Анатомія душі. Частина 1

Передмова

Як медицина неможлива без знань про людину, про її здоровий та недужий стан, її хвороби та способи їх ефективного лікування, так і неможливе духовне життя та спасіння душі людини без розуміння того, від чого треба її спасати, яким чином і що ми повинні отримати на виході. Тобто якою повинна бути душа в її здоровому стані. Наслідком цього нерозуміння і незнання є багаторічне топтання на місці у духовному житті та зростаюче відчуття його безглуздості, з причини того, що ми залишаємося такими ж, якими і були на початку духовного шляху. Ця серія публікацій ставить своєю метою дати базові уявлення про православну антропологію і допомогти людині, яка шукає спасіння, розібратися у внутрішньому улаштуванні своєї душі, а також у тих засобах і способах, які дає нам Церква для її зцілення.

Частина перша

Структура душі

Історична людина – це «дух у тілі», нематеріальна, безтілесна «духовна душа» у матеріальному «практичному» тілі, яке служить їй як інструмент для вправляння як у добрі, так і у злі. Своєю душею, створеною «за образом Божим», людина проникає у світ духовний, тоді як матеріальне тіло пов'язує її із «родинним» оточуючим чуттєвим космосом. Образ людини, так само як і її духовність, безперечно, визначається приматом Духу. У центрі його знаходиться «РОЗУМ» (nous), який не слід змішувати з «розсудком» (ratio). Це особистісне ядро, «внутрішня людина», створена «за образом Божим» і тому здатна до спілкування з Ним.

За вченням Святих Отців розумна душа складається з трьох частин (або наділена трьома здібностями).

Перша частина – розумна (logistikon),
друга – жадаюча, або бажаюча (epithymetikon), та 
третя – яросна (thymikon)

Жадаюча та яросна частини разом утворюють нерозумну частину (alogon meros) душі, або ірраціональну, звану також пристрасною частиною (pathitikon meros), оскільки саме через ці дві здібності в душу проникають пристрасті.

Самі пристрасті алогічні, тобто нерозумні, або навіть протирозумні, тоді як розуміння – це орган розуму (nous), який несе на собі печатку богоподібності. За допомогою двох своїх ірраціональних здібностей, пов'язаних з тілом, душа занурена у чуттєво-матеріальний світ, оскільки ці здібності відносяться до матеріальної природи, яку інакше ми не могли б і сприймати.

В задумі Творця Розум визначений для того, щоб споглядати приховані у всьому творінні причини (logoi), подібно до того, як букви доносять до нас сенс складених з них слів. Причини-логоси свідчать про Творця – Бога-Логоса – і мають у собі мету привести нас до Нього. Незважаючи на те, що кожна з трьох здібностей душі має власну сферу дії, вони взаємопов'язані і впливають одна на іншу. Перебуваючи у розумній частині душі, чеснота називається благорозумністю, розумінням і мудрістю; у жадаючій частині – утриманням і терпінням; у яросній частини – мужністю і любов'ю.

Згідно з задумом Творця, бажаюче начало має прагнути до блага, тобто до чесноти, а яросне начало – боротися за її досягнення, енергійно протистоячи злому началу. Тільки коли ці ірраціональні здібності душі діють відповідно до природи, згідно з задумом Бога, розум може звернутися до споглядання творіння і чистої молитви. Якщо ж їхня дія спрямована проти природи, то гармонія внутрішньої людини порушується.

Перед кожною людиною стоїть ключове запитання, чи діє вона згідно з природою або проти неї? Це простір її особистої свободи і відповідальності, але разом з тим – і підстава для можливості ухилення у бік зла. Причина духовної нестійкості людини – її створеність. Людське існування не є необхідним. Рівним чином людина могла б і не існувати, оскільки своїм буттям вона зобов'язана вільному зволенню Творця. Творіння Боже, що має початок у часі, володіє своїми якостями тільки як чимось набутим, що може бути і втрачене.

У цьому взаємозв'язку між придбаним благом, особистою свободою та відповідальністю перед Богом реалізується сутність людини. Схильність до спокус (випробувань) невід'ємно належить цій сутності тією мірою, якою людина ще не досягла досконалості. Тільки потім, завдяки незбагненній милості Божій, через з'єднання з незмінним і безначальным Творцем, людина переходить від мінливості світу до незмінного і Вічного Буття.

Щоб перешкодити протиприродному безчинству «співмешканців» розуму та «об'єднати внутрішню тріаду за допомогою уз світу», поміж трьома частинами душі має панувати порядок. Розум повинен взяти на себе належну йому владу, в силу чого він називається також «управителем» (heghemonikon).

Безчинство завжди виникає в ірраціональній частини душі, оскільки саме вона особливим чином сприйнятлива до пристрастей, які Церква трактує як хвороби, викликані зловживанням того, що саме по собі є добрим. З «ірраціональної» частини душі безчинство піднімається вгору і затьмарює розум. Розумне начало є найбільш цінною з усіх частин душі і якісно визначається мудрістю, яка є найпершою з чеснот.

Схильність до пристрастей виникає з тісного зв'язку між двома ірраціональними частинами та тілом, а через тіло – і з усією матеріальною реальністю.

Самі по собі творіння Божі, і взагалі всі матеріальні речі, красиві (добрі) і жодним чином не є перешкодою на шляху до спасіння. Але пристрасті приводяться в рух почуттями. Поза чуттєвих речей нами не може оволодіти жодна нечиста думка. Рушитель же пристрастей знаходиться в нас самих, у нашій свободній «згоді» з пристрасним зволенням. Пристрасті – це свого роду даність, яку людина мусить побороти в собі. Вони відбуваються через розлади двох ірраціональних здібностей душі, яросної і жадаючої, і через «помисли», подібно до мутних хвиль, затьмарюють розум – осереддя людської особистості.

Пристрасть, як і взагалі зло, не має сама в собі ніякого буття. Вона утверджується як «хвороба», як щось вторинне, що паразитує на душі і її здібностях, які «за своєю природою», будучи створені Богом, «здорові».

Є різниця між «пристрастями душевними» і «пристрастями тілесними», в залежності причин, що їх породили. Приводний пас всіх пристрастей, як вже було сказано, – «ірраціональна частина душі». «Яросна частина» душі пов'язана з духовним серцем людини, а «бажаюча частина» пов'язана з тілом. Всі пристрасті за самою своєю суттю мають подвійне походження, що відповідає двоїстій природі людини: соматичній (тілесній) і психічній (душевній).

Пристрасті тіла виникають з його природних потреб. Від цих пристрастей порівняно легко вилікуватися насамперед «помірністю», тому що вони не такі довговічні, як пристрасті душі. Пристрасті душі мають джерело не тільки у нашій власній особистості, але і в наших стосунках з ближніми. Вони також випливають з відносин між людьми. Такі пристрасті, як гнів, лють, злість, ненависть, заздрість, ревнощі, наклеп, а також пихатість і зарозумілість можуть залишатись до самої старості.

Зло

Зло людини корениться не в її сутності, але в її поведінці, і є властивістю, яку можна придбати (або ж втратити). Людина, внаслідок свого дурного життя, може стати за своїми внутрішніми якісними характеристиками бісом або після біологічної смерті, або вже протягом свого життя.

«Коли ми формуємося в материнському лоні, то живемо життям рослин, коли народжуємося, то живемо життям тварин, а коли виростаємо – життям ангелів або бісів. Основа першого життя – це одушевлена субстанція, основа другого – почуття, основа третього – наша схильність чи то до чесноти, чи то до пороку» (Преподобний Євагрій Понтійський). 

З моменту свого створення людина носить у собі «насіння чеснот», а не насіння пороку. Порок виростає з «дурного вибору свободної волі». Тільки Бог, будучи благий за своєю природою, внутрішньо несуперечливий. Але будь-яка розумна істота «схильна до суперечностей». Схильність же означає мінливість, можливість поліпшення або погіршення свого духовного становища.

Зло в онтологічному плані має вторинну природу. Воно виникає від викривлення буття, самого по собі доброго, і існує рівно стільки часу, скільки триває це викривлення.

«Був час, коли зла ще не існувало, і буде час, коли зла більше не буде. Але ніколи не було часу, коли не існувала б чеснота, і ніколи не буде часу, коли її не буде» (Преп. Євагрій Понтійський).

Преподобний Євагрій розглядає зло як «псевдо-існування», бо зло не є субстанція, але відсутність добра, що ні в якому разі не скасовує його реальності. Зло не існує як таке, воно вторинне, бо «Бог не створив ніякого зла». Оскільки поза Богом і поза створеним ним світом ніщо не може існувати, то й біси злі не за своєю природою, а внаслідок дурного вживання дарованої їм свободи.

У світі людей зло існує лише як паразит, як зовнішня по відношенню до людини сила, що рухає її помислами або пристрастями. Дія зла спрямована на те, щоб людина перестала усвідомлювати себе і перестала бути особистістю, оскільки людина усвідомлює себе особистістю лише тією мірою, якою у ній живе особистісне начало. Затьмарення розуму робить людину зброєю в руках диявола, і вона втрачає при цьому свою людську гідність.

Для оволодіння людською душею у розпорядженні зла є тільки його «природні» спільники: спадковість, середовище, погані звички, слабовілля людини і т. п. Преподобний Євагрій зневажливо висловлюється щодо особистісних носіїв зла та переконує не тільки не боятися їх, але навіть і зовсім не звертати на них уваги.

«Про цього «змія, що прямо біжить», що вас оточує, ви не повинні навіть думати; не приймайте його серйозно і не бійтеся його. Бо це збіглий раб, який бридко жив і тепер ховається від пана свого. Не поступайтеся йому до самої смерті! Наш Господь дав вам владу «наступати на змій та скорпіонів», а ви боїтеся демонів тільки тому, що вони свистять? Змій тільки й може, що лякати».

Мета звільнення від пристрастей є відновлення природної, тобто відповідної до задуму Божого, діяльності всіх трьох частин людської душі. І тому немає нічого дивного в тому, що біси всіляко намагаються перешкодити цьому.

Помисел

Дія будь-якої пристрасті у людини починається з того, що в святоотцівській термінології називається «Помисел». Поняття «помислу» в мові перших ченців було настільки ж багатозначним, як і біблійне поняття «мир». Сам по собі помисел – природний і позитивний прояв душі, наших почуттів і сприйняття світу. Але непомітно ці помисли можуть стати джерелом таких рухів душі, які аж ніяк не відповідають призначенню, визначеному їй самою природою, – відкривати нам світ, що сприймається почуттями. І тоді вони стають «лукавими помислами», тобто таємною схильністю до зла. У них виявляє себе лукавство людського серця, що забуло про своє божественне походження.

Злі помисли нападають на людину як «спокуси». Ці підступи не принесли б жодних негативних результатів, якщо б помисли не відповідали нашій внутрішній мізантропічній насолоді, яка народжується за участю свободної волі і схиляє розум до дурного відношення до творіння.

В якості засобу спокуси демони використовують мислені враження і образи чуттєво-матеріальних речей. І оскільки ми існуємо в чуттєво-матеріальному світі, неможливо абсолютно позбутися від цих помислів, як неможливо і зовсім звільнитися від спокус. Але тільки від нас самих залежить, чи приводять ці помисли  пристрасті в рух, чи ні. Це не залежить від матеріального світу, створеного Богом добрим і таким, що сприяє досягненню людського блага. Також це не залежить від мислених уявлень, які розум черпає з матеріальної дійсності.

Вони являють собою лише засіб, за допомогою якого розум пізнає речі, – а він і був для цього створений. Нарешті, це не залежить і від двох ірраціональних здібностей розумної душі, через посередництво яких сприймаються речі. Це залежить лише від зловживання цими здібностями, джерело якого – ми самі, а також від протиприродних і «пристрасних мислених уявлень про речі», що виникають з даного зловживання і зв'язують розум. Божественна педагогіка по відношенню до людини націлена на те, щоб «через духовне вчення і заповіді» звільнити розум від цих пут.

Людина може і повинна панувати і над своїми природними помислами, і над бісівськими навіюваннями. Бісівському помислу протистоять три помисли, які його припиняють, коли той затримується в нашому розумі.

• Перший з них потай вселяється святими Ангелами.
• Другий походить від нашої волі, яка схиляється до того, що належить.
• Третій походить від самої людської природи, яка створена благою і доброю.

Вища мета будь-якої аскези – досягнення абсолютної безпристрасності, тобто абсолютної влади над ірраціональними здібностями своєї душі.

Думки виникають від зіткнення з предметами матеріального світу і з тих вражень, які спричиняють предмети на наші почуття. Щоб стати «нечистими помислами», ці зовнішні враження мають бути сприйняті «з пристрастю», іншими словами, вони мають  зазнати «егоцентричного притягання».

Протоієрей Ігор Рябко професор, зав. каф. Богослов'я, Запорізького Класичного університету