Усім миром за вісім місяців збудували церкву у селі Колосова – архів
На сторінках щотижневого видання «Прапор перемоги» 25 років тому вийшов оптимістичний звіт про те, як у Колосовій Кременецького району люди мирно та дружно збудували собі новий храм. Нині православна громада святого Іоанна Богослова переживає тяжкі часи, однак досі люди зберігають у сільському архіві вже історичну статтю – спогад про те, як колись, не знаючи лиха, за власний кошт та власною працею відбудували собі гордість та втіху для всього села.
Склалося так, що збудований у Колосовій храм став однією з мішеней рейдерського нападу на смугу сільських православних храмів цього краю. Однак з цією парафією УПЦ у рейдерів справа пішла важко, адже ця споруда не є пам’яткою архітектури, долю якої визначають державні інстанції. Це – пам’ятка праці та злагоді українців, які у ті часи у страшному сні не могли уявити, як сторонні гравці можуть розколоти село та зневажити віру і чужу роботу. І ще це – законно оформлена парафіяльна власність, яка підкріплена релігійністю жителів Колосової.
Гортаємо сторінки. Швидкість, з якою на пагорбі у кременецькому селі виріс новий храм, привернула увагу тодішніх кореспондентів «Прапора перемоги».
«Віками колосівчани відносились до Шпиколоської парафії. Віками, долаючи чотири, а то й більше, кілометри, люди йшли на богомілля у сусіднє село. Несли на хрещення новонароджених, їхали вінчатись молоді. Влітку, у суху погоду, ще як не було. Зате восени, та й у тріскучі морози та хурделицю, під час весняного бездоріжжя долиною ані пройти, ані проїхати.
От і виникла думка в ініціативної групи у складі 15-20 віруючих хоча б обладнати на території Колосівської сільради кладовище, якого тут теж не було. Сільвиконком, правління колгоспу пішли назустріч, виділивши землю під кладовище в урочищі «Лан». Поставили й освятили тут фігуру. Першим на новому кладовищі поховали інваліда першої групи, учасника Великої Вітчизняної війни Мостицького Юхима Івановича. Після відправи над покійним, встановлення хреста на могилі хтось подав ідею збудувати на кладовищі капличку, де б можна було відправляти молебні над покійними.
– А чому б не збудувати і церкву, – запропонувала пенсіонерка, ветеран праці Чорнозуб Якилина Леонтіївна. – Переконана: громада на це погодиться.
Не помилилась Якилина Леонтіївна. Через кілька днів після похорону ветерана війни, а точніше, 22 січня 1990 року, на фундамент під майбутню церкву завезли перше каміння.
І закрутилось будівельне колесо. Спочатку обрали і затвердили на сході віруючих церковну двадцятку, яку очолив автозаправник, ветеран праці Юргеля Іван Дмитрович. Зразу ж почали поступати кошти на спорудження храму. Ніхто не загадував, кому скільки здавати грошей, ніхто не робив подвірних обходів. Все пішло на добровільних началах.
Першими зробили свій внесок по тисячі карбованців на будівництво храму пенсіонерки Фурсик Євдокія Петрівна та Мостицька Фросина Пилипівна. Чимало вірян внесли по 700-500 карбованців, і гроші йшли до кінця будівництва.
– Почну з проекту, – каже староста двадцятки Іван Дмитрович Юргеля. – Розбивку і проект здійснили колгоспні будівельники Мазурок Степан Пилипович, Гонтарук Петро Михайлович, Пташнюк Петро Пилипович. Нас зовсім не лімітувала робоча сила. Щоденно на будівництво виходило по 40-50 чоловік. Зрозуміло, в основному працювали пенсіонери. Але було чимало й молодих людей. Багато будівельних матеріалів, особливо лісу, люди виділили з особистих дворів.
Правління колгоспу виділило на церкву дев’ять тисяч карбованців. Допомогло з цементом, випискою силікатної цегли, лісоматеріалів. Не відмовляло і в автотранспорті. Словом, храм споруджували усією громадою».
На питання, якої віри дотримуватимуться у Колосовій, ініціатори будівництва однозначно відповіли, що це буде православ’я, у якому були хрещені вони, їхні діти, батьки й діди, інші варіанти тут не розглядались. Освячення храму планувалось або на Покрови, або кількома днями раніше, на Іоанна Богослова.
Знаючи, що за якісь 25 років їхній храм Іоанна Богослова стане ласою приманкою для рейдерів, чи стали б колосівці будувати його? Напевне, так, і дотепер його відстоюють під час нападів люди, які розбивали для споруди фундамент, готували обіди для будівельників, які знають тут кожну цеглинку та кожен образ з самодіяльних малюнків розпису. А от чи зможуть жителі села після всього, що тут влаштували заїжджі рейдери, знову зібратись для спільної праці чи молитви?
