Dura lex sed lex: що таке католицький фундаменталізм?

Відомому іспанському філософу і прозаїку Бальтасару Грасіану належить такий знаменний вислів: «Оригінальничання – це певний самообман, спочатку приємний, спокушаючий новизною та прямою гостротою, але потім, коли нічого доброго не вийде, і ти прозрієш, – вельми прикрий». Особливого змісту і актуальності порушеній нами темі додає факт того, що процитований іспанець – ієзуїт, і «новизна» Католицької Церкви у всіх її проявах стосується як власне католицизму, так і православ'я, про що ми поговоримо нижче.

Православ'я ніколи не відрізнялося ригористичним підходом до людської особистості в конфесійному плані: для православної Церкви людина цінна, незважаючи на свою конфесію або ж відсутність такої. Кожна людина – це образ і подоба Божа. Ви ніколи не знайдете на сторінках святоотецьких творінь жодної вказівки на пряму чи непряму залежність між цінністю особистості та її віросповіданням. Проте особистість та Спасіння особистості – це не одне і те ж. Спасіння можливе лише в межах справжньої Церкви, яка, як Тіло Христове, яким вона містично є – одна.

Останнім часом серед людей, що лише зовні асоціюють себе з православною Церквою, а іноді і богословів, і випускників семінарій, нерідко доводиться чути захоплені вихваляння на адресу всієї Римо-Католицької Церкви і папи Римського зокрема. Автором статті жодним чином не рухають «конфесійні ревнощі», єдине, що насторожує тут будь-яку розсудливу людину – це причина такого резонансу, що корінням своїм йде у порівняно нещодавню подію обрання Папою Римським Франциска. Ще не так давно – у світлі історичної зустрічі Римського папи та Патріарха Московського, – інтернет ряснів порівняльними аналізами «глави» церкви та предстоятеля помісної Церкви, глава якому Христос, і, природно, не на користь останнього. Як це часто буває, такі поспішні висновки та «релігійний фурор» виробляють номінальні віруючі, не кажучи вже про те, щоб вони володіли достатніми знаннями в сфері православної еклезілогії. Людина, як впале творіння з пошкодженою природою, схильна до обману на інстинктивному рівні. Ми всі чуємо лише те, що хочемо почути, і бачимо всі речі точно так само.

Усталений міф про ліберальність католицизму і консервативність православ'я, спонукуваний звичкою, – адже, за словами Ф. М. Достоєвського, «людина до всього звикає», – розбивається об каміння фундаментальних знань у віровченні православ'я і католицизму та знайомством не на поверхневому рівні з життям кліру та приходу.

Чому Другий Ватиканський собор 1962-1965 рр. так часто ставиться в приклад церковних реформ? Чи не тому, що за своєю суттю він являє собою ілюзію останньої, вбрану у соборні визначення, джерело законності яких не собор, а папа? За словами протодиякона Андрія Кураєва, всі документи Другого Ватиканського собору «пройняті монархічним духом», а всі його «революційні» визначення – це століттями пройдений етап у житті Православ'я. Православна Вселенська Церква в цьому відношенні може бути названа еталоном церковної демократії, адже соборність – це поняття, яке рухає церквою і допомагає їй реалізувати себе у відповідь на виклики сучасності, маючи своєю Главою тільки Спасителя, Господа нашого Іісуса Христа. Рабський церковний менталітет – це відмінна риса католицизму, і, мабуть, пересичена духом ікономії та свободи, набутої ціною Крові Христової (1 Кор. 6: 20), яка пронизує всю Православну Церкву, людина як раб прагне знайти собі господаря і послужити йому в особі людини, забуваючи про те, що Син Божий прийшов на землю, щоб послужити, і в кожній людині бачив друга та рівного собі (Ін. 15: 15). Важливим буде відзначити той факт, що Другий Ватиканський собор, при зіставленні документів, і близько не можна порівняти з Помісним Собором РПЦ 1917-1918 рр. І це виявляється не лише у вертикалі церковної влади, але й у відношенні до мирян та їхньої ролі у житті Церкви, про що говорить вже згаданий нами протодиякон Андрій Кураєв.

Ми всі чули про таке явище, як «церковний податок», яким обкладаються віруючі і за рахунок якого отримують державну зарплату священнослужителі РКЦ. Але за ним стоять деякі далеко не загальновідомі факти, які виставляють католицьку дисципліну як таку, що проповідує свободу і любов, але насправді геть їх позбавлену. Вже більше п'яти років, як будь-яка людина, що відмовилась виплачувати церковний податок, але продовжує вважати себе членом Церкви, піддається анафемі, причому це церковне рішення ратифіковано світським судом¹. Іншими словами, якщо ви відмовилися від пожертвувань, то не бачити вам таїнств Церковних, і ви будете позбавлені причастя аж до смертного одра, поки не сплатите потрібну суму. Вочевидь, прихильники такої практики виставляють рахунок не лише за входження до церковної громади, але і за можливість стати учасниками плодів спокутування. Минуло п'ятсот років, а Реформація у кінцевому підсумку так нічого і не добилася. Мабуть, поняття індульгенції просто невід'ємневід католицизму: настільки міцно воно там устоялося, що, йдучи, воно лише приймає інші форми, залишаючись за своєю суттю тим же самим.

Державні зарплати католицьких священнослужителів і церковний податок – це скринька пандори та кабала, у яку католицтво добровільно себе увергає. Дійсно, знаходячись у прямій залежності від державного бюджету, Католицькій Церкві не лишається нічого, як виконувати будь-які примхи держави. У перспективі мова може зайти і про вінчання одностатевих шлюбів, що вже давно має місце в протестантизмі і до чого неухильно прагне католицтво, що видно на прикладі Іспанії, в якій кожен четвертий католик виступає за подібну практику (результати опитування «Voice of the people»). Інакше кажучи, хто платить, той і замовляє музику.

Питання шлюбу – це окрема розмова в католицтві. Православна Церква закликає віруючих до ідеалу сім'ї як малої Церкви; вона негативно дивиться на зростаючі практики розлучень православних вінчаних сімей, проте життя людини – це її життя, Церква не може примушувати людину до будь-чого силою, і питання подібного роду цілком і повністю знаходяться в компетенції єпархіального архієрея, який, якщо і благословляє другий шлюб, то робить це після вмовлянь та випробування совісті тих, що шукають такого благословення. У випадку з Православ'ям, розірвання шлюбу має законний, хоч і вкрай небажаний характер, що закріплено в Основах соціальної концепції РПЦ. У римо-католицизмі питаннями розірвання шлюбу, по суті, займається тільки Ватикан і особисто Папа Римський. Архієрей де-факто не має права виносити своє рішення по таких справах в обхід «центру», хоча, за ініціативою Франциска, де-юре децентралізація все-таки відбулася і повільно набирає обертів. Такий поворот за своєю суттю нічого не змінює, адже якщо питаннями «анулювання» займатимуться не у Ватикані та безкоштовно, це ще не означає, що хтось зобов'язаний виносити позитивне рішення і «псувати статистику» та усталену практику церкви. Тут варто зазначити, що «розірвання шлюбу» з погляду католицизму – це визнання його недійсним, адже РКЦ буквальним чином не знає, що таке розлучення. Іншими словами, люди можуть прожити разом якийсь період часу, а потім Церква може визнати їхній шлюб як такий, що «не існував в дійсності». В наявності схоластичний та раціональний підхід до потреб людей, у якому канонам Церкви приділяється одне з останніх місць.

Консервативність католицтва виявляється і в ставленні до галузі Hi-Tech. Лише років десять тому Римським Папою Бенедиктом XVI була видана директива, яка офіційно дозволяє католицьким священикам користуватися мобільними телефонами. У низці католицьких семінарій майбутнім священикам категорично забороняють ними (а також комп'ютерами) користуватися аж до випуску.

Духовна освіта РКЦ цікава також тим, що лише якихось 50 років тому розпочався процес виходу з ізоляції, коли священики жили, повністю відгородившись від реального світу, будучи механізованими виконавцями треб. Досі студенти духовних семінарій РКЦ зобов'язані ходити лише в парі – якщо відкинути благочестиве обґрунтування, то робиться це задля того, щоб доповідати про гріхи брата начальству та тренувати своє «его», яке до моменту випуску нерідко набуває форми «мети служіння». Хоча, безумовно, бувають і винятки. Будь-який же студент православних духовних навчальних закладів може побачити разючий контраст, адже в його розпорядженні не лише вільний час, яким він може розпоряджатися, як йому завгодно (не забуваючи водночас про своє покликання), але і блага техніки. Всі кваліфікаційні роботи та семестрові твори православних духовних академій набираються тільки на комп'ютері, а велика кількість духовної літератури вільно доступна для них в електронному форматі.

Нещодавня подія, освячена низкою ЗМІ, коли Папа Римський відвідав колишніх священиків, які обрали, вже  будучи в сані, шлях сім'ї, також по-своєму примітний. Справа в тому, що люди подібного характеру стикаються з низкою труднощів. Перша – вихід такого священика суворо регламентується Ватиканом: за великим рахунком, його можуть і не відпустити, займаючи, таким чином, місце совісті особистості.

Найчастіше на благословення/ неблагословения такі люди чекають роками. Але й у випадку позитивного рішення говорити про «позитив» не варто: за забороною у священнослужінні йде тривала заборона на Причастя. На таких людях, всупереч духу християнського ставлення до особистості, лежить печать ізоляції і тяжкої гріховності. З точки зору католицького права і традиції, жест Папи Франциска схожий на похід президента у «провінційний» зоопарк – по суті, в очах Святого Престолу це так і виглядає.

Що ж до ліберальності католицтва, то вона все-таки дійсно має місце. Це стосується переважно американського католицизму і міститься в сфері місії та проповідництва.

Католицтво дійсно проповідує милосердя Боже, але тільки його. Ви майже не почуєте проповідей на тему Суду Божого, відповідальності перед Богом і посмертного воздаяння. Так, Бог – це дійсно Любов, але Любов, яка не заплющує очі на гріх; Любов, яка проповідує Христа на Хресті, а не без нього. Католицьке богослов'я неминуче зіткнеться з парадоксом Любові і Суду Божого, на чому зупиниться, адже в площині схоластики – це дилема, яка не піддається рішенню, тому краще не морочитися та проповідувати всім Любов Христову. Дійсно, навіщо говорити про сумне? Це нагадує процес вживання зневіреною людиною алкоголю, який допомагає не вирішувати проблему, а забути про неї. Можливо, фактична консервативність самого католицтва та його ліберальні проповіді показують очевидний розлом у церковній самосвідомості католицтва, коли клір і миряни живуть своїм життям, об'єднуючись лише навколо особистості монарха – Папи.

А тим часом у середовищі ображених удаваних православних, на жаль, справджується слово апостола Павла: «Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували» (2Тим. 4: 3). І ми бачимо те, що хочемо побачити, і чуємо те, чого немає насправді, адже так приємно бути обдуреним, та й «errare humanum est»². Решті ж хочеться побажати не шукати альтернативи для істинної Вселенської Церкви та не йти на поводі у новизни, яка у своїй основі завжди стара, адже нове – воно на те й нове, а якщо й порівнювати, то лише себе вчорашнього і сьогоднішнього: наскільки ближче я став до Христа як до Мого ідеалу і Спасителя?

Читайте також: Діалог з католиками: головне і другорядне

Виноски:

1. http://korrespondent.net/business/taxes/1399740-v-germanii-neplatelshchikov-religioznogo-naloga-budut-otluchat-ot-katolicheskoj-cerkvi

2. Людині властиво помилятись – лат.