як про Небожителя, замість того, щоб шукати Його всередині свого серця. Ми читаємо про Нього, вигадуємо Його самі для себе, уявляємо якимось чином замість того, щоб дати Йому можливість Самому розповісти нам про Себе. Ми рятуємо самих себе замість того, щоб дати можливість Христу рятувати нас самих. Для того, щоб зустріти Живого Христа всередині себе, потрібно відсунути того, хто Його від нас затуляє. А це наше власне Я з усіма нашими думками, почуттями, бажаннями та ін.
Для того, щоб зустріти Живого Христа всередині себе, потрібно відсунути того, хто Його затуляє від нас. А це наше власне Я.
Старець Симон (Безкровний) пише: «Якщо Бог не буде на першому місці, все інше не матиме ніякого сенсу. Переживати почуття і думки про Бога, або переживати Бога і жити Богом – це різні поняття. У першому випадку ми залишаємося рабами своїх уявлень, а в другому – робимося спадкоємцями Царства Божого. Чим більше ми прив'язуємося до земного життя, тим грубішим і важчим воно для нас стає. Чим більше ми віддаємо себе Богу, тим менше земна суєта пов'язує нас і тим ближчим і ріднішим бачиться нам Бог, поки не усвідомлюємо, що Він – найулюбленіша Істота у Всесвіті. Тоді навколишній світ перестає нас утримувати, бо йому утримати вільних істот нічим, якщо ми живемо з Богом і в Бозі».
Розумний християнин схожий на боягузливого воїна. Дурний – на безстрашного. Безстрашний воїн, побачивши ворога, озброюється на нього, готується до сутички, засукує рукава, напружує м'язи. Його дурість у тому, що він переоцінює свої сили. Ворог у сто крат сильніший за нього, навіть красива смерть цього воїна не потрібна нікому, крім його власного марнославства.
«Господи, Іісусе Христе, помилуй мене»
Той, хто сподівається на свою віру, мистецтво, силу характеру, мужність, вже переможений духом гордості й зарозумілості. Тільки пройшовши шляхом безлічі падінь і поразок, такий подвижник прийде до одного простого і очевидного висновку – без Бога і Його Благодаті він ніхто і звати його ніяк, і що б він не робив і як би не старався, навіть найменше і найнікчемніше бісятко зробить з ним все, що завгодно.
Зрозумівши це, ми купуємо розсудливість. Побачивши здалеку ворога, ми не кидаємося на нього з кулаками, а біжимо, що є сили, до Бога і ховаємося за Нього, як дитина за мамину спідницю. «Господи, Іісусе Христе, помилуй мене». Такий християнин плаче, стогне, простираючи руки до Бога. Він молиться про те, щоб Бог його захистив і вберіг. Ми не повинні боротися з гріхом, ми повинні тікати від гріха. Це те правильне боягузтво, яке тільки і може спасти нашу душу.
Може, і є ще на світі такі духовні велетні, які здатні боротися самі із всілякою нечистю, але ні я, ні більшість із тих, хто читає ці рядки, до них не відносяться. У нас один шлях спасіння – забратися на руки Христа. Але і це не так просто. Тому що для цього потрібно розлучитися з самим собою.
Може, і є ще на світі такі духовні велетні, які здатні боротися самі із всілякою нечистю, але ні я, ні більшість із тих, хто читає ці рядки, до них не відносяться.
На жаль, замість того, щоб вірити в істину, ми віримо в речі, в свої помисли, в самих себе. Диявол навіть придумав витончену підступність для того, щоб не пустити нас до Христа. Він став народжувати в нашій голові фантазії «безлічі справ», вселяючи нам їх важливість, необхідність і навіть корисність. Ми знаходимо тисячі причин, щоб відкласти духовну практику. Не розуміючи толком, що вона з себе представляє, ми замінили її свічками, «буванням» на службах, прощами, читанням православних оповідань, слуханням «балакучих» проповідників.
Наш розум завалений цитатами отців, фрагментальними знаннями в області Святого Письма і богословських наук, але в усьому цьому складі не знайти Христа. Нам би пора згадати про те, що «головна цінність Православ'я – Любов до Бога і до ближніх. Головна умова Православ'я – нехтування власним щастям заради щастя інших. Якщо ми віддаємо людям своє щастя, беручи натомість на себе їхні страждання, слідуючи Христу – це Православ'я. Головний спасительний засіб Православ'я – зречення від самого себе заради з'єднання з Христом» (ієросхимонах Симон (Безкровний)).
Є тільки одні ліки – Христос.
Христос чекає від нас всієї нашої душі, а не тільки маленьких її зусиль. Якщо ми хочемо уподібнитися Христу, в Ньому належить перебувати всім серцем, всією душею і всім мисленням. Тільки тоді, коли Бог оселиться в нашому серці назавжди, егоїстична кровотеча нашої душі припиниться, а ми зможемо народитися заново від благодаті Духа Святого.
