«На Кіпрі моляться про подолання українських розколів»

Починаючи з цього тижня, в усіх храмах Кіпрської Православної Церкви будуть читати молитву за мир в Україні. Таку новину привіз днями з острова керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Антоній (Паканич), який побував на Кіпрі з офіційним візитом.

В інтерв'ю СПЖ митрополит Антоній розповів, що кіпрське духовенство думає про українські проблеми, а також про те, чому у тамтешньої влади можуть повчитися українські чиновники.

– Владико, якою була мета вашої поїздки на Кіпр?

– На Кіпрі дуже багато вихідців з колишнього СРСР, в тому числі з України. Тому постала потреба у храмі, де богослужіння велося б на церковно-слов'янською мовою. Цю задачу поставив перед собою митрополит Тамасоський і Ориніський Ісая, з яким ми тривалі роки у дружніх стосунках. У 2017 році храм добудували, і на його освячення владика Ісая запросив в тому числі й мене.

Це було дивовижне свято, в якому взяли участь представники Помісних Православних Церков. Було багато і наших співвітчизників, для яких Кіпр став другою батьківщиною, і вони висловлювали вдячність і кіпрському народу за гостинний притулок, і Кіпрській Православній Церкві, яка дбає про їхні души.

Унікальність новоосвяченого собору ще й у тому, що він побудований на місці, де у свій час, за переданням, проповідував святий апостол Варнава. Зберігся навіть олійний гай, що й досі свідчить про ті далекі часи. Тому для наших співвітчизників це ще й особливе зіткнення з життям Церкви апостольського періоду.

– Про що ви спілкувалися з ієрархами КПЦ?

– Тем піднято було багато, особливо про церковне життя на Кіпрі і в Україні. Кіпрський народ і кіпрське духовенство дуже глибоко переживають за те, що відбувається в Україні. Переживають про відсутність згоди у суспільстві і, звичайно ж, про церковний розкол, який не вдається залікувати вже кілька десятиліть.

Архієреї Кіпрської Православної Церкви висловили нам свою глибоку підтримку. Владика Ісая навіть видав указ, згідно з яким кожної неділі в усіх храмах Тамасоської митрополії читається коліноприклонна молитва за мир в Україні.

У нас була дуже важлива зустріч із Предстоятелем Кіпрської Православної Церкви Архієпископом Хризостомом. Блаженніший Архієпископ особливо наголосив, що завжди молиться за Україну і за наш народ. Він бував у нас, тому завжди з теплом згадує про своє перебування в Україні.

Обговорювали ми й питання, які стосуються розвитку православ'я в усьому світі, проблеми та виклики, з якими стикається православний християнин. І хоча ми живемо в різних державах, але завдання в нас одні: як зберегти чистоту віри, як провести свій народ через ті спокуси та випробування, з якими пов'язане сучасне життя, і як знайти інструментарій, завдяки якому православна віра буде затребуваною для сучасної людини, особливо для молоді.

Взагалі, православний народ Кіпру – дуже відкритий. І ця відкритість надихає і дає підстави нам, православним з інших держав, живитися цією гостинністю та теплом – не лише кліматичним, але й духовним.

– Що вам особливо запам'яталось, окрім офіційних заходів?

– Оскільки це було відкриття і освячення храму, це було свято не тільки Тамасоської митрополії, але й усієї Кіпрської Православної Церкви. Були запрошені багато представників і паломників з інших Помісних Церков. Також було організовано свято слов'янської культури, де були представники Білорусі, Росії та інших країн, які об'єднує Руська Православна Церква.

Були прочани з Йорданії – члени православного жіночого руху. Це активістки, сучасні жони-мироносиці, на яких тримається общинне життя в Церкві. З ними було дуже цікаво спілкуватися: з одного боку, Йорданія – це мусульманська країна, і християнам там живеться несолодко. У деяких з цих жінок чоловіки – мусульмани. І під час спілкування ми намагалися зрозуміти, як у такій складній ситуації розвивається православне життя в Йорданії і як влаштована сімейна злагода, коли існують такі змішані шлюби.

Єпископ, який очолює єпархію Йорданії, розповів, що їхнє духовенство навіть запитує жінок на сповіді: чи давав чоловік дозвіл на сповідь і причастя. Це справді подвиг тих жінок, які, не дивлячись на зовнішнє недружнє оточення, несуть у собі християнські істини. І водночас, це дуже дивовижні та емоційні люди. Ми їхали з ними в одному автобусі і починали свою подорож до новоосвяченого храму із пасхальних піснеспівів. У нашому розумінні пасхальні піснеспіви радісні, вони наповнюють нашу душу пасхальним торжеством. Але коли ми побачили, як свою пасхальну радість виражають ці жінки, то були вражені: вони роблять це не лише піснею, але й танцем. Це враження запам'ятається мені на все моє життя.

– Що духовенство і предстоятель КПЦ думають про ситуацію, що склалася в українському Православ'ї? Яка їхня думка про український розкол?

– Позиція Кіпрської Православної Церкви не відрізняється від позиції інших Помісних Православних Церков. Вона полягає в тому, що єдиною канонічною Церквою в Україні є Українська Православна Церква, очолювана Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм. Інші деномінації, які називають себе православними, не є членами Вселенської православної сім'ї. І це не залежить від їхньої чисельності, фактичної чи декларованої офіційною статистикою.

Духовенство Кіпрської Православної Церкви глибоко сумує через українські розколи і молитовно бажає їхнього виліковування. Але, разом з тим, усі висловлювали розуміння і переконання, що таке лікування можливе виключно канонічним шляхом.

– Чи може бути цікавий досвід взаємодії КПЦ з місцевою владою? Чи є чому повчитися українській владі у кіпрської?

– Історично з 1660 року, коли Кіпр був під ярмом Османської імперії, глава Кіпрської Церкви був також і політичним главою грецького населення Кіпру. Тому в якомусь сенсі закономірно, що коли Кіпр домігся незалежності в 1960 році, президентом країни був обраний глава Церкви архієпископ Макарій.

Влада Кіпру розуміє, що саме Православна Церква є наріжним каменем для збереження цивілізаційної ідентичності населення острова, його світогляду і менталітету. Місцева влада завжди намагається йти назустріч побажанням Церкви, чи то питання землекористування, адміністративні рішення чи взаємодія Церкви та освітніх або медичних установ. Водночас, там існує розуміння, що Церква – це не атрибут держави чи елемент національного самовираження, а містичне Тіло Христове. Церква, маючи можливість вільно діяти в державі і здійснювати свою рятівну місію, закликає благословення Боже і на державу, і на його народ.