Церква має бути «з народом» чи з Богом?
Владі не потрібні патріоти, їй потрібні слухняні. Чому спроби довести лояльність не зупиняють гонінь – і чим це закінчилося для Церкви у XX столітті.
Ми бачимо, як деякі медіаресурси та спікери Української Православної Церкви будь-якими способами доводять владі свій патріотизм. Вони охоче розповідають, скільки зібрано на потреби армії, показують подячні листи від військових, беруть участь у державних заходах. За цим чується надія: якщо відданість Батьківщині доведена ділом – «ми свої, ми патріоти, ми допомагаємо фронту», то ставлення влади зміниться.
Але це ілюзія. І дуже небезпечна.
Владі байдуже, патріоти ми чи ні. Їй потрібно, щоб ми підлаштовувалися під генеральну лінію, повторювали необхідні формулювання і не ставили зайвих запитань. Патріотизм тут узагалі ні до чого.
Доводити любов до своєї країни тут безглуздо, це як пред'явити довідку про доходи на паспортному контролі: документ справжній, інформація в ньому правдива, тільки перевіряють зовсім інше.
Коли чудеса не переконують
Згадаймо Євангеліє. Після воскресіння Лазаря стало цілком зрозуміло: Ісус – обіцяний пророками Месія. Він робить те, що звичайній людині не під силу: зцілює хворих, дає зір сліпим, повертає померлих до життя. Здавалося б, навіть найупертіші Його противники мали б зупинитися й замислитися: чи не Той це, Кого ми чекали стільки століть? Але первосвященики й фарисеї вчинили інакше: зібрали раду й постановили вбити і Христа, і Лазаря. Причина проста – Ісус, на їхню думку, зазіхав на їхню владу. Людина, яка має прямий зв'язок із Богом, не вписувалася у відлагоджену систему, що приносила безліч земних благ.
Не переконували чудеса й гонителів перших століть. Мучеників не палив вогонь, їх не чіпали голодні звірі, рани від катувань затягувалися на очах. Чи зупиняло це гонителів? Ні, частіше лише злило. Рим не шукав доказів істинності Бога. Він вимагав іншого: поклонитися імператору, воскурити фіміам перед його статуєю, вголос визнати, що його земна влада найвища – «понад усе».
Так само й сьогодні. Можна скільки завгодно збирати на ЗСУ, публікувати фотографії з військовими, показувати грамоти комбатів. Для влади, яка методично знищує Церкву, це нічого не означає. Вони дивляться не на реальну допомогу армії чи суспільству, а на інше: чи готова Церква підтримувати риторику перших осіб держави, транслювати потрібні наративи, вихваляти або ганьбити тих, на кого вкажуть
Робіть, як вам кажуть. Церква має бути з народом. Заради народу – ненавидіти ворога, заради народу – підтримувати мобілізацію, заради народу – об'єднатися в одну «українську церкву». Все заради народу.
Але варто трохи копнути – і маніпулятивність твердження про «Церкву і народ» стає очевидною. Від Церкви вимагається одне – служити владі.
Паралель із першими століттями тут не випадкова. Тоді теж лунали заклики не вступати в протистояння з владою: кинь щіпку ладану на жертовник перед статуєю імператора, це просто механічний жест, він не означає відречення від Бога. Вимагалася лише одна символічна поступка. Але мученики на неї не погоджувалися. Саме за відмову здійснити цей «дрібний» жест їх і страчували.
Чого насправді хочуть від Церкви
Подивіться на структури, які користуються повною підтримкою влади, і ви побачите, що фіміам перед статуєю імператора продовжує куритися. Вони виступають із «правильними» заявами, захищають офіційну позицію держави за кордоном, просять зброю, брешуть, що вірян УПЦ в Україні ніхто не переслідує.
Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій працює як ще одне міністерство – тільки з рясами й колоратками.
Це не патріотизм – це служба, і служба цілком визначена: підтримувати владу й надавати її рішенням морального авторитету. Натомість такі структури отримують захист, бронювання та всілякі пільги.
Українська Православна Церква в цю схему не вписується, бо відмовляється бути керованою. Вона живе за своїми внутрішніми законами, зберігає канонічні зв'язки й зберігає вірність Євангелію. Для влади це і є головними ознаками неблагонадійності.
Будь-які докази патріотизму виявляються розмовою з порожнечею. Для влади недостатньо чути: «Ми любимо Україну». Вона бачить лише те, що ми досі не стали їй «своїми». І діє відповідно.
Урок радянських десятиліть
Історія Церкви у XX столітті дає жорсткий і ясний урок.
У книзі «Трагедія Російської Церкви» Лев Регельсон докладно аналізує, до чого призводили спроби церковної ієрархії довести свою лояльність радянській владі.
Після революції Церква опинилася в ситуації тотального тиску. Храми закривали, священників заарештовували, майно відбирали. Патріарх Тихон і багато єпископів намагалися знайти формулу, яка дозволила б Церкві вижити і співіснувати з безбожним режимом. Вони заявляли про готовність визнати нову владу, закликали вірян бути законослухняними, підкреслювали, що Церква не втручається в політику. Робили все, що мають робити громадяни, які люблять свою країну, – наприклад, під час голоду в Поволжі віддавали церковні цінності на допомогу голодуючим. Здавалося б, чого ще вимагати?
Але владі цього було замало. Їм потрібна була не просто громадянська лояльність, а готовність стати частиною державної системи. Щоб церковний дух злився з «духом світової революції».
У 1927 році митрополит Сергій (Страгородський) зробив крок, на який до нього ніхто не наважувався, – видав «Декларацію», в якій заявив: «Ми хочемо бути православними і водночас усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською батьківщиною, радощі й успіхи якої – наші радощі й успіхи, а невдачі – наші невдачі». На перший погляд це виглядало як логічне продовження лінії на лояльність. Насправді, як показує Регельсон, ці слова прозвучали як вираження духовно-моральної солідарності з ідеологією, яка відкрито ставила за мету знищення Церкви.
Що отримала Церква натомість? Тимчасову легалізацію одного з центрів управління, можливість бути вітриною для «західних партнерів – ось, мовляв, в СРСР немає гонінь на релігію. І все. Але ціну заплатила величезну: внутрішній розкол, втрата довіри вірян і духовенства, смута та безлад. Але найголовніше – гоніння не припинилися.
Регельсон наводить красномовні цифри: «Жодними компромісами й поступками запобігти знищенню Церкви митрополит Сергій не зміг. Якщо наприкінці 1929 року (якраз період видання «Декларації». – Ред.) у його підпорядкуванні було близько 30 000 парафій, то через десять років їх залишилося лише кілька сотень: такий був результат двох “безбожних п'ятирічок”».
Як бачимо, «Декларація» про лояльність до більшовиків не змінила долі Церкви і нікого не врятувала. Чому?
Влада вбачала загрозу в самому прагненні Церкви жити за власними законами, зберігати внутрішню свободу й відмові ставати частиною державного ідеологічного апарату.
Радянська влада вимагала злиття Церкви з державою. Таке злиття ми бачимо в сучасній Росії. І українська влада йде тим самим шляхом.
Пастка лояльності
Коли Церква починає посилено доводити свою корисність і патріотичність, вона приймає чужі правила гри. Вона погоджується, що її цінність вимірюється кількістю відправлених на фронт автомобілів, квадратних метрів маскувальних сіток, тонн гуманітарної допомоги.
Але Церква існує не для цього. Її покликання – вести людину до єднання з Богом, до спасіння. Вона здійснює таїнства, проповідує Євангеліє, зберігає віру й залишається совістю народу – навіть коли говорить те, що владі не подобається.
Щойно Церква починає міряти себе чужими мірками, вона програє. У цій грі влада вимагатиме дедалі нових поступок. Сьогодні достатньо збирати на армію, завтра зажадають публічно засудити «неправильних» ієрархів, післязавтра – змінити тексти молитов, потім – підтримати ЛГБТ заради євроінтеграції, відмовитися від євхаристійного спілкування з іншими Церквами. Вимогам не буде кінця, бо мета влади – не благо суспільства, а повний контроль.
Уявіть лікарню, де кардіохірург замість того, щоб рятувати людей, їздить по кабінетах чиновників і розповідає, скільки окопних свічок виготовили його медсестри і як активно клініка підтримує державні ініціативи. Тим часом операції не проводяться, а пацієнти вмирають. Чи назве хтось таку лікарню хорошою лише тому, що вона патріотична?
Від Церкви багато хто вимагає саме цього: щоб священник або єпископ доводив свою лояльність, а не проповідував, молився й опікувався паствою. Наче головне завдання Церкви – не вірність Христу і Євангелію, а добрі стосунки з владою.
Закінчується це завжди однаково. Інституційна оболонка деякий час тримається, але євангельський дух вивітрюється, і замість нього залишаються слова про «агресора», «війну» і «національні інтереси».
Чи означає це, що Церква ігнорує потреби країни й людей? Звісно, ні. Допомагати стражденним, підтримувати військових, молитися про мир і про спасіння – важлива частина християнського життя. Але це втрачає свій християнський сенс, коли перетворюється на політичний жест, спосіб заслужити схвалення влади.
Наша спільна справа
Ми не можемо змінити політиків, але можемо показувати їм приклад християнського життя, проповідувати Євангеліє, кликати їх у Царство Небесне. Почують чи ні – їхня відповідальність.
А от чи залишиться Церква Церквою – залежить уже від нас. Це вирішується не в кабінетах і не в офіційних заявах, а там, де священник обирає, про що сказати в проповіді, а про що промовчати. Де єпископ вирішує, чи ставити підпис під черговим зверненням. Де парафіянин не залишає свій храм, розуміючи, яку ціну йому, можливо, доведеться за це заплатити.
Не декларації зберігають Церкву, а вірність Христу в повсякденному служінні. Церква пережила радянські десятиліття завдяки тим, хто продовжував молитися в храмах, хрестити дітей, відспівувати померлих, служити Літургію.
Від нас вимагається те саме.
