Дисертація про «першість» Константинополя: суперечка, яку доведеться вирішувати
З'явилося велике академічне дослідження про «першість» Константинополя. Чому це важливо і для України, і для всього Православ'я
У Московській духовній академії ігумен Діонісій (Шльонов) захистив докторську дисертацію «На захист соборного устрою Православної Церкви: теорія першості Константинопольського патріарха та її критика».
Це не просто чергова богословська дисертація, цікава лише для фахівців. Тема, яка в ній розглядається, — це конкретний релігійний конфлікт, який ще далекий від завершення, який став одним із основних чинників гонінь на УПЦ, став причиною розриву євхаристійного спілкування між окремими Помісними Церквами і вже зараз загрожує єдності Православ'я.
Як відомо, Православна Церква не визнає ідеї верховенства якогось одного єпископа над усією Церквою, як це існує в католицизмі. Є лише першість честі, яка стосується Диптиха. Однак в останні десятиліття константинопольські ієрархи і богослови почали просувати ідею, що першість Константинопольського Патріарха не обмежується лише честю. Що вона поширюється на сферу церковного суду, права прийняття апеляцій, надання автокефалії тощо.
У 2018–2019 рр. Константинополь зробив гучну заявку на практичне застосування своїх «верховних повноважень». За вирішальної ролі Константинопольського Патріархату була створена ПЦУ. Ця організація була визнана лише 4 Помісними Церквами з 14 загальновизнаних, а Українська та Руська Православні Церкви припинили з Константинополем євхаристійне спілкування. Саме визнання Константинопольським Патріархатом двох розкольницьких деномінацій в Україні та створення на їхній базі ПЦУ і стали основним приводом написання дисертації.
Для вирішення цього конфлікту багато Помісних Церков і авторитетних ієрархів закликають Патріарха Варфоломія скликати Всеправославний собор або нараду, але він уперто відмовляється це робити. Аргумент Константинополя — ми найголовніші і наші рішення не потребують всеправославного консенсусу, ми створили нову канонічну реальність, яку мають прийняти всі інші.
Таким чином, суперечка переросла з локального конфлікту в глобальне богословське питання: як взагалі влаштована Православна Церква на вселенському рівні?
1300 сторінок про першість
Масштаб дисертації вражає: 1300 сторінок дослідження, бібліографія з 1408 позицій. Дослідження торкається всього набору аргументів, які використовують прихильники і противники ідеї верховенства Константинополя над усім Православ'ям. Особлива увага приділяється питанням про 34-е Апостольське правило, 9-е, 17-е і 28-е правила Халкидонського Собору, історії інституту церковної апеляції, порядку надання автокефалії. Автор також досліджує феномен православної діаспори, зміст титулу «Вселенський» стосовно Константинопольського Патріарха, поняття «глава» і «Церква-Мати», візантійські та поствізантійські прецеденти.
Незаперечною перевагою дисертації є те, що о. Діонісій докладно розглядає як праці сучасних грецьких прихильників особливих повноважень Константинополя: митрополита Іоанна Зізіуласа, митрополита Григорія Папатомаса, митрополита Кирила Катерелоса, архієпископа Макарія Грінієзакіса та інших, так і їхніх опонентів у грецькому православному світі. Тобто
дисертація — це не одностороннє відстоювання аргументів, висловлюваних з боку ієрархів і богословів РПЦ, а спроба показати всеосяжну картину суперечки про повноваження Константинополя.
Причому феномен першості, його богословські та канонічні аспекти розглядаються впродовж усієї двохтисячолітньої історії Церкви. Це робить роботу справді всеосяжним дослідженням, хоча й небездоганним у деяких своїх положеннях, про що прямо говорить опонент дисертанта, доктор теології Павло Єрмілов. Тобто дисертація не претендує на те, щоб розставити всі крапки над «і», вона відкрита для подальшої наукової дискусії.
Україна: як теорія стає практикою
Особливе місце в дисертації займає Україна. Саме тут міркування про першість перестали бути суперечкою каноністів і були «обкатані» на практиці.
11 жовтня 2018 року Синод Константинопольського Патріархату прийняв одразу кілька вельми спірних з канонічної точки зору рішень щодо України. Він підтвердив намір надати автокефалію, відновив ставропігію Константинопольського патріарха в Києві, прийняв апеляції Філарета Денисенка і Макарія Малетича та оголосив такою, що втратила чинність, синодальну грамоту 1686 року, на підставі якої Московський патріарх отримав право поставляти Київського митрополита.
У контексті суперечки про першість особливо показовим є пункт про апеляції. В офіційному рішенні Фанар послався на право Константинопольського Патріарха приймати звернення архієреїв і кліриків «з усіх Автокефальних Церков». Та сама логіка отримала закріплення і в Томосі ПЦУ 2019 року. За ієрархами і духовенством нової структури там зберігається право звертатися з апеляцією до Константинополя.
Однак таке довільне і надто розширювальне тлумачення 9-го і 17-го правил IV Вселенського (Халкидонського) Собору 451 року не знайшло розуміння в більшості Помісних Церков. Сама православна еклезіологія не передбачає, що якійсь одній Помісній Церкві належить право вищого суду над кліриками інших Помісних Церков. Значна частина дослідження о. Діонісія присвячена доведенню такої позиції: Вселенські Собори, на його думку, не наділяли Константинополь правом універсальної апеляції за межами власної юрисдикції.
Окремо автор розглядає документи 1686 року про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московської Церкви, оскільки саме трактування цих документів стало одним із підстав дій Фанара в Україні. Константинополь стверджує, що грамота 1686 року надала Московському Патріарху лише право за ікономією рукополагати Київського митрополита і не означала остаточної передачі Київської митрополії.
У дисертації о. Діонісій докладно розбирає цю аргументацію і приходить до протилежного висновку. Ще в окремій праці 2024 року, пізніше включеній до дисертаційного дослідження, він сформулював його гранично ясно: акт 1686 року «мав незворотний характер і не може бути переглянутий».
На сторінках СПЖ ця тема була докладно висвітлена ще в 2018 р. у статті: «Та сама Грамота: чи справді Константинополь передавав Церкву України Москві».
Головний висновок дисертації
Автор визнає першість честі Константинопольського престолу, але відкидає висновок із цієї першості про особливу універсальну судову або адміністративну владу над іншими Помісними Церквами. У цьому полягає головний висновок дисертаційного дослідження. О. Діонісій зводить концепцію верховенства Константинопольського Патріарха до таких положень:
- вселенський характер Константинопольської Церкви;
- право виступати вищою судовою інстанцією;
- право приймати апеляції;
- виключне право надавати автокефалію;
- виключне право управляти православною діаспорою;
- виключна роль у скликанні загальноправославних зібрань;
- розуміння Константинопольського престолу як «глави» або «матері» створених ним Церков;
- зв'язок інституту першості з єдністю Церкви.
Кожне з цих положень автор піддає серйозній, аргументованій критиці. При цьому константинопольські богослови зовсім інакше пояснюють і основи своїх повноважень, і зміст відповідних канонів, і історичну практику їх застосування. Як уже було сказано, суперечка навколо повноважень Константинопольського патріарха ще далека від завершення.
Висновок
У дисертації автор наводить досить жорсткі полемічні формулювання, але не вони мають головну цінність. Ігумен Діонісій пише, що дослідження має потенційно «послужити відновленню втраченої єдності». Але яким чином вона може бути досягнута?
Нинішню ситуацію в Православ'ї важко визнати нормальною: суперечка про межі повноважень Константинополя залишається невирішеною, українське церковне питання розділило Помісні Церкви, принцип соборного вирішення церковних конфліктів дуже складно реалізувати на практиці. Затягування вирішення всіх цих питань ставить під загрозу єдність Православ'я.
На наш погляд, кроком у правильному напрямку було б перенесення конфлікту з площини політичного, адміністративного і, певною мірою, особистісного протистояння в площину богословську. Помісним Церквам потрібно шукати єдність, приходити до спільної думки. І набагато ефективніше це можна зробити, не обмінюючись нескінченно заявами та односторонніми рішеннями, а шляхом серйозного дослідження джерел, канонів і історичних прецедентів.
У кінцевому підсумку — загальноправославного Собору, на якому всі нинішні непорозуміння між православними будуть вирішені. Будемо сподіватися, що в цьому процесі дисертація о. Діонісія відіграє свою позитивну роль.
